15. В Аральській експедиції
Богдан Лепкий
Експедиція на Аральське море. – Нові враження. – Поет й офіцери. – Макшеєв. – Нові вірші. – «Царі.» – «Титарівна.» – «Думки.» – «Марина.» – «Між скалами.» – Поет всепрощення. – «70 творів.» – Народна пісня.
Весною 1848 р. Шевченка дійсно приділено до воєнно-наукової експедиції, яка мала об’їхати береги Аральського моря, розглядіти, чи єсть там землі, пригожі для поселення і де там було би добре побудувати кріпості. Експедиція рушила з Орська 11 мая 1848 р. Складалася вона з двох рот жовнірів, двох сотень уральських козаків, із гармат і 600 киргизів. Шевченко в «Близнецах» додає, що в обозі експедиції було 3000 возів і 1000 верблюдів.
«Першого дня – каже він – я нічого не бачив і не чув опріч хмари куряви та возів, башкирів, верблюдів, напів голих киргизів – погоничів при верблюдах. Другого дня ранок був чудовий. Перед нами був рівний без краю степ, застелений ковилем, немов скатертиною. Ніде ні куща, ні балки, нічогісінько…»
Мимо втоми і трудів походу крізь пустиню Шевченкові полегшало. На його ніби десь здалека повіяло волею. А головна річ міг робити своє любе діло: малювати.
І нових вражень не бракувало. Бачив він величаву степову пожежу, оглядав свіже боєвище, «обезголовлені тулубища людські», переходив крізь поле, покрите ніби казочним самоцвітом, криусталами солі, які сліпили очи своїм горючим блеском. Офіцери поводилися з ним приязно, а штабовий капітан Макшеєв, ділився з ним хлібом-сіллю і на ніч приймав до свого намету. 19 червня експедиція прийшла в Раїм і стала заходитися, щоб збити судна й пустити їх на озеро.
25 липня усе було готове до дороги.
Посунули по сивій хвили
Поміж Кугою в Сир-Дарю,
Байдару, та баркас чималий…
Поет скинув шинель й запустив бороду. Його портрет зовсім відмінився.
Полились нові вірші: «Царі». Жартуючи каже поет у вступі, що наскучили йому ці мужики та паничі та покритки і що хотіло б ся йому зігнать оскому на коронованих головах. І зігнав. Давид і Вірсавія, Амон і Фамар, Давид і Самантянина, Володимир і Рогніда.
«Потя» народ, княжну «поя»,
«Отіде в волості своя!»
Протест проти облуди і насили відзивається тут знову, лиш в іншій формі. Бринить іронічна нота. А при кінці стара його думка, що, «де нема святої волі, не буде там добра ніколи».
За «Царями» пішла «Титарівна», поема з тих часів, коли ще борці у нас ходили. Доторкається тут поет тонкого психологічного питання любові.
З тим серцем буває:
Увечері цурається,
Вранці забажає,
Та так тяжко забажає,
Що хоч на край світа
Шукать піде.
Як мститься обиджена любов і як карає громада злочин, не розбираючи його мотивів, розказав поет у «Титарівні» складом народної пісні.
Найгарніше, що тоді написав Шевченко, це – думки, найцінніший матеріал до зрозуміння душі поета. Ось одного вечера почув, як вартовий затягнув зтиха нашу народну пісеньку…
Слова та голос, більш нічого!…
А серце бється, ожива,
Як їх почує.
Знать, од Бога
І голос той і ті слова
Ідуть між люди.
Це ж було наше українське слово.
Поет писав, малював, і збирав нові враження. Так минуло літо. Та прийшла осінь, а з нею і туга.
Отсе мене на чужині
Нудьга і осінь.
Боже милий!
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім Аралу, і пишу,
Віршую нищечком, грішу,
Бог-зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую, – щоб та печаль
Не перлася, як той москаль
В самотню душу…
Лютий злодій
Впирається таки, та й годі!…
І ніколи тая «коротка воленька», якою він жив від визволу з кріпацтва до заслання, не здалася йому «такою свіже-молодою і прехорошою такою», як тепер. І знову стали виринати перед ним «широкії села з вишневими садочками і люди веселі». Стали пригадуватися сільські сходини і веселі дівчаточка і вона, «його чорнобриве свято». І на гадку приходить йому питання, що було б, коли б вони стрінулися знову?
Тоді б промовила мені?
Ніякого! І не пізнала б!
А може б по тім нагадала,
Сказавши: снилося дурній…
Тоді появляється з-під пера «Марина» поема, на давню тему кривди, якої дізнають кріпацькі дівчата від лукавих Іродів-панів. В поемі дві трагічні постаті, мати й донька. Котра з них гірше нещаслива годі сказати. У формі «Марина» більш драматична, від давніших Шевченкових поем, більш економічна у словах. Побіч «Марини» – «Між скалами», неначе пара до неї. Тут покривджений мужчина, якому пан жінку звів. Цей кинув матір, родину, село й пішов у світ. Там йому доля всміхнулася: дослуживсь до чину, тай вернувся у своє село. Матір застав у могилі, і пан умер а «жіночка московкою по світу хиляється».
І, сивоволосий,
Підняв руки калічені
До святого Бога,
Заридав, як та дитина,
І – простив небогу.
Поет всепрощення. І знову дивно стає, як Шевченко, з такою великою кривдою в душі, серед такого товариства і взагалі в таких поганих умовах доходить до таких високих і чистих думок, як він серед тої грязюки зберігає свою сніжно білу одежу.
Так само надивуватися не можна багатству віршів, що родилися у Кос-Аралі [До Кос-Аралу, форту недалеко Раїму прибула експедиція 23 вересня і перебула тут осінь й зиму]. Це, що до числа, найбагатша доба у творенню нашого поета, 70 творів, між ними кілька більших!
І серед тої збірки, найцінніші перлини, це знову думки поета. Архітвори, які Шевченка роблять між світовими поетами постаттю наскрізь оригінальною. Лірик, якому подібного годі знайти. Ліра, що виграла такі твори мусила мати богато й дуже різнородних струн. Від тонких, мов осіннє павутиння до тих, що дзвенять, мов архангельські сурми. А що найбільше тягне нас до Шевченкових думок, це тая щирість і безпретензійність їхнього вислову. Це справжній чоловік, це тая нага душа, про яку мріє модерна поезія й штука. Нігде ніякої бічної цілі, лиш одна, одинока, сказати, що на серці лежить. Це не писання віршів, лиш творчість в повнім значенні слова, артистичне об’явлення.
Як я їх складаю:
Зза Дніпра мов далекого
Слова прилітають
І стеляться на папері
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти і радують
Одиноку душу
Убогую.
Любо мені.
Любо мені з ними,
Мов батькови багатому
З дітками малими.
І радий я, і веселий
І Бога благаю,
Щоб не приспав моїх діток
В далекому краю.
Хотіло б ся переписати цілу думку і не тільки отсю, але й другі, бо всі вони такі гарні й такі щирі, такі прості й не вимушені, прямо думки не писані, а думані.
От де причина великої популярности Шевченкових творів. Хто читає «Кобзаря», хто знає життя поета, не годен його не полюбити, не годен не цінити його високо, не тільки як поета – митця, але як людину, виїмково велику, гарну й добру.
Якже нужденною являється ворожа йому критика із своїми наклепами й грубими словами! Як марним приходить нам і наше власне говорення про незрозумілість поета, про вмовлене боготворення його й таке інше. Вистачить прочитати одну думку, щоб відповісти одним словом – ні!
З «думками» тісно зв’язані краєвиди. З одного боку реальні, ті, серед яких поет жив над Аральським морем, з другого – ідеальні, ці, котрі бачив очима душі, – українські.
Дуже інтересно розглядати й порівнювати одні з другими. Так само цікаве було б порівняння Шевченкових образів з-над Аральського моря у пластиці й в слові. Здається, що останні все ж таки сильніші від перших.
І небо невмите, і заспані хвилі,
І понад берегом гет-гет,
Неначе п’яний очерет
Без вітру гнеться.
Цього красками годі передати.
Замітна річ, що як-раз тепер Шевченко став залюбки писати пісні, на взір народніх, і так близькі до народного творення, що іноді тяжко розібрати, де кінчиться одно, а де починається друге. Туди належать: «Як би мені черевики», – «І багата я», – «Полюбилася я», – «Породила мене мати», – «Закувала зозуленька», – «Ой не п’ються пива, меди», – «На улиці невесело» й інші.
Виглядає, немовби Шевченкові, що був таким митцем у співанню народніх пісень, скучно за ними стало і немовби він, замісць їх співати, став перетворювати писаним словом.
В Кос-Аралі написав Шевченко: «Ой люлі, люлі, моя дитино», – «Ой чого ти почорніло», – «За сонцем хмаронька пливе», – «Заросли шляхи тернами», – «Буває іноді» – твори, які висуваються на саме чоло «Кобзаря».
Примітки
Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 85 – 92.