5. Заробітки Тараса
Олександр Кониський
«По смерті батька, – каже Тарас, – один з моїх дядьків (Павло), щоб вивести мене сирітку в люди, взяв був мене до себе, щоб я за хліб влітку пас його свиней, а зимою помагав його наймитові по хазяйству» [Поэмы, повести…, с. 664].
Дійсно, як розповів і Павлів син Петро [Не оголошений лист до мене Прокопа Шевченка і усний переказ Петра Павл. Шевченка], Тарас недовгий час жив у дядька Павла і помагав в роботі по хазяйству.
«Оце було як оремо, – розповідав Петро, – на зеленому полі [цілинна земля], дак я і Тарас поганяємо волів; орали восьмириком. Як у добру злагоду, дак Тарас і нічого, поганяє, аби ж хоч трохи розсердився – зараз покине і піде у бур’ян, да там «фонтали» (сікавки) і робить. Батько мій було підкрадеться до його та й поб’є! Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до ІІединівки у Кульбашів ліс. Той ліс від могили був з пів версти. У лісі з лопухів зробить щитку, щоб сонце не пекло, та й сидить тоді на могилі, або біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі».
Одно слово: не гаразд було жити Тарасові у дядька, він подякував дядькові і вернувся до батьківської хати. Але тут нове лихо. Мачуха Оксана сподобалася дяку Поморському і почали вони з ним бештувати. «Марусю сліпу було вижене з хати, а сама з дяком п’є»! [з того ж ІІрокопового листу.]
Тоді ото чи з власної волі, як каже Тарас, [Поэмы, повести…, с. 664 чи з примусу діда Івана, як розповів мені Петро Павлович, Тарас пішов вдруге в школу вже до Богорського і «поселився у нього яко школяр і робітник». [там само] Тут була обопільна вигода: Тарас, живучи у школі спекався ненавісної йому мачухи, а у Богорського з нього був робітник, що давав йому і заробіток, а до того йдучи до Оксани, він кидав школу на Тараса і щоб надати йому більшого авторитету і більш прикріпити його до школи, зробив його «консулом».
«З того часу, – каже Шевченко [там само], – починається моє життя практичне. Перебування моє в школі було доволі не комфортабельне, іронізує він далі; добре ще, коли траплялося, що хто вмре на селі, а то просто доводилося голодувати по кілька день».
Тарас знав тоді увесь псалтир по пам’яті, читав його виразно, голосно, і тямив, що людям подобається, коли над покійником читають виразно, голосно. Відав він і те, що читання над помершим псалтиря було привілеєм дяків, а дяки часто замість себе посилали школярів. Нарешті розумів, що дяк, людина п’яна, не завжди через підпиток спроможен читати псалтир, значить – охоче візьме його, яко доброго читаку і посилатиме читати псалтир. Згуртувавши все оце, бачимо, що Тарас може і з доброї волі пішов до дяка Богорського, щоб добувати собі мізерний заробіток.
Виразне і голосне читання Тарасове подобалося людям, його охоче кликали, де траплялася потреба читати псалтир [Киев. телегр. 1875 N. 25]. І не було в селі поховано ні одного мреця, над яким Тарас не читав би псалтиря [Поэмы, повести…, с. 665].
Коли було читання утомить хлопця, він, щоб швидше дочитати до краю, візьме було та на половині кафізми і почне «прийдіте поклонімося». Люди зараз хрестяться, б’ють поклони, а він тим часом відвернувши від себе увагу слухачів, перегорне кільки аркушів не читаних [Киев. телегр. 1875 N. 25].
За читання давали книш і копу грошей [= 60]. Гроші брав собі дяк, а Тарасові давав з них п’ятака на бублики. Раз якось за читання псалтиря один селянин подарував йому ремню на пришви, але дяк одібрав яко свою власність [Поэмы, повести…, с. 665].
Заробіток Тарасів у дяка був дуже мізерний, а з того треба було одягатися і обуватися. Тим то й нема нічого чудного, що хлопець «ходив звичайно в сірій дирявій свитці; завжди в брудній сорочці, бо випрати було нікому, мачуха про його зовсім не дбала, а про шапку та чоботи і спомину не було ні влітку ні зимою» [там само]. Замість шапки він сам пошив собі щось таке, що походило на польську конфедератку [Основа 1862 кн. III]. Коли траплялося, що він приходив в Зелену Діброву до сестри Катерини, так завжди босий, трохи не голий і з усякою нечистю в голові. [Киев. стар. 1882 кн. IX. Замітка Лебединцева.]
Опріч одежі страшенно бідував він і на харчі. Богорський, звісно, п’ючи та гуляючи з Оксаною, й не гадав про їжу задля свого «консула». «Консульство», хоч і поліпшувало трохи матеріальний побут хлопця, зате ж вельми псувало його морально. Головним обов’язком «консула» було сікти школярів різками; тим-то школярі, щоб прихилити до себе ласку «консула» і щоб він під годину екзекуції не дуже боляче бив різками, приносили йому гостинці. Тарас зробився страшенним хабарником. Хто приносив йому більше дарунків, тому він менш різок давав; одну, чи дві і то з легенька, та хватаючись швидче перечитати четверту заповідь; а хто приносив мало, або зовсім не приносив хабаря, того бив боляче, читаючи повагом, та зупиняючись: «помни… день… суб…ботний». [Жизнь и произведения Шевченка, с. 13]
Школярів в школі було не багацько; через те самими хабарами не можна було прохарчуватися і «консул», голодуючи, мусив пускатися на інший «промисел»: він крав курей, гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам в печері на Пединівський могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить вогонь, почали гадати, що в печері поселилася «нечиста сила» і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід в печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люди скинулися і зібрали скільки там грошей, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочим перш за всіх виступив Тарас; спершу громада не хотіла його пускати, жаль було, щоб там не знівечив його чортяка, а далі згодилися: «Нехай лізе, воно ще мале, до нього нечиста сила не пристане». А Тарас і виду не подав, що він добре відає, що в печері тій чортяки нема, а є тільки кістки з покрадених ним птахів та поросят. Навпаки, він вдавав, що боїться лізти і казав, щоб до нього прив’язали веревку про всяк случай: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері що непевне, так буде принаймні яким робом витягти його. Люди послухалися, вволили його волю і він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші [Киевский телегр. 1875 N. 25 – звістки подані Козачковським].
[Коли цей факт дійсно був, так не можна мені гадати, щоб той піп, що кропив печеру, був от. Кошиця, бо він був чоловік доволі освічений і не пішов би потурати забобонам темного люду. Але другий піп Іван Нестеровський може і спроможен був це вчинити, бо був чоловік майже без освіти: вся освіта його була в тому, що він у батька свого, попа в селі Конончах Черкаськ. пов. «изучился российской грамоте и цифирному уставу». (Див. «Клировые ведомости» з Кирилів. церкви).]
«Консульство» одначе не убезпечало самого Тараса від різок з рук Богорського, людини не тільки п’яної, але і жорстокої; до того ж, можна гадати, що проти нього мстива мачуха під’юджувала дяка.
«Тарас, – як розповів П. П. Шевченко, – був язикатий, мовчати не вмів; бачив, що мачуха поводиться не добре, його не любить, лютує на нього… він дорікав їй, що вона гуляє з дяком, а вона цькувала на нього дяка. Вона і била його».
Мусив він з хати тікати до школи, а в школі дяк б’є… треба знов тікати. Було так, що
«доки дяк у Оксани п’є, доти Тарас у школі; дяк до школи, а Тарас в кущі, в калину до Желеха. Часом цілий день, а то й два ховається в кущах від мачухи да від дяка. Тоді сестра Ірина, як піде в яр по воду, то и однесе йому хліба, а то було і сам він підкрадеться до хати, а Ірина нишком винесе йому попоїсти» [з усного переказу Петра Павловича Шевченка та з листа Прокопа Микитовича Шевченка, писаного до мене 20 вересня р. 1893].
Дід Тарасів Іван стратив нарешті терпець з Оксаною. Брат Тарасів Микита навчився стельмахувати і «дійшов до зросту»; дід оженив його, гадаючи, що Оксана схаменеться і не бештуватиме з дяком [там само]. Тим часом Тарасові з того ліпше не стало; дяк Богорський почав ще більш пиячити з своїм приятелем Іоною Лимарем. Вертаючи з читання псалтиря, Тарас трохи що не завжди заставав в школі і Богорського і Лимаря «мертвецьки п’яними» [Кобзар 1876 стор. XVII, автобіографія Шевченка].
Звісно, чим більш запивав Богорський, тим більш бив і школярів і Тараса. Безглузда причепистість дякова зробила школярів в відносинах до нього лукавими і мстивими. За всякої зручної нагоди школярі обдурювали свого учителя і чинили йому, які тільки спроможно було, пакості.
«Оцей деспот, – каже Тарас, – в моєму серці закоренив на цілий мій вік глибоку огидливість до всякого насильства чоловіка над чоловіком. Моє дитяче серце міліони разів було ображене отим нащадком деспотичних семінарій і я скінчив на тому, на чому звичайно спиняються люди беззащитні, у яких порвався терпець».
Раз якось вернувшись у школу, Тарас побачив, що Богорський п’яний без пам’яті; тоді він ужив проти учителя власну останнього зброю – різки. Зв’язав його і вибив його різками, скільки стало дитячих сил і таким чином поквитував з ним за його жорстокість. З усіх пожитків п’яниці-дяка Тарас уважав за річ найкоштовнішу якусь книжечку з кунштиками, себ то з гравірованими малюнками. Він не встояв проти спокуси забрати нишком ту книжечку, і не вважав тієї крадіжи за гріх; та серед ночи і втік з Кирилівки в Лисянку [там само і Правда 1876. Споминки Варфоломія Шевченка].
Отож школою Богорського і скінчилася шкільна наука Тараса Шевченка.
[Може бути, що суд Шевченків над Богорським і осуд за жорстокість трохи не помірний. Не на те, щоб виправдувати Богорського, а єдине на те, щоб нам можна було безсторонньо судити про нього, мушу сказати от що. Богорський був попович з села Верещиків (нині в Звенигородському повіті). Учився в Київській духовній семінарії, та не скінчив там науки, а дійшовши до «середньої кляси риторики» і повчившись в хорі архієрейському співам і церковній службі, пішов на 24 р. свого віку дяком в село Кирилівку – р. 1824. (Див. «Клірові відомості» церкви Кирилівської).]
[З цього знати, що він не вельми надився до науки і освіти. Зростав він і зріс, як і всі інші школярі усіх нижчих і середніх шкіл, на «березовій каші». В школах не тільки часу Богорського, але й геть пізніше напр. з самого початку рр. 1860 навіть у світських гімназіях різка і взагалі бійка школярів так панувала, що педагоги не гадали навіть можливим учити не б’ючи. В ч. 73 урядового «Церковно-общественного вестника» на рік 1879 попалося мені яскраве свідоцтво того, як педагоги рр. 1830 – 1840 поводилися з школярами в духовних середніх школах.]
[От напр. як ректор Лубенської (потім Полтавської) духовної школи, ієромонах Полікарп Волосевич виховував школярів, призначених іти потім на села «добрими пастирями стад словесних». Школяр Дмитро Пославський раз якось не пішов до кляси, говорячи, що у нього хтось один чобіт украв. Ректор покликав на двір до свого рундука усіх школярів, які жили в одній з Пославським світлиці і велів усіх бити різками, допитуючись: хто вкрав чобіт? Ніхто на себе крадіжки не брав. «Та вже ж сам чобіт не втік, а хтось його да взяв! – гукнув отець ректор: – я сіктиму кожного з вас хоч по десять разів, а таки знайду винуватого».]
[Почалася знова сікуція по черзі; чоловіка з десять вибили вдруге; тим часом хтось знайшов чобіт, схований самим Пославським. Тоді от. ректор звелів покласти Пославського серед двору і бити ного усім, хто був висіченим за той чобіт: кого висікли раз, той бив Пославського п’ятьма ударами, а кого двічі – той десятьма. Пославського ледві живого зняли з землі.]
[Ще гірш Волосевич власними руками катував бурсаків тройчаткою з сириці. Пуга та раз-у-раз мокла у нього в горілці; виймав він її з горілки тільки тоді, коли треба було якого школяра «похрестити». «Хрестив» тройчаткою от. ректор вельми часто і менш 20 ударів ніколи не давав. Збере було школярів до свого кабінету на репетицію і велить учитися. Сам сидить на канапі, тройчатка біля нього, а бурсаки на підлозі. Іншим школярам от. ректор казав заздалегідь попристроювати свою одежу так, щоб вона не забирала часу на роздягання, коли доведеться тройчатці хазяйновати по тілу. Ні один школяр, хоч би як добре він учився, ие виходив з кабінетних репетицій не покоштувавши з рук от. ректора тройчатки.]
[За 20 рр. після того, як відаємо з півурядового «Журпала для воспитания» 1859 кн. XI, в Житомирській хлоп’ячій гімназії, де вчилися діти майже самої шляхти да урядників за р. 1858 з 600 гімназистів вибито різками 290. Чого ж, якої шкільної гуманності було сподіватися кріпацьким дітям в сільській школі від годованця семінарських ченців!]
[Уживання «Божої сльози» між бурсакамп така звичайна річ, що й за нашого часу вона панує; тим паче панує горілка в архієрейських хорах. Таким чином семінарія і не спроможна була виховати з Богорського нікого більш як не п’яницю – «педагона», у якого наука і різка були синоніми.]
[Не можна сказати, щоб і нині уживання різок і взагалі кара по тілу були навіки вже похоронені в сільських, найпаче «церковно-приходських» школах в Росії.]
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 26 – 30.