17. В Новопетровському форті

Богдан Лепкий

Останній етап. – Поет і вербова ломачка. – Новопетровський форт. – Богом забута країна. – Печать мовчання. – Невіджалувана втрата. – Недуга. – Змінений портрет і «пугало вороня». – Писання російською мовою. – Усков і його сім’я. – Нові доноси. – Книжки-розрадою в горю.

Шевченка виправлено до Новопетровська в осени 1850 року. Він переїхав човном Каспійське море і 17 жовтня прибув у Новопетровськ.

По дорозі, в місточку Гур’єві (на східному березі Каспія) підняв на вулиці свіжу вербову ломачку і приніс її з собою в свою нову оселю, де не було дерев, лиш марна, сонцем спалена травиця. В гарнізоновім городі застромив її в землю, підливав, плекав, а опісля, як виросла, відпочивав у її тіні. Слухаючи шуму вербових листочків, пригадував собі верби на Україні. Та ще одно пригадувала йому отця дивна верба – народну казку про Мадея.

А було ж і коли вирости Шевченковій вербі.

В Новопетровському перебув він шість з половиною років, від 17 октября 1850 до 2 августа 1857.

Який довгий і який скучний час! Найгірший у життю Шевченка.

По вісім годин муштрували його, старшого, зневоленого чоловіка, приставили дядька, невсипучого опікуна, і навіть чоботи перетрушували, чи не ховає він там якого олівця, або клаптика паперу.

Місцевість Новопетровськ страшенно сумна, серед безлюдного степу, неначе з Дантового пекла.

Такою виходить вона й на акварелі Шевченка, що теперь зберігається в Музею Тарновського.

Коли дивитися з Хівінського шляху, то видно два пригірки. На однім, меншім, укріплення, на другім городок, за ними, неначе сонне, море, над морем невмите небо, а кругом степ і степ, без травиці, без деревини, мов Господом, за якусь велику провину покарана країна.

Закутина ця була відрізана від усього світа. Літом то ще як-так. Хоч іноді привозили човнами почту з Астрахані. Але зимою, коли сніги засипали пустиню, коли море замерзло, все кругом завмирало. Листів по кілька місяців не бувало і поетові здавалося, що його живцем замурували в гробі. Тут довершено мартирології Шевченка. Тут зруйновано його здоров’я (скорбут, гостець), тут змарновано шість і пів літ його найкращого віку. Тут наложено печать мовчання на його уста, тоді, коли він був у повному розцвіті сил, коли міг дати найгарніші твори. Яка це мука леліяти в душі мрії і думи і не мати спромоги виявити їх для світа, ненародженими вбивати і у мовчанні, мов у глибоченній криниці хоронити, цього звичайний чоловік, не поет, не годен зрозуміти. Кривда, яка сталася таким способом Україні й цілому людству не має собі рівної.

Даремно шукаємо в «Кобзарі» за поезіями під якими стояло б слово: Новопетровський форт. Нема ані одної, крім переробки «Москалевої криниці», написаної 16 мая 1857, щойно тоді, коли відомо стало, що поет одержав амністію.

Ротний командир Потапов і його помічник Обрядів були люди мало освічені й безсердечні. Держалися строго букви закону і поза нею не бачили тяжкої кривди, яка діялася великому, виїмковому чоловікові.

Перші два роки Шевченко тяжко нездужав, бо не міг звикнути до тутешнього підсоння й до тяжких умов побуту в кріпості. Життя ставало ще тяжчим через ненависну муштру, до якої він ніяк не міг привикнути.

До того й листування зовсім припинилося і поета стала обгортати розпука. Інший на його місці може б був руку наложив на себе, але Шевченко знав, яка йому ціна. Знав яке добро носить у собі і розумів, що скарби ці, замкнуті тепер царською забороною на сім замків, це власність, це велике добро народу. Коли доведеться йому діждатися волі – тоді він скарби ці виявить перед світом. «Крутоберегий Дніпро і надія не давали йому благати смерти», – хоч іноді думка про неї, могла бути одиноким виходом із страшного горя.

Літом 1850 року писав до А. О. Козачковського:

«Живу в казармах; муштруюсь щодень, хожу в караул, – одно слово солдат, та ще який солдат! Просто пугало вороня! Вуси величезні, лисина, мов твій гарбуз; точнісінько , що його змалював Кузьма Трохимович (у Основ’яненка).»

Перші три роки не мав безталанний поет біля себе ні одної інтелігентної людини, яка б годна була зрозуміти його. Тільки серед простих солдатів знайшов декого, що спочували йому і відносилися щире до його, особливо земляки Скобелев й Обеременко.

Року 1852 комендантом Новопетровська став майор Усков. Він і його дружина були люди благородні й наскрізь добрі. Розуміли поета і раді були подати йому помічну руку. Тоді то й дозволено було Шевченкові писати, але тільки російською мовою. Писання ці – це російські повісти, перекладені пізніше Кониським й другими на українську мову. Але і з ними треба було Шевченкові критися, щоби хто не побачив та не зробив доносу.

Офіцери стали пізнавати Шевченка й цінити його, за великий ум та за щиру вдачу.

«Іноді найде на його така хвиля, що сидить, мов неживий – розказують про його – та сумний – сумний глядить кудись в далечінь. Зате іноді, хоч і не – часто, так уже розходиться, розговориться, стане сипати різні свої вигадки та приказки, – а знав їх тьму! – або почне вдавати купців, попів, дяків, старообрядовців, – тоді просто кінця не було сміху та веселощам… [«На Сыр-Дарье у ротного командира.» «Киевская старина» т. XXIV. 1889. Перевід: «Зоря» 1894].»

Шевченко став бувати в Ускових, обідав у них, літом пересиджував в саду коменданта. Маленька доня Ускових дуже полюбила «лисого дядю», а поет дуже любив і пестив дитину.

Та навіть отсе невеличке добро стало зависливих людей в очи колоти. Пішли доноси на Шевченка й на Ускова до генерал-губернатора Перовського. На тім і скінчилося. Перовський не подав дальше. Не зважаючи на таку небезпеку поет, думав про нову літературну працю. Року 1854 писав до Козачковського, щоб прислав йому текст «Слова о полку Ігоревім», бо думає перекласти цей старий пам’ятник на наш «задушевний язик». Добрий приятель заспокоїв бажання поета-засланця і книжки стали великою розрадою в горю Шевченка. Так минали роки найтяжчої неволі.

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 94 – 98.