Логотип сайта «Тарас Шевченко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Кобзар / 1848 р. / «У Бога за дверми лежала сокира…»

Кобзар

1848 р.

«У Бога за дверми лежала сокира…»

Тарас Шевченко

X

Варіанти тексту

Опис варіантів

У Бога за дверми лежала сокира.

(А Бог тойді з Петром ходив

По світу та дива творив.)

А кайзак на хирю

Та на тяжке лихо

Любенько та тихо

І вкрав ту сокиру.

Та й потяг по дрова

В зелену діброву,

Древину вибравши та й цюк!

Як вирветься сокира з рук –

Пішла по лісу косовиця.

Аж страх, аж жаль було дивиться.

Дуби і всякі дерева

Великолітні, мов трава

В покоси стелеться, а з яру

Встає пожар, і диму хмара

Святеє сонце покрива,

І стала тьма, і од Уралу

Та до Тингиза, до Аралу

Кипіла в озерах вода,

Палають села, города,

Ридають люди, виють звірі

І за Тоболом у Сибірі

В снігах ховаються. Сім літ

Сокира Божа ліс стинала

І пожарище не вгасало.

І мер[к] за димом Божий світ

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На восьме літо у неділю,

Неначе ляля в льолі білій,

Святеє сонечко зійшло.

Пустиня циганом чорніла,

Де город був або село –

І головня уже не тліла,

І попіл вітром рознесло,

Билини навіть не осталось.

Тілько одним-одно хиталось

Зелене дерево в степу.

Червоніє по пустині

Червона глина та печина,

Бур’ян колючий та будяк,

Та інде тирса з осокою

В яру чорніє під горою,

Та дикий інколи кайзак

Тихенько виїде на гору

На тім захилім верблюді.

Непевне діється тойді.

Мов степ до Бога заговорить.

Верблюд заплаче, і кайзак

Понурить голову і гляне

На степ і на Карабутак,

Сингичагач кайзак вспом’яне,

Тихенько спуститься з гори

І згине в глиняній пустині…

Одним-єдине при долині

В степу край дороги

Стоїть дерево високе,

Покинуте Богом.

Покинуте сокирою,

Огнем непалиме,

Шепочеться з долиною

О давній годині.

І кайзаки не минають

Дерева святого.

На долину заїзжають,

Дивуються з його

І моляться, і жертвами

Дерево благають,

Щоб парости розпустило

У їх біднім краї.


Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 162) [«Мала книжка»].

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка у Раїмі під час походу Аральської описової експедиції до Аральського моря, орієнтовно: 19 червня – 25 липня 1848 р., Раїм.

Задум твору, ймовірно, виник, коли Шевченко у складі Аральської описової експедиції робив перехід від Орської фортеці до Раїмського укріплення і в степу побачив розкішне зелене дерево. Шевченко змалював його під назвою «Джангис-агач» 26 травня 1848 р. Зустріч з цим деревом описана також у повісті «Близнецы»:

«По обыкновению транспорт снялся с восходом солнца, только [я] не по обыкновению остался в арьергарде. Орь осталася вправо, степь принимала по-прежнему свой однообразный, скучный вид. В половине перехода я заметил: люди начали отделяться от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлении. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая нагайкою на темную точку: «Мана аулья агач» (здесь святое дерево). Это слово меня изумило. Как? В этой мертвой пустыне дерево? И уж, конечно, коли оно существует, так должно быть святое. За толпою любопытных и я пустил своего воронка. Действительно, верстах в двух от дороги, в ложбине, зеленело тополевое старое дерево. Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос, и самая богатая жертва – это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношения. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни».

Таке враження могло спонукати поета тут же накидати чернетковий варіант твору, а під час тривалої зупинки в Раїмі написати вірш.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета – 23 квітня) переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 2 до зшитка за 1848 рік). Згодом, найімовірніше, наприкінці свого перебування на засланні у Новопетровському укріпленні 1857 р., поет зробив деякі виправлення у кількох рядках олівцем. До «Більшої книжки» вірш не переписано. Список у частині набірного примірника «Кобзаря» 1867 р. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 86, арк. 16–17) розходжень з текстом «Малої книжки» не має.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з помилкою у рядку 41 (замість «печина» – «тичина») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 436–438 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 2. – С. 206–208.

Висловлювалося припущення, що в основі твору лежить легенда казахського народу про сокиру й святе дерево [див.: Мочульський М. Культ дерева й сокири в Шевченковій поезії // Україна. – 1930. – № 3–4. – с. 80 – 88]. Досі таку легенду не виявлено. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, зачарованого єдиним у степу деревом і поклонінням йому місцевих жителів. У вірші є рядки, навіяні легендами про мандрування Христа з апостолом Петром («А Бог тоді з Петром ходив»). В різних варіантах подібні легенди зафіксовані у збірниках «Народные русские легенды, собранные Афанасьевым» (Лондон, 1859), «Труды этнографическо-статистической экспедиции…, собранные П. П. Чубинским» (1872, Т. 1). Відгомін їх чується і в рядках оповідки О. О. Корсуна «Колись давно Білбог з Юрком по світу Божому ходили і творили чудеса» (Сніп. – Харків, 1841. – С. 187). Альманах «Сніп» Шевченкові був відомий.

У Бога за дверми. – Надійно, безпечно. Див. народні приказку «Почувати себе, як у Бога за дверима», «Як у Бога за пазухою».

На хирю. – Хиря (діал.) – хвороба, біда.

Тингиз – море (казах.).

Встає пожар… – Деталізований опис пожежі має реальну основу: 1848 року Шевченко разом з іншими учасниками експедиції був очевидцем спалювання казахами сухої трави на великих ділянках степу з метою підготовки площі під пасовища. Вражений побаченим, він зарисував цю подію: акварель «Пожежа в степу», 1848 р. Опис цієї пожежі є у повісті «Близнецы».

В. Є. Шубравський та Л. С. Генералюк

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 79 – 80 (канонічний текст), с. 420 (варіанти), с. 598 – 600 (примітки).

Стежки

1848 р.

Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш

Кобзар

Попередній | Перелік віршів | Наступний

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2009 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3405

Модифіковано : 10.09.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.