Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Титарівна

Тарас Шевченко

Варіанти тексту

Опис варіантів

Давно се діялось колись,

Ще як борці у нас ходили

По селах та дівчат дурили,

З громади кпили, хлопців били

Та верховодили в селі,

Як ті гусари на постої.

Ще за гетьманщини святої,

Давно се діялось колись.

У неділю на селі,

У оранді на столі

Сиділи лірники та грали

По шелягу за танець.

Кругом аж курява вставала.

Дівчата танцювали

І парубки… – Уже й кінець!

Ануте іншу! – Та й це добра! –

І знову ліри заревли,

І знов дівчата, мов сороки,

А парубки, узявшись в боки

Навприсядки пішли.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Найкращий парубок Микита

Стоїть на лаві в сірій свиті,

Найкращий хлопець, та байстрюк,

Байстрюк собі, та ще й убогий,

Так і нікому не до його,

Стоїть собі, як той…

Плечима стелю підпирає

Та дивиться і замирає

На титарівну… А та в квітах,

Мов намальована, стоїть

Сама собі, і на Микиту

Неначе глянула!.. Горить!

Горить Микита в сірій свиті!

Шеляга виймає

І за того остатнього

Музику наймає,

І нерівню титарівну

У танець вітає!!

– Одчепися, пройдисвіте! –

І зареготалась

Титарівна, – хіба тобі

Наймичок не стало! –

Насміялась титарівна

З бідного Микити.

Насміялася при людях,

Що він в сірій свиті!

Буде тобі, титарівно!

Заплачеш, небого,

За ті сміхи!..

Де ж Микита?

В далеку дорогу

Пішов собі… З того часу

Не чуть його стало…

З того часу титарівні

Щось такеє сталось!

Додому плачучи, прийшла,

І спати плачучи лягла,

І не вечеряла!.. Не спала,

Яка лягла, така і встала,

Мов одуріла! Що робить?

Сама не знає! А Микита,

Неначе сич, у сірій свиті

Перед очима все стоїть!

Мара, та й годі! Титарівно!

В недобрий час з того нерівні

Ти насміялась… Стало жаль

Тобі його… Нудьга, печаль

І сором душу оступила,

І ти заплакала! Чого?

Того, що тяжко полюбила

Микиту бідного того!

Диво дивнеє на світі

З тим серцем буває!

Увечері цурається,

Вранці забажає!

Та так тяжко забажає,

Що хоч на край світа

Шукать піде… Отак тепер

Не знає, де дітись,

Титарівна… Хоч у воду,

Аби до Микити…

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Стережітесь, дівчаточка,

Сміятись з нерівні,

Щоб не було і вам того,

Що тій титарівні!

Як та билина засихала,

А батько, мати турбувались,

На прощу в Київ повезли.

Святими травами поїли

І все-таки не помогли!

Втоптала стежку на могилу,

Все виглядать його ходила.

І стежка стала заростать,

Бо вже нездужає і встать.

Так от що сміхи наробили!

А він канув, провалився,

Його вже й забули,

Чи й був коли? Год за годом

Три годи минули.

На четвертий год, в неділю,

У оранді на селі,

На широкому столі

Сліпі лірники сиділи;

По шелягу брали

І ту саму грали,

Що й позаторік. Дівчата

Так само дрібно танцювали,

Як і позаторік.

Завзятий,

У синій шапці, у жупані,

В червоних, як калина, штанях,

Навприсідки вліта козак

Та ще й приспівує отак:

«Та спасибі батькові,

Та спасибі матері,

Що нас добули!

Як нас добували,

Жито розсипали

Вночі на печі…»

«Горілки! Меду! Де отаман?

Громада? Соцький? Препогане,

Мерзенне, мерзле парубоцтво,

Ходіте биться! Чи бороться,

Бо я борець!..»

Не неділю,

Не дві, не три і не чотири!

Як тій болячці, як тій хирі

Громадою годили

Тому борцеві… Вередує,

Як той панич… І де взялось?

Таке хиренне? Все село

Проклятого не нагодує.

А він собі гуляє, п’є

Та хлопцям жалю завдає

Тими дівчатами. Дівчата

Аж понедужали за ним.

Такий хороший та багатий!

Уже й не бореться ні з ким,

А так собі гуляє

Та вечорами у садочок

До титаря вчащає.

А титарівна зострічає,

Приспівує, примовляє:

«Чи не той це Микита,

Що з вильотами свита?»

Той це, той, що на селі

Ти насміялася колись.

А тепер сама до його

У садочок ходиш,

Сама йому, байстрюкові,

Як панові, годиш!

Не день, не два титарівна

В садочок ходила,

Не день, не два, як панові,

Микиті годила!

Догодилась титарівна

До самого краю.

І незчулась!

Дні минули,

Місяці минають,

Мина літо, мина осінь,

Мина сьомий місяць, осьмий,

Уже й дев’ятий настає.

Настане горенько твоє!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У титаря у садочку,

У яру, криниця

Під вербою… До криниці,

Не води напиться,

Ледве ходить титарівна

Трохи пожуриться,

Поплакати, погадати,

Як їй дівувати?

Де їй дітись од сорома,

Де їй заховатись?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Раз увечері зимою

У одній свитині

Іде боса титарівна

І несе дитину.

То підійде до криниці,

То знов одступає.

А з калини, мов гадина,

Байстрюк виглядає!

Положила на цямрину

Титарівна сина

Та й побігла… А Микита

Виліз із калини

Та й укинув у криницю,

Неначе щеня те!

А сам пішов, співаючи,

Соцькому сказати,

Та щоб ішов з громадою

Дитину шукати!!

У неділеньку раненько

Збиралася громадонька

Та криницю виливали,

Та дитя теє шукали.

Найшли, найшли твого сина,

Титарівно, в баговинні.

Ой узяли безталанну,

Закували у кайдани,

Сповідали, причащали,

Батька, матір нарікали,

Громадою осудили

І живую положили

В домовину!.. й сина з нею!

Та й засипали землею!

Стовп високий муровали,

Щоб про неї люде знали,

Дітей своїх научали,

Щоб навчалися дівчата,

Коли не вчить батько, мати.

Борця того в селі не стало;

А люде в Польщі зострічали

Якогось панича; питав,

Чи жива, каже, титарівна?

Чи насміхається з нерівні?

Ото він самий! Покарав

Його Господь за гріх великий

Не смертію – він буде жить,

І сатаною-чоловіком

Він буде по світу ходить

І вас, дівчаточка, дурить

Вовіки.


Примітки

Джерела тексту:

– чистовий автограф уривка в альбомі Шевченка 1846–1850 рр. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 108, арк. 32 звор.) [Альбом 1846 – 1850 рр.];

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 399–409) [«Мала книжка»].

Подається за «Малою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції 1848 р. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня – грудень 1848 р., Косарал.

Автограф уривка в альбомі Шевченка 1846–1850 рр. починається рядками, відсутніми в «Малій книжці»:

Повій, вітре, понад яром

Та нажени чорну хмару.

Очевидно, ці слова мали звучати з уст героя як пісня. В остаточній редакції рядок 193 звучить: «А сам пішов, співаючи». Пісня має всього шість рядків, написана в дусі народної. Далі йде текст, який у «Малій книжці» починається рядком 197: «У неділеньку раненько». Всього уривок має 17 рядків.

Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета – 23 квітня), Шевченко переписав поему з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 12 зшитка за 1848 рік). Під цим же номером раніше записано поезію «І досі сниться під горою…». Початок твору записано на останній сторінці зшитка за 1850 рік. Можливо, початок твору і назву «Титарівна» (рядки 1–9) записано значно пізніше, уже в Оренбурзі. Заголовок до основної частини (починаючи з десятого рядка) дописано пізніше, дещо праворуч угорі.

До «Більшої книжки» не переписано.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 565–572 і Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 2. – С. 190–196.

Ще за Гетьманщини святої. – За Андрусівським перемир’ям 1667 р., яким закінчилася війна 1654–1667 рр. між Росією і Польщею, Лівобережна Україна разом з Києвом ввійшла до складу Росії. Вона мала відносну автономію, вся адміністративна і військова влада зосереджувалася в руках гетьмана. Звідси і напівофіційна назва її – Гетьманщина. Поступово царський уряд обмежував автономію Гетьманщини, аж поки 1734 р. вона не була скасована тимчасово, а 1764 р. – остаточно. Отже, коли в поемі «Титарівна» визначається час дії періодом Гетьманщини, то це означає останню третину XVII – першу третину XVIII ст.

Оранда – шинок.

Отаман – виборний або призначений ватажок козацького війська; в даному випадку – представник козацької влади на селі.

Соцький – нижчий поліційний служитель на селі.

Та криницю виливали, Та дитя теє шукали. – Подібний мотив і навіть образну схожість зустрічаємо в народній пісні «Повій, вітре, понад яром…», яку Шевченко зафіксував у своєму альбомі 1846–1850 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 108, арк. 63). У цій пісні є рядки:

Та криницю виливала,

Сповитого сина доставала.

Сатаною-чоловіком Він буде по світу ходить. – Відгомін народного апокрифу, в якому йдеться про Агасфера, покараного безсмертям [Див. Залізняк Л. Прадавня історія України. – К., 1997].

В. Є. Шубравський та Л. С. Генералюк

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 88 – 93 (канонічний текст), с. 428 (варіанти), с. 603 – 605 (примітки).