3. Школа

Олександр Кониський

Через два-три роки, каже Тарас, після отієї подорожі до стовпів – я бачу себе в школі у дяка Совгиря. [Основа 1862, кн. III, стор. 6.]

До кого саме і коли саме перший разом почав Шевченко ходити до школи і хто був отой Совгир? – досі запевне не доведено і ледве чи буде вже коли доведено.

Лазаревський, а потім і Маслов [Т. Г. Шевченко, стор. 10], а за ними і Чалий [Жизнь и произведения Шевченка, стор. 11], кажуть, що батько Тарасів віддав його першим разом в науку до міщанина Губського. Хто був отой міщанин Губський, про це ніхто досі не повідав. В Кирилівці того часу була одна-єдина школа церковна; кермували нею попи, властиво – дяки; значить годі гадати, щоб при церковній школі учителював міщанин. Тим-то я стою за те, що коли справді Тарас учився у Губського, дак останній був ніхто інший як кирилівський піп Василь Губський.

[Василь Губський – син кирилівського попа Івана Губського, родився і зріс у Кирилівці і до р. 1795 був тут дяком, а того року його висвячено на попа в Кирилівку ж таки. Попував він до р. 1819. Тоді, очевидно, Тарас був ще такий малий, що про науку його не може бути й речі. В кінці грудня р. 1819 київська консисторія заборонила Василю Губському попувати і «отрешила его в заштат». Приводом до цього сталося, як розповів Прокопу Шевченку старий Петро Павл. Шевченко, те, що кирилівські попи от. Василь та от. Терентий (Помазанський) після одного похорону на кладовищі, не поскидавши ще риз (фелонів) завелись за одну молодицю «малмужку» («погана була жінка») битися прилюдно. До того ж Терентій не згірш як і от. Василій любив добре випивати.

Певна річ, що Губський, опинившись «в заштаті» за такий неморальний вчинок, мусив довго ждати, щоб йому дали деінде другу парафію; але ж треба було якось хліб заробляти. Цілком діло можливе, що він пристав до кирилівських дяків, а може і в церкві правив за дяка, і учителював в церковній школі. Що оцей Губський і був той Совгир, про якого оповідає Шевченко в «Княгині», запевняє мене і та вдача Совгиря, яку змалював нам Тарас у Княгині на стор. 662. (З неоголошеного листу до мене Прокопа Шевченка, писаного 21 вересня р. 1893 і з архівних справок у книгах київської духовної консисторії)]

Тарасів брат в третих і майже одноліток з ним Петро Павлович Шевченко [Не оголошений лист Прокопа 21 вересня р. 1893] подав мені через Прокопа Шевченка звістку, що Тарасів дід Іван віддав його в школу до дяка Рубана. Є у д. Чалого ще одна звістка, що Шевченко від Богорського перейшов в школу до попа Нестеровського [Жизнь и произвед. Шевченка, стор. 13]. Проти цієї звістки змагався от. Петро Лебединець [Киев. стар. 1882, кн. IX, стор. 503], кажучи, що Шевченко у Нестеровського не вчився і не міг учитися, бо отець Іван Нестеровський був такий вже старий, що не спроможен був учити дітей. Мені запевне відомо, що Нестеровському тоді, як його 23 березіля року 1819 прислано попом у Кирилівку, ішов 45 рік, а це ще не такий вік, щоб старість не давала учити дітей.

Усі оці три хоч і не однакові звістки я беру яко зовсім певні і знаючи, що у Кирилівці була одна тільки школа, стою за те, що там одночасно учителювали і Губський і Рубан, під доглядом отця Нестеровського; значить про всіх їх можна сказати, що вони були першими учителями Тараса.

В школі оцих учителів і перебував Тарас, доки консисторія не прислала з Києва нового дяка Богорського. Богорського прислано р. 1824 [Справка з церковних клірових відомостей]; Тарас каже, що він у Совгиря вивчив псалтир. Задля такої науки в тодішніх школах треба було два роки. З цього без помилки можна вивести, що до школи Тарас першим разом пішов р. 1822, значить на дев’ятому році свого віку, ще за життя матері. Вже ж все одно, хто був той Совгир, чи Губський, чи Рубан, а погляньмо, що то була за школа, як у тій школі проважено науку і як тоді жилося Тарасові.

Кирилівська школа церковна була звичайна хата біля церкви на майдані [На Україні колись трохи чи не в кожному селі була при церкві школа, – звичайна хата, часто на дві половини; в одній жили дяки (причт церковний), в другій була школа]; обідрана, не обмазана, шибки у вікнах повибивані; від сусідніх хат вона відрізнялася тільки тим, що була більша за них, стояла на майдані, на одшибі, без двору. А на кирилівський шинок не походила тільки тому, що більш за його була неохайна, нечепурна і більш за нього запущена. Тут жили і дяки, в Кирилівці їх було два і у кожного були свої школярі [Правда 1870, стор. 23]. Через усю школу стояв довгий стіл, за ним і вчилися разом усі школярі. Кому не ставало місця, той сідав просто на долівці. Кожен школяр повинен був піти в сусідний сад Грицька П’яного і там крадькома нарізати вишневих різок, принести їх у школу, ждучи доки тими різками учитель виб’є його. Не битим лишався тільки той школяр, до якого не доходила черга через те, що учитель утомиться було б’ючи і ляже спочивати.

Науку починали звичайно з «Аз, буки, віді, глаголь» і вивчивши азбуку починали складати слова.

«Поскладавши було «тлю-тля», каже Шевченко [Поэмы и повести (Княгиня) стор. 662], вийду я з школи на вулицю, гляну на яр, а там мої щасливі ровесники грають собі на соломі біля клуні, не знаючи, що є на світі і дяк і школа. Дивлюся було я на них та й думаю: чому я такий безталанний, на що мене сердешного мордують над букварем отим клятим? Махну рукою, та драла через цвинтар в яр до отих щасливих ровесників в теплу солому і тільки що почну барахтатися, аж ось ідуть два «псалтирники»; беруть мене під плечі, ведуть в школу, а в школи самі знаєте, що чинять школярам за утікання».

Звісно – різки зараз від Совгиря. Совгир той зростом був високий, широкоплечий, дивився б запорожцем, коли б не був зизооким. (За те його і продражнили – сліпим). Вдачі він був суворої. Більш за все не подобалося Тарасові те, що було як прийде субота, дак він своїм звичаєм і почне усіх нас годувати березовою кашею.

Та й це б ще дарма, – така каша була у нас річ звичайна, – лихо в тому, що було б’є і наказує, щоб сам ти лежав, не кричав, а «не борзяся» виразно читав «помни день суботній». Було як дійде черга до мене, так я вже не прошу помиловання, а благаю тільки, щоб він змилосердився, та звелів ради суботи святої придержати мене хоч трохи. Він було й змилосердиться, і звелить придержати та вже так випарить мене, що ліпше б було не благати мені милосердія.

Не диво, що Тарас часом тікав із школи. Одначе до науки він брався жваво; скінчив псалтир, постановив, старосвіцьким звичаєм, кашу братії і на другий день взявся був вчитися письму; аж тут саме прислали нового дяка Богорського. Совгир спершу комизився, не хотів пускати в школу нового дяка, але небавом мусив покоритися: зібрав в торбу свою мізерію, взяв патерицю, взяв зшиток з синього паперу з псалмами Сковороди і рушив шукати собі іншої школи. Небавом і школярі, наче ті вівці від вовка, розбіглися з школи, бо новий дяк «був п’яниця паче всіх п’яниць на світі». І я, каже Шевченко, найтерпеливіший з школярів, теж покинув школу, забравши свій каламар з крейдою і таблицю [там само, стор. 664].

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 19 – 22.