19. Плани на майбутнє (1857)

Богдан Лепкий

В дожиданню волі. – Життєпись поета на основі дневника. – «Минаймо мою минувшість, звернімся до того, що світле й тихе.» – Проект повороту. – Сни. – Папері не приходять. – Спішаться арештувати, та не спішаться визволяти. – Шевченко й Овідій. – «Дурна байка.» – Внутріший і зовнішний портрет. – «Ані один рис не перемінився.» – Думки про штихарство. – «Широкий шлях із раю, а в рай вузенька доріжка.» – Поворот гумору. – Погляд у далеку минувшість. – Рудий гість. – Кампіоні. – Перед заходом сонця. – Шевченко «астрономом».

2 мая 1857 року Михайло Лазаревський повідомив Шевченка, що цар Александер II підписав амністію. Яке враження зробила на поета ця звістка видно з того, що він 16 мая скінчив «Москалеву криницю», а незабаром, бо 10 червня забрався до зготовлення «журнала». Неначе нова сила й охота до праці вступила у його душу, немов починав нове життя.

«Протягом цих десяти літ, – писав Шевченко у дневнику, – бачив я дармо те, що не всякому доводиться бачити; але як я глядів на все це? так, як арештант глядить із загратованого вікна в’язниці на веселий поїзд весільний. Сама згадка про минуле, про те, що я тоді бачив, наводить на мене жах; а що ж було би, як би я записав ту понуру декорацію і ті простацькі особи, з котрими довелося мені відіграти мою понуру, монотонну, десятилітню драму! Минаймо, минаймо мою минувшість, лукава моя пам’яте!… Звернімся до того, що світле і тихе, як наш український вечер осінний, та запишемо все, що бачив і чув, і все, що серце перекаже.»

І дякуючи цьому дневникові маємо тепер докладніші звістки про останні тижні побуту поета в неволі, і про поворот його в Європу.

З дневника довідуємося, що Шевченко зразу думав їхати через Кізляр і Ставрополь в Катеринодар до свого друга Кухаренка. Від його через Крим, Полтаву, Київ до Мінська й Несвіжа, а накінець до Чиркович до Бр. Залеського. Відси, через Вильну в Петербург. Та з листу Лазаревського побачив, що перше всего треба йому поспішати в Петербург, щоб подякувати Толстим. «…вони єдині справники мого визволення і їм належиться мій поклін.»

Й Шевченко став лаштуватися до такої дороги.

«Тепер – (записує 16 червня) – коли вже довідалися про моє визволення мої найближчі начальники, фельдфебель та командир роти, позволили мені, не увільняючи від муштри і варти, в свобідний від служби час пробувати на городі, і за це я їм дуже вдячний. На городі, чи в саді літня резиденція нашої комендантки, і я теперь перебуваю весь вільний час в її родині.»

А дальше:

«Воля і подорож мене цілком пролигнули. Ще спасибі Кулішеві, що догадався прислати книжок, а то я не знав би, що з собою робити. Особливо вдячний я йому за «Записки о Южной Руси». Небавом буду цю книжку на-пам’ять знати. Вона мені так живо, так чарівничо живо нагадала мою прекрасну Україну, що я немов із живими бесідую з її славними лірниками й кобзарями.»

Під днем 18 червня записує Шевченко:

«Нині я, точнісінько так рано як і вчора, прийшов на город, довго лежав «під вербою, слухав іволги і накінець заснув. Приснився мені Межигірський Спас, Дзвінкова криниця, а потім Видубицький монастир, потім Петербург і моя люба академія. Від недавна зачали мріятися мені в сні знайомі, давно невидані предмети. Чи скоро я побачу все це на яві?…»

Чи скоро? – питання, яке не сходило тепер з голова поета. Він одної хвилини рад би був перелетіти на Україну, побачити свою родину, своїх старих, добрих друзів. А тут урядові папері, без яких не міг покинути Новопетровської кріпості, не приходили.

Він пильно вижидав кожної пошти і за кожним разом, як вона не привезла нічого для нього, ні про нього, попадав у смуток.

«І знову туга й ожидания безконечне. – Записує у дневнику 18 червня. – Не вже ж від 16 квітня до нині не могли видати в штабі розпорядження про мене? Студені, байдужні люди!… Як твердо й шпарко виконується приказ арештувати, так навпаки мляво й холодно виконується приказ – освободити; а виконують прикази ці ж самі люди. Чому ж така різниця? В році 1847, в тім самім місяці, мене на сему добу доставили з Петербурга в Оренбург, а тепер дай Боже на сьомий місяць дістати приказ, щоби відібрати від мене ераріяльні речі й не давати мені дальше удержання.»

І поет, дожидаючи увільнення з неволі, розбирав кривду, яку йому заподіяно надміру жорстоким царським присудом.

«Август, поганин, засилаючи Назона до хижих готів, не заборонив йому писати й малювати, а християнин Микола заборонив мені одно й друге. Оба кати, але один із тих катів – християнин і християнин XIХ-ого віку, на очах у котрого виросла найбільша в світі держава, виросла на підвалинах Христового заповіту.»

Роздумує, чому його за тільки літ військової служби не авансували.

«Бездушному сатрапові й прислужникові царя привиділося, що мене викуплено з кріпацтва й виховано коштом царя, а я нібито й віддячив свому добродію тим, що намалював із його карикатуру. Так за це нехай же, мовляв, мордується невдячний! Не знаю, звідки взялася отся дурна байка, знаю тілько, що вона мене дорого коштує.»

Та потішається поет думкою, що

«все отсе невимовне горе минуло, ніби не чіпляючися мене, найменшого сліду не лишаючи по собі… Здається мені, що я й нині точнісінько такий самий, який був і десять літ тому назад. Ані один рис у мойому внутрішньому образі не перемінився. Чи добре це? Добре, бодай мені здається. І я з глибини душі дякую мойому всемогучому Сотворителеві, що не дав страшному досвідові торкнутися своїми залізними кігтями моїх переконань і молодечо-свіжих вірувань. Дещо прояснилося, викруглилося, прибрало природніший розмір і вид; але це вислід невпинно летючого Сатурна, а не гіркого досвіду.»

І Шевченко стає пильно контролювати себе.

Роздумуючи над «Москалевою криницею» – пише:

«Вірші вийшли майже однакої доброти з попередніми моїми віршами, тілько трохи тугіші й більш уривчасті. Та це нічого: дасть Бог, вирвуся на волю і вони у мене поллються плавніше, свобідніше, простіше й веселіше.»

Немов орел, якого довго тримали у клітці, простує крила й пробує, чи вони ще спосібні до лету. Спосібні… Не так з малярством. Тут Шевченко не вірить собі.

«Про живопись тепер мені годі й думати. Це було б похоже на віру, що на вербі виростуть грушки. Я й перше не був навіть мірним живописцем, а тепер тим менше. Десять літ без вправи спосібні зробити й з великого віртуоза найзвичайнішого скрипулу. Значить про живопись нема мені що й думати. А я гадаю посвятитися цілком ритовництву акватінта… Першим моїм штихом буде казарма, з образу Теньєра, про котрий мій незабутній учитель Карло Брюлов, сказав, що варто з Америки приїхати, щоби подивитися на цей чудовий твір.»

Що постанова була кріпка, видно з пізнішого листу до графа Федора Петровича Толстого, у якому каже Шевченко.

«Творчим артистом я не можу бути; про таке щастя було би й нерозумно думати; але я, по приїзді до академії, при помочи божій та добрих і світлих людей, буду ритовником al aqua tinta… сподіваюся зробити що-небудь достойне улюбленої штуки, ширити через ритовництво славу славних артистів, ширити в суспільності смак до доброго й прекрасного.»

Тут, як бачимо, поет не доцінював себе, як артиста-пластика.

Деякі його краєвиди й портрети критика ставить високо, а про офортний портрет гр. Толстого каже Іван Труш, що під ним сміло міг би підписатися й сам Рембрандт [«Неділя», 1911 Ч. 16-17. Іван Труш. Альбом малюнків Т. Шевченка].

Дня 29 записує Шевченко у дневнику:

«Ще як був я малою дитиною, одна старенька бабуся, що завмирала, так мені говорила: «Широкий, битий шлях із раю, а в рай вузенька стежечка, та й та колючим терном поросла.» І вона говорила правду…»

Терен, це тії перешкоди, які не пускали поета на волю. Скучне дожидання скорочував він собі писанням дневника. Пригадував добрих й лукавих приятелів, до життєписі докидував цінні додатки. З одного боку Афанасьєв, Борквіц, Апрелев, з другого Лазаревський, Кухаренко й другі. «Пошли, Господи, всім людям таку дружбу й такого друга, як Лазаревський! Але винищ той хабаз, що поріс на ниві благороднішого чуття!»

У споминах забринить іноді й щиро-весела нота, як отся пригадка про Афанасьєва й його самовар. Шевченко дивувався, з якого джерела випливають в Афанасьєва такі довжезні стихотвори, аж побувши з ним 1846 року переконався, що по-просту творив їх самовар. «Не самовар казав собі подавати цей поет, а натхнення.» Шевченко ж за це заплатив у рахунку готелевім 23 карбованці.

Із таких гумористичних пригадок видно, що автор «Кобзаря» був чоловік із природи веселий, спосібний щиро сумувати, але й сердечно сміятися, як українська народна пісня.

Найчастіше згадує тепер Шевченко свого улюбленого вчителя, Брюлова і ніби совість докоряє йому, що не кинув усього, та не пішов за ним.

«Чим я доказав, що я користувався наставами й дружним довір’ям артиста величного на весь світ? Нічим, а нічим. До його недоладного оженення й після доладного розводу я жив у його на квартирі, чи ліпше сказати, в його майстерні. І що ж я робив? чим займався в цім святім місці?… Дивно подумати… я займався тоді складанням українських віршів, котрі опісля такою страшною вагою упали на мою убогу душу. Перед його чудовими творами я задумувався, я голубив у свойому серці мого сліпця-кобзаря та моїх лютих гайдамаків. В його прекрасно-розкішній майстерні, мов у жаркому дикому степу над Дніпром, миготіли передо мною мученицькі тіні наших гетьманів. Передо мною розстелявся степ, засіяний могилами. Передо мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна, в усій своїй, непорочній, меланхолійній красі…

Дивне, всемогуче призвання. Я знав добре, що живопись – моя будуча професія, мій хліб насущний. І замісць того, щоби прослідити її глибокі тайни, та ще за приводом такого вчителя, як безсмертний Брюлов, я складав вірші, за котрі мені ніхто ані гроша не заплатив, і за котрі на-конець позбавили мене свободи, а котрі я, не зважаючи на всемогучу нелюдську заборону, все таки нишком складаю. І навіть думаю часом про надрукування (розуміється під іншим іменем) цих плаксивих і худорлявих дітей своїх. Справді, дивно невгомонне призвання!»

Цінний документ для дослідників над генезою Шевченкових перших творів і в-загалі над зрозумінням Шевченка, як поета. Якесь вище призвання веліло йому бути не малярем, а перш усього поетом, хоч практичний розум наказував як раз щось противного. І щойно тепер розуміємо, чому наш поет не зражувався критикою, ба навіть прямо вуличними нападами російських критиків на його, чому Гоголеві хлібом за каміння платив, чому, хоч як тужив за малярством, мережані книжечки з віршами а не шкіцовники з рисунками у чоботі ховав.

Призвання – та й годі!

Дивно вражають нас у тому признанню слова: не зважаючи на заборону все таки складаю вірші.

Знаємо, що вірш «І досі сниться» написаний в Оренбурзі, 1850 року, а «Москалева криниця» 16. V. 1857 в Новопетровську. Значиться більше як шість літ не писав Шевченко поезій. «Москалеву криницю» творив, а властиво перетворював після листу Лазаревського, у якому цей приятель поздоровляв його з волею. Значиться й так дуже скриватися не було чого. Шевченко на вступі свого дневника, впевнює нас, що писатиме правду, «що бачив і чув, і все що серце перекаже», а під днем 7 липня вписує одну неймовірну пригоду у свою «правдиву хроніку». Значиться, що коли каже: вірші нишком складаю, так і складав їх. Воно і погодитися з гадкою не легко, щоб поет, який під час слідства в Петербурзі, і в Оренбурзі, і в Орську, і в Сир-Дарії, скрізь не кидав пера, а противно, навіть богато творив, тепер, протягом більше ніж шести літ, ані одного віршика не написав. Мимохіть з’являється здогад, що може і писав їх, тільки не дійшли вони до нас, як і ціла спадщина доходила частинами, а не гуртом…

Перед заходом сонце іноді таки добре припікає. Так і неволя перед своїм кінцем давала себе Шевченкові добре почути. Особливо зненавиджена військова служба. Приїхав батальйонний командир і Шевченка вивели на огляд. Від 5 години до 7 рано рота рівнялася, о 7 у всій своїй величі з’явився «рудий» гість. Мордував бідних солдатів, а між ними й поета до 10 рано, а по обіді всі конфірмовані мусіли ставитися на ще гірший спит. Шевченко ні на зерно не рушив вперед по шляху військової освіти. По іспиті командир кожного по черзі питався за-що сповняє солодкий для серця обов’язок жовніра.

«Ти за-що?» – спитався, звертаючись до мене.

Я відповів. «За написання бунтівничих віршів, ваше високоблагородіє.»

«Сподіваюся, що більше писати не будеш.»

«Цей огляд – додає поет – так придушив мої блискучі рожеві гадки, так мене збентежив, що як би я не мав у себе в руках листу Лазаревського, то я би зовсім знемігся під гнетом цього тяжкого враження.»

І не тільки візити комендантів, але й місцеві офіцери, люди переважно безідейні, малопросвічені і п’яниці безтяменні надокучували Тарасові. Один із них, якийсь Кампіоні, навіть жалобу подав був на його, за якусь мниму обиду та ще в нетверезому стані, а на ділі через це, що поет не хотів у його товаристві «п’янствувати». Прийшлося Шевченкові перепрошувати обидженого офіцера та ще й заплатити чверть відра горілки. «Поганці! – кличе поет – та ще й патентовані поганці.»

Дожидання скорочував собі поет читанням книжок. Між іншими читав Лібельта «Estetyka, czyli umnictwo piękne». На перший погляд польський філософ видався йому містиком й непрактиком в штуці. Його «Umnictwo» приходило йому твердим, кислим і нудним. Згодом пізнав його ближче й Лібельт покращав у його очах, але все-таки остався «школярем». Шевченко годився з ним на тому, що релігія у давних й нових народів все була джерелом і підоймою штук красних, але не писався на думку, немов-то чоловік-творець в сфері штук, стоїть вище природи, яка єсть обмежена незмінними границями, а чоловік ні.

Мабуть під впливом Лібельта аналізує Шевченко вдачу українського й російського народу, українське й великоруське село, українську любов до природи й російську вроджену антипатію до зелені, до цієї живої, блискучої зорі, усміхаючоїся матери-природи.

І такі праці вели поета до того самого висліду що й поетичні твори, до туги за рідним краєм, до охоти побачити його чим-скорше. «О мій бідний, мій прекрасний, мій любий краю! чи скоро я буду дихати живучим, солодким повітрям?» І поет стежить за подувом вітру, чи сприяє він поштовим кораблям, чи ні. Числить у думці час, коли такий корабель може наспіти і де він саме тепер на морі бути може.

«О першій годині в ночи вітер подув із південного сходу. Вітер тихий, рівний, такий власне, якого треба нашому поштовому човну.»

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 103 – 112.