4. Тарас сиротою

Олександр Кониський

З того часу починає лиха доля ходити нерозлучно з Тарасом.

Ще раніш ніж покинув він Совгиреву школу, ледве минуло йому 9½ літ, як «матір добрую його, ще молодую, нужда та праця звалили в могилу»: 20 серпня р. 1823 [Метр. кн. кирил. церкви за р. 1823 про померших N. 6.] неня його – дійсно ще молода, померла на 32 році свого віку. «Помре батько, – каже народна мудрость, – дитина – пів сиротини, а помре мати – дитина кругом сиротина». Отож, як померла Катерина Шевченчиха, на руках удівця Григорія лишилося таких сиріт п’ятеро: Микита на 12, Тарас на 10, Ірина на 8, Марія на 4 і Йосип на 2 році. Старша доня їх Катерина, Тарасова дбаха-люблениця, ще за життя матері, саме 29 січня р. 1823 [Метр. кн. кирил. церкви 1823 N. 4. Вінчав от. Грмгорій Кошиця] одружилася з Красицьким і перебралася жити до Красицьких в село Зелену Діброву.

Коли в Тараса не стало ні матері, ні сестри-няньки, то вже ж лишився він без жодного догляду, та ще й сам мусив доглядати менших сестер і брата. Очевидно, що такій малечі не можна було лишатися і на далі без догляду жіночого; треба було, щоб Григорій примірковав чимсь запомогти лихому побиту і своєму і своїх дітей. Взяти наймичку – нічим платити. Вдовіти, хоч на кого тяжко, а вдовіти зневоленому кріпакові з дрібними дітьми – і не сказати, як тяжко! Усі умови життя і хатнього і родинного, усі обставини вимагали, щоб Григорій побрався вдруге. На Україні – тим паче того часу, – звичайно удовець береться з удовою; з дівчат «хіба вже яка остання» згодиться одружитися з удівцем, найпаче, коли у його, отак як у Григорія було, ціла низка дрібних дітей.

Порадившись з батьком Іваном – Григорій взяв з Моринець вдову Оксану Терещенчиху з трьома дітьми. В удови, сказано, два норови. Оксана віком була ровесниця Григорію, вдачі суворої, сварливої. В родину свого другого чоловіка не принесла вона кохання тихого да життя спокійного; не заступила вона сиротам Шевченка рідної матері. Навпаки – з нею прийшла така сварка, така колотнеча, що справді в хаті стало «неначе в пеклі». «Хто хоч з далека, каже Тарас [Поэмы и повести, стор. 664] бачив мачуху і зведенят, той, значить, бачив пекло в його торжестві найогидливішому». Не було години, щоб між зведенятами (дітьми Шевченка і Терещенка) не було сварки, бійки і сліз! Не минало години, щоб Тарасів батько і мачуха не лаялись, не сварились. Мачуха зненавиділа Тараса за те, шо він духопелив тендітного сина її Степана. Степан був трохи чи не на два роки молодший за Тараса, хлоп’я легкосиле і попсоване морально – як це зараз бачитимемо. Раз якось оцей Степан спричинився тяжкій несправедливості над Тарасом, тяжкому мордуванню його.

У хату до Григорія Шевченка приведено на постой якогось москаля. У нього якось пропали гроші: три злотих [Злот – стара срібна монета польська = 15 коп., 20 крейц.]. Солдат зняв страшенну колотнечу, доводячи, що гроші його украдено, та трохи не повиганяв усіх з двору. Стали шукати злодія. Оксана звела вину на ненависного їй Тараса. Хоч як Тарас не клявся, не присягався, що грошей не брав у москаля і в вічі їх не бачив, йому не йняли віри [Жизнь и произведения Шевченка, стор. 10].

Тарас, спостерігши, що його заходжуються бити, утік з батьківської хати і сховався у запущеному саду Желеха. Тут у бур’яні поміж кущами ховався він чотири дні. Опріч сестри Ірини ніхто не відав де він. Ірина нікому ні слова про Тараса, але нишком провідувала його, приносила йому пити і їсти, а часом і бавилася з ним. Тарас між кущами калини змайстрував собі будку, поробив доріжки, посипав їх піском, зробив з бузини пукавку та й не гадки собі. Але на п’ятий день Оксанині діти височили, де переховується Тарас і видали його.

Тараса привели до дому і взяли на опит, допитуючись, щоб признався, де дів украдені у москаля гроші? Тарас не винився. Тоді зв’язали йому руки і ноги і почали бити різками. Головним справником оцієї огидливої екзекуції був рідний Тарасів дядько (по батьку) Павло Грушівський, «великий катюга», як говорила про нього Ірина Григорівна. Довго Тарас переносив катування, але на трейтій день знемігся і щоб спекатися різок, прийняв на себе крадіжку, сказавши, що гроші закопав у саду. Повели його в сад, щоб показав місце, де саме закопані гроші. Звісно, цього вже не можна було йому зробити. Тоді знов почали його бити і скінчили на тому, що хлопця, ледве живого, замкнули в комору, та продавши юпку Тарасової матері, заплатили москалеві. Перегодом виявилося, що гроші у москаля украв мачушин Степан.

Легко зрозуміти, як така жорстока подія несправедливості вразила хоч би кого. Тим паче глибоко вразила вона перейнятливе і ніжне серце Тараса. Таких вчинків довіку не спроможеться забути той, над ким їх заподіяно. Тим-то нема нічого чудного, що в Тарасовій душі навіки лишилося недобре почуття до мачухи, до її Степанка і до дядька Павла. Річ певна, що після цієї події у мачухи і дітей її з одного боку, а в Тараса і у його братів і сестер з другого закипіла ненависть озвірена і щоденна колотнеча. Такі родинні відносини занадто гризли Тарасового батька і діда Івана. Бачили вони неминучу потребу розлучити якось пасинка з мачухою і хоч трохи притушити хатнє пекло.

Приміркували, щоб Григорій – їдучи куди під фіру в дорогу, брав з собою і Тараса, а прийде зима – віддати останнього знов до дяка в школу.

І ото влітку р. 1824 Тарас чумакував з батьком. [Поэмы и повести стор. 130. Тарас каже, що він чумакував з батьком тоді, коли йому йшов 13 рік, але це або помилка, або описка, бо коли йому йшов 13 рік, цебто р. 1827, дак батька ного вже не було на світі]. Згадуючи про одну таку поїздку, Тарас каже:

«Виїздили ми в Гуляй Поля [Містечко Звенигородського повіту]. Я сидів на возі і дивився не на Новомиргород [Містечко в Херсонщині недалеко Єлисаветграда], що лежить в долині над Тікичем (річка), а на степ, що лежить за Тікичем і думав… Що я тоді думав, те розгадає сам тільки Господь Бог… От ми взяли бродом, переїхали Тікич, піднялися на гору; дивлюся: знов степ, степ широкий без краю; тільки вліворуч мріє щось похоже на гайок. Я питаю у батька: «Що то таке?» «То, каже він, Дев’ята рота». Цього з мене не досить. Що воно таке «Дев’ята рота»? [Ротами звали села, де осаджували примусом «військових поселян» – О. К. Неточність у Кониського: ротами звались ті села, де розміщувались підрозділи сербських воєнних колоністів у сер. 18 ст. – М. Ж.] Їдемо далі – степ і степ. Ми заночували в «Дідовій Балці». На другий день – знов той самий степ і ті самі думки дитячі… Скорботно мені, сумно згадувати мою молодість, мій вік дитинний»…

Чи ходив Тарас в зиму з 1824 на р. 1825 до школи – жодної звістки не маємо. Певніш, що не ходив; бо зараз побачимо, що, як і сам Тарас каже, [Жизнь и произведения Шевченка, стор. 10] ходити до школи другим разом почав він по смерти батька. Батько його восени того ж року поїхав чогось до Києва, та в дорозі і занедужав. Не здужав він, очевидно вельми довго, бо помер 21 березіля р. 1825.

[Метрики Кирилівської церкви про померших р. 1825 N. 9. Записано там, що «Григорий Шевченко-Грушівський помер од натуральної болезни» на 35 році. Останнє, певна річ – помилкою. В церковних книгах р. 1806 Григорию Шевченку показано 25 літ і у нього доня Катерина; значить – побравсь він не пізніш року 1805; коли б справді він помер на 35 році, то виходило б, що він оженився на 15 році; діло очевидячки неможливе. Але коли саме він родивсь, довідатись не можна, бо при кирилівській церкві до року 1806 метрик чомусь нема: певніш буде прийняти звістку 1806, що йому було тоді 25 літ, значить помер він на 45 році свого віку.]

Тепер ми виразно бачимо, що Тарас помилився, говорячи в своїй автобіографії, що після батьків лишився він на восьмому році. Круглим сиротою зістався він на самім початку 12 року свого віку.

Вмираючи, Тарасів батько висловив вельми цікаве віщування, та на превеликий жаль лишилася навіки невідомою причина, що викликала у нього те віщування: які спостереження, чи які вчинки Тарасові? А річ певна, що не без причини склалася у батька така думка і такий заповіт:

«Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; про нього спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе» [Основа 1862, кн. 3, стор. 6].

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 22 – 26.