6. Перше кохання
Олександр Кониський
Охота і кебета до малярства прокинулися у Тараса Шевченка ще змалку. Де і на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі і учителі і товариші школярі помітили за ним малярську кебету. Принаймні не можна було їм не помітити, бо як сам він каже:
Ще в школі
Таки в учителя дяка,
Гарненько вкраду п’ятака,
(Бо я було трохи не голе,
Таке убоге) та й куплю
Паперу аркуш і зроблю
Маленьку книжечку; хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую «Сковороду»,
Або «Три царіє со дари».
Та – сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую було та плачу [Кобзар 1876 т. II, стор. 105].
Тарасові малюнки, що робив він, коли був у школі у Богорського, були «коні і москалі намальовані на грубому папері сірому», Варфоломій Шевченко [Правда 1876 стор. 24] бачив їх поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша.
Перебуваючи у Богорського, Тарас спізнався з малярами з сусідніх сіл: Хлипнівки, Тарасівки і Лисянки [Киев. стар. 1882 кн. X]. Опріч великої природної охоти, до малярства вабило Шевченка ще й те, що малярський заріботок, здавалося йому, дасть хліб. Навіть геть пізніше, вже на віку підтоптаному Тарас був тієї думки, що «живопись його професія, його хліб насущний». [Кобзар т. III, Записки стор. 40.]. Тим-то, покинувши Богорського, він пішов у Лисянку до маляра-дякона, щоб у його вчитися малярству. Дякон [Дяконами тоді у Лисянці були в Михайлівській церкві Климент Яроцький, а в Вознесенській Микита Ковальський (з клірових відомостей)] прийняв його, одначе небавом спостеріг він, що дякон в своєму поводженні, звичаях і правилах мало чим відрізняється від Богорського. Тарас три дні терпеливо носив відрами воду з річки Тікича на гору та на залізному листі розтирав краску мідянку. Це був іспит і Шевченко не забував про нього ніколи.
Переїздячи після того літ через 18 Лисянку, Тарас «довго шукав очима в лісу Лисянських груш та яблонь, давно і добре відомий йому домик отця диякона Єфрема [Ймення очевидно переіначені. Див. Поэмы, повести…, с. 448], у котрого, каже він, я давно колись брав першу науку малярства.
От. Єфрем, щоб довідатись чи є у мене хист до цього хитрого діла, загадав мені на залізному листу терти якусь чорно-буру краску. Багацько після того зазнав я дечого, але ніщо так не врізалося до мене в пам’ять, як оцей перший іспит простосердий.
Іспит очевидно був не легкий, бо на четвертий день перебування у лисянського маляра терпець порвався у Тараса; він покинув Лисянку і пішов в село Тарасівку до дяка-маляра, що вславився на цілу околицю малюванням великомученика Микити та Івана Воїна [Кобзар 1876 т. 2 стор. XVIII].
От до цього Апелеса вдався я, – каже Тарас, – твердо ставши на тому, щоб перетерпіти усі прикрості, які, здавалося мені, неминуче з’єднані з наукою. Загарливо бажав я перейняти у того дяка-маляра хоч частину його штуки малярської. Овва! Апелес уважно подивився на долоню моєї лівиці і прикмака відмовив, сказавши, що у мене ні до чого нема кебети, ні до шевства, ні, навіть – до бондарства [там само].
Вже ж защеміло на серці у Тараса з такого присуду та ще з присуду такого авторитетного маляра. Надія зробитися коли-небудь «хоч аби яким малярем» пропала була у нього. Зажурений і приголомшений невдачею вернувся він в Кирилівку під батьківську стріху. Тяжко було йому вертатися ще й тому, що перед ним знов оживали сварки та лайки з мачухою та з дітьми її; але ж що діяти! більш нікуди було хилитися.
Тарас, вернувшись в Кирилівку, перейнявся думкою «стати пастирем стад непорочних», по-просту – зробитися пастухом громадської череди, та «ходячи за чередою, читати свою любу, украдену у Богорського книжку з кунштиками».
Але, каже він в своїй автобіографії [там само], і це мені не вдалося. Не вдалося, мабуть, назавжди тільки, а якийсь недовгий час він таки спробував пастухувати. Сам він в своїх віршах каже: «Мені тринадцятий минав» (так воно й приходиться саме на р. 1827) «я пас ягнята за селом». Та й старі кирилівці Бондаренко і Петро П. Шевченко, пригадували, що Тарас «брався таки і за підпасача» з усних переказів. Звісно, нічого було й гадати, щоб пастухом череди зробився той, кого природа, наділивши так щедро дарами духовими, призначила бути великим пастирем України і її слова і за оці «овци» положити душу свою.
Вигнавши череду на взлісся, чи що, річ певна, Тарас по самій природі своїй невдатен і не спроможен був пильно доглядати за нею: він поринав в книжку з кунштиками, або лежачи під розлогою вербою в холодку, оглядував синє небо, зелену рівнину, ширяв думками понад землею і «любо йому ставало, неначе у Бога» [Кобзар 1876 т. II. стор. 110]. А череда тим часом розходилася на всі боки. Не без того, мабуть, було, що з недогляду яка-будь скотина з череди вскочить в спаш, інша заблудиться. Людям клопіт! Одно слово – Тарас показався «до пастирства стад непорочних» зовсім недотепним. Мабуть «пастиреву» увагу його, неминуче потрібну біля череди, чимало псувало і перше його, звісно дитяче цілком, кохання – якоїсь кучерявої Оксани. З нею, каже він:
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
І говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали!
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись,
Та вже й не сходились ніколи [там само, т. І, стор. 245].
Можна гадати (але тільки гадати), що ота Оксана – і була та сама дівчина, що беручи плоскунь, почула як Тарас плаче біля череди. Тоді ото як він за селом пас ягнята, йому…
Так любо, любо стало
Неначе в бога,
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу і не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого гак весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось,
І сонце гріло, не пекло.
Але небавом враження і почуття перемінилися. Тарасові здалося, що
Село почорніло,
Боже небо голубеє –
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята;
Обернувся я на хати,
Нема в мене хати,
Не дав мені бог нічого!
І хлинули сльози.
Тоді ото та дівчина
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала.
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє.. лани, гаї, сади…
І ми жартуючи погнали
Чужі ягнята до води» [там само, т. II, стор. 111].
З того кохання нічого не вийшло. Але першого кохання, як і перших сліз, видавлених кривдою та несправедливістю, – такі люди як Шевченко до віку не забувають. Не забув і Тарас своєї Оксани. Героїню ліпшої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав Оксаною. А вже ж річ звичайна, що письменники, найпаче поети, ліпшим і більш любленим діячам своїх творів дають імення таких людей реальних, які найбільш подобалися їм і які в серці їх лишили добрі враження і спомини. Минуло після отієї сцени біля ягнят більш може 25 років і Шевченко згадав знов Оксану і каже, перебуваючи в далекій чужині:
А я так мало-небагато
Благав у Бога – тільки хату,
Одну хатиночку в гаю
Та дві тополі біля неї
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку, щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри! [там само]
Минуло літ з десять після написання оцього віршу і скоро Тарас приїхав до рідного села, перед ним воскрес образ Оксани. «Чи жива ота Оксана кучерява, що з нами гралася колись?» питає він у брата. А брат на те йому…
Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год.
Та що з того? з байстрям вернулась,
Острижена…
Занапастилась, одуріла…
А що за дівчина була,
Так – так що краля! [там само, 150.]
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 31 – 36.