1. Природа Звенигородського повіту

Олександр Кониський

Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом з Звенигородського повіту (в Київщині).

[Сучасний Звенигородський повіт межує: в головах з повітом Канівським; у ногах його лежить Херсонщина; на захід сонця повіти Уманський та Таращанський; на сході повіти Чигиринський та Черкаський. Обшир повіту займає ледве 63 квадр. милі; людносте на цьому обширі більш 200 тисячів; людність мало що не вся – 90% українська, православної релігії, хоча за останні 25 рр. чимало православних перейшло на штундову віру; людність переважно – 85% прості селяне з колишніх кріпаків. Панів, щоб признавалися до національності маси народної нема. Пани здебільша поляки та «обрусителі» з великоросів або з німців і вельми мало вони піклуються про освіту та добробут народу. Народ живе з хліборобства; грунт землі дуже добрий, але землі у народа занадто мало. Колись заробляли ще з чумацтва, з пчільництва та з садівництва; але тепер все це зникло; чумацтво – натурально – не встояло проти залізниці; малоземелля знівечило садівництво і пчільництво. До того ж великі не в міру податки, темнота і брак впливу людей освічених. А через все оце сучасна маса народня страшенно бідує всіма сторонами свого матеріального і духово-морального побуту.]

З усіх 12-ти повітів Київщини повіт Звенигородський і тепер ще, коли майже усі ліси і сплюндровано, видаеться красою своєї природи. Вітки Карпатів перерізують його і вдовж і поперек. Найвищий шпиль горбів сягає до 700 ступнів. Тим-то більша частина повіту, найпаче куток південно-східній, горбковата, хвилясто-розлога.

З півночі на південь повіту плине річка Гнилий Тикич, приймаючи чимало невеличких допливів: ІІІполу, Попівку, Посоховату, Вільшану і інші. Взагалі місцевість повіту, найпаче тепер, коли лісів нема, не маючи характеру лісового, не набралася і характеру чисто степового; хоч і зустрінете степову розкішну рівнину, заслану зелено-оксамитовим килимом, але вона не велика і глянь впирається вона в гору, колись покриту було віковічним гаєм! Зустрінете гарну долину між горбами, а за нею зараз байрак, підперезаний веселим гайком. Така різноманітність надає обширу характер країни середньої між степовою і лісовою. Не почуєте тут того потужного стогону, що під час бурі реве в лісі; нема і того невблаганного приголомшування пустелі – яким дише степ влітку під час спеки; тут усе – і густа блакить неба, і зелений, або жовто-золотий килим поля, і гомін гаїв, і журливий та сумний вид могил, і тиха течія річок, і скляний поверх [= скляна поверхня] ставів мають вдачу тиху, привітну, м’яку, що не тільки не дратує дух, не озвірює чоловіка, а лащить серце пестощами нені доброї, ніжної, гріє його теплом кохання, наливає в душу того ліризму, що вабить до життя спокійного, до волі та до згоди і братолюбія між людьми.

Найбільшою красою видається північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут навкруги містечок Вільшаної та Лисянки порозкидалися густі та людяні [= залюднені] села. Колись було вони тонули в густій сутіні темних лісів, та прегарних садів. Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в цьому кутку, як і в сусідньому з ним кутку Каневського повіту, пишалося колись малярство, найпаче між духовенством: ледве чи було таке село, щоб не було там свого маляра. Тепер за останні роки тут і малярство підупало. З цього кутка опріч добрих художників як Сошенко, Превлоцький і інші, вийшов не один письменник, не один учений, перейнятий ідеєю свідомої глибокої національної любові до України [Петро Гулак-Артемовський, Петро і Феофан Лебединці, Іван Левицький-Нечуй і ін.].

Так от в цьому хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту є двоє сіл: Моринці і Кирилівка, яких до віку вічного не забуде український народ: доки житиме на світі українське слово, доки лунатиме українська пісня, доти Моринці і Кирилівка стоятимуть перед очима історії відродження українського письменства і національно-культурного життя нашого, бо ймення сих сіл навіки нероз’єднано зрослися з йменням генія українського слова Тараса Шевченка, що став на сторожі біля нашої національності.

[Моринці лежать трохи що не біля самої межі Канівського повіту; Кирилівка трохи на південь, за 6–7 километрів від Моринець. Осажеио оці села не пізніш XVII віку, бо відомо, що р. 1730 в Моринцях було вже 30 дворів посполитих, а в Кирилівці р. 1741 було 130 хат посполитих і 900 людності. Запевне відомо теж, що в обох селах в першій половині XVIII в. бущ церкви греко-католицькоі релігії, в обох во ім’я св. Івана Богослова.]

[З початку віку XVIII Кирилівка і Моринці входили в склад величезного ключа Вільшанського маєтностей хорунжини коронної княгині Яблоновської, потім маєтності ті перейшли до відомого в історії Катерини II – Потьомкіна, а від нього до Василя Енгельгардта, що доживав віку і вмер у Вільшаній. Після його Вільшану, Кирилівку і Моринці одідичів нажирований син його Павло Енгельгардт. Перегодом маєтності Енгельгардта, невідомо мені якою стежкою, перейшли до рук польського пана Еразма Фльорковського: останній під кінець рр. [18]60 збанкрутував, добра його пішли на ліцитацію; Кирилівку придбав Микола Терещенко, а Моринці графиня Браницька. Нині в Кирилівці більш 4, а в Моринцях більш 3½ т. людності. В обох селах церкви і школи, але школи, звісно, мовою не народною, а чужою.]

[Треба зауважити, що опріч Вільшаної недалеко від Кирилівки і знаменита Лисянка та й інші села, де р. 1768 гуляли гайдамаки. В Лисянці хазяйнували ватаги Романченка, Богуна Джурджи і інші. Трохи далі в сусідніх селах навкруги Кирилівки гуляли ватаги Носа і інші.]

Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгардта. Між кириловськими кріпаками його з початку XIX віку була родина посполитого Івана і жінки його Марти Шевченків-Грушівських.

[Рід Шевченків і Грушівських в Кирилівці дуже давній. На превеликий жаль, недостача до р. 1806 в Кирилівській церкві метрик не дала мені з’ясувати родовід Шевченків з початку роду. Відомо (див. Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. V), що на просьбі кирилівців до переяславського єпископа Гервасія між підписаними 80 селян, на 10 місці стоїть Грпцько Грушівський, а далі є Захар і Євстрат Шевченки. Можлива річ, що якийсь Грушівський побрався з Шевченківною або Шевченко з Грушівською і стає писатись Шевченко-Грушівський.]

[В «Исповедн. записи» р. 1806 стоїть: «Іван Шевченко 64 літ; жінка його Марта; діти: Омелян, Савва, Павло, Григорій; дочки: Домникія, Олена, Домникія. У Григорія жінка Катерина і дочка їх Катерина». По тім по книгам 1814, 16 і ін. та сама родина пишеться вже: Шевченко-Грушівський. В метриках шлюбу Катерини Григорівни і смерті матері її вони записані – Грушівськими. Варфоломей Шевченко теж повідав (див. Правда 1876 р. стор. 24), що Тарас в школі іменувався Грушівським.]

[Під кінець [18]20-их рр. остання назва цо книгах церковних зникає, з цього можна гадати, що чи не Іван Шевченко побравшись з Грушівською був першим з двома родинними йменнями.]

[Опріч Тараса у батьків його були ще сини: Микита і Йосип, та дочки: Катерина (побралася з Красицьким), Ірина (Ярина, побралася з Бойком) і Марія (вмерла в дівках). У Микити сини: Петро і Прокіп та дочка Ірина (подружилася з Ковтуном). У Йосипа, жонатого з сестрою Варфоломея Григоровича Шевченка – Мотрею, сини: Трохим, Іван і Андрій].]

Син його Григорий одружився з дочкою посполитого з Моринець Якима Бойка – Катериною, і жив з нею при батьках в Кирилівці. Невідомо певно з якої причини Григорій, поживши кільки років з батьками, перебрався в Моринці. Мабуть тісно було жити, бо у батьків опріч його було ще шестеро дітей, а у нього теж було двоє: Катерина і Микита. Тим часом сусідня з хатою його тестя, межа в межу, хата посполитого Копія опустіла; Яким Бойко – не відомо мені якими заходами – придбав собі Копіїв грунт і хату і переселив туди свого зятя Григорія Шевченка.

[Копій той (від нього куток Моринець, де стояла хата його і досі зоветься Копіївщиною) був чоловік ледачий, злодій великий; за це Енгельгардт завдав його чи в Сибір, чи в москалі; а він «не будь дурним, взяв да і втік, назбирав собі ватагу таких голінних молодців як сам, окукобився з ними десь в лісі (тоді навкруги Моринець були великі, темні ліси, просто самі нетрі непроходимі» (Див. Зоря 1892 ч. 5).]

[З того кубла і «почав Копій набігати на людей, та грабувати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою». Кільки разів серед ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те що взяв його хату. Прийде було серед глухої ночі, стукається в вікно. Шевченко відчинить кватирку, спитає: «Хто і чого треба?» а той відповідає: «Копій, от хто! з товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по чеськи, – так даси по песьки».]

[Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у нього дванадцятеро овечат і корову та ще й каже: «Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш цього, дак геть з моєї хати вибирайся».]

[Такий переказ чув я від Петра Микит. Шевченка, від матері його і від Олексія Гончаренка. Опріч того і моринецький панотець Іван Березницький переслав до мене такий самий переказ, записаний із уст моринецьких стариків. «Мусив послухатися».]

Тут ото 25 лютого ст. ст. р. 1814 Катерина Шевченчиха повила сина Тараса. Дитину хрестили 28 лютого, хрещеним батьком був моринецький посполитий Григорий Дяденко. Хрестив свящ. Іван Базаринський. [Див. Метрич. випис з книг моринецької церкви, надруковану двічі в Київській старині і в Зорі 1891, стор. 97.])

Григорій Шевченко, як і всі кріпаки, бідував; але він був стельмах, дещо заробляв і сяк-так перебивався б, коли б був не напосівся на його Копій; а то, коли няти віри народному переказу, Копій, помщаючись за те, що Шевченко живе на його грунті, забрав у нього розбишацьким чином і овець, і корову, і приневолив покинути його хату.

Батько і тесть Григорія бачили, що Копій руйнує побут їх дітей; тямили, що з таким розбишакою нічого вони не вдіють і стали на тому, щоб Григорій кидав Моринці і перебирався в Кирилівку. Вони купили йому грунт і хату у Тетерюка, за 200 рублів «асигнаціями».

Коли саме Григорий перебрався назад в Кирилівку – запевне невідомо; але в усякому разі не пізніш р. 1816; бо р. 1817 Григорієва родина, з сином Тарасом, записана вже в книгах не моринецької, а кирилівської церкви. В Кирилівці вже й перебував Тарас перші 15 років свого віку, аж доки не взяли його до панського двору.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 7 – 13.