7. Кухарчуком у Вільшаній

Олександр Кониський

Після отого невдатного «пастирства» Тарасового брат його Микита взявся привчити його до хліборобства, або до стельмаства; а дід Іван, щоб спекатися щоденної сварки своїх внуків з мачухою їх і з дітьми її, прогнав її в Моринці, бо бачив, що вона все гірше та гірше п’є та гуляє з дяком; «іди, каже, на грунт свого першого чоловіка Терещенка». Степана її віддали в москалі. Тоді усім получшало. Йосип служив у скарбу, Ярина побралася, дід Іван узяв та й собі оженився: узяв Маловіківну з Сухині [з листу Прокопа Шевченка, по переказу старого Петра Павл. Шевченка. Діду Івану тоді було більш 80 літ, бо в «Исповед. росписи» 1809 стоїть йому 64 роки. Побрався він втретє і Маловіківна та теж бралася втретє: вперше була за Моргуном; вдруге за Денисенком, а втретє – ото за дідом Іваном»].

Не брався Тарас ні до хліборобства, ні до стельмаства; жодної охоти не було у нього ні волів поганяти, ні на стелюзі з стругом працювати. Покине було волів в полі, та й піде блукати по ярах та по гаях. Часом було піде до сестри Катерини в Зелену Діброву. Сюди ходив він не шляхом,

«а манівцями понад дібровою, через Гарбузів яр, через левади та могилками. Прийде було, сяде на лаві та й мовчить; нічого в світі у нього не допитаєшся: чи його прогнали, чи його били, чи їсти йому не давали. Раз якось прийшов та так грудочкою упав на лаві і заснув. Катерина зазирнула йому в голову, а там аж кишить нечисте. Ніхто тоді не сподівався з нього чоловіка» [Киев. стар. 1887 т. XIX, стор. 505–6].

Невдовзі покинув Тарас батьківську хату і науку у Микити і пішов наймитом до кирилівського попа Григорія Кошиці. Тут він і коней доглядав, і за погонича їздив і за буфетника правив, перемивав посуду, чистив ножі і виделки, топив груби і т. ін. Спершу жив він без плати, а потім платили йому, але не більш як три рублі на рік. З сином Кошиці Ясем він їздив часом в Богуслав, возив його туди в школу; траплялося, посилали його й на ярмарки за покупками. У Кошиці був добрий сад; він посилав Тараса в Бурти і в Шполу продавати сливи і т. ін. Увечері, коли не було роботи, Тарас читав псалтир або житія святих. Часом він малював вуглем на коморі або на стайні; малював півнів, людей, церкви.

Взагалі у Кошиців йому жити було не зле. Кошиці були люди хороші; от. Григорій був трохи скупий, але чоловік розумний, розсудливий і гуманний; а попадя його, так на предиво, людина добра. Жили вони не вбого і патріархально. Коли не траплялося гостей, піп і попадя перебували в пекарні укупі з слугами; тут же містився і Шевченко. Пекарня була простора і чиста. Ніхто тут Тараса не кривдив. Одначе поривання, незрозумілі тоді задля нього, тягли його несвідомо кудись інде і не давали йому призвичаїтися як треба до господарства. От. Григорій і його пані-матка не помічали за Тарасом охоти пильно братися до свого діла і перейнялися думкою, «що він ледащо, що до жодного діла господарського хисту у його нема» [Киев. стар. 1882 кн. IX стор. 503 і 1887 т. XIX стор. 565 – 7].

Нам очевидно, що ні добрість Кошиців, ні прихильність їх, ні робота коло їх добра і худоби не спроможні були задовольнити духові змагання Тарасової природи. Та змагань тих ніхто й не бачив і не помічав; нікому й на думку не впало спостерігати душу його, зазирнути, що там діється? Ніхто не подумав довідатися, що саме надить парубка? Яка сила і куди ного тягне? А прокинься така думка в отця Кошиці, він би зрозумів, що Тараса тягне несвідомо до світу, до науки, найпаче до малярської палітри та до пензля, за якими маячив Тарасові ідеал в постаті «хоч аби-якого маляра».

Невістен я запевне чи довго пробув Тарас у Кошиців? На мою думку, не більш году [О. Лобода каже (Киев. стар. 1887 т. XIX стор. 565–7), що Шевченко жив у Кошиців 2–3 роки; але це – річ непевна. Жодним чином такого часу вивести не можна. Лобода оповів з чужого голосу, і споминки його не мають характеру фактичної певності]. Подякувавши їм за хліб-сіль, він подався в село Хлипнівку, що славилося тоді своїми малярами. Тут вдався він до одного з них, просячи взяти його в науку. Хлипнівський маляр не зразу згодився: знати, що він не ворожив по хіромантиці як тарасівський Апелес, а вимагав досвіду реального. Два тижні держав він Шевченка на іспиті, доки запевнився, що у парубка є і кебета і велика охота до малярства; він ладен був охоче взяти Тараса в науку, але ж тут спіткалася така перешкода, що не дала йому справити свого бажання; стала поперек дороги Шевченкові і зробила великий вплив на все останнє життя Тарасове.

Маляр відав, що Шевченко кріпак; бачив, що він такого вже віку, що затого поженуть його на звичайну панщину. Значить на те, щоб взяти його в науку, неминуче треба панського дозволу. Без цього обережний маляр не відважився прийняти Шевченка. Він жахався, щоб взявши без дозволу, не вскочити в халепу, не зробитися «пристанодержателем»; а за «пристанодержательство» була тоді вельми велика кара [«Пристанодержательство» – термін правничий визначав передержування кого-будь з панських кріпаків-утікачів, або взагалі без панського дозволу]. Маляр порадив Тарасові піти в Вільшану, добути там панський дозвіл на папері і тоді вже приходити до його в науку.

Шевченків пан Василь Енгельгардт тоді був вже вельми старий і доживав свого віку у Вільшаній. Добрами його правив якийсь Дмитренко, а помічникував у його Іван Димовський (поляк). Тарас послухався малярової поради і пішов у Вільшану. Тим часом дід його Іван прохав Димовського, щоб Тараса взяли до двору [Усний переказ Петра П. Шевченка. Талько-Гриневич повідав (Киев. стар. 1889 кн. IX). що Димовський був управителем в Енгельгардта. Про цього Димовського згадує і Тарас, просячи брата свого Микиту в листі 2 березіля р. 1840 поклонитися йому. (Киевская старина 1891 кн. 2)].

Таким чином могло бути, що Димовський перш ніж Тарас прийшов до Дмитренка, говорив з останнім про нього і розповів про нього те, що саме чув од діда Івана. Тоді воно не буде нічого чудного в тому, що Дмитренко – така велика особа про кріпаків – зацікавився Тарасом і коли останній прийшов в Вільшану, побажав очевисто подивитися на нього і розпитати його. Авжеж, розпитуючи, не можна було йому не спостерегти, що оцей обірванець Шевченко, паробіка гострий, похіпний, меткий і своїм розвитком видається над ровесниками кріпаками. А Дмитренкові тоді саме треба було таких розторопних хлопців. Енгельгардтів син Павло, що був тоді полковником імператорської гвардії, звелів набрати задля нього з дотепних хлопців-кріпаків теж «гвардію» козачків, кухарів і т. іин. слуг. Дмитренкові здалося, що обірванець сирота, Тарас Шевченко, саме і єсть один з таких пожаданих некрутів до панської «гвардії». Не дав він Тарасові дозволу йти в науку до маляра, а звелів йому зіставатися у Вільшаній при пекарні його і навчатися куховарству у куховаря.

1 от Тарас з «пастиря стад непорочних» та з попівського попихача зовсім несподівано попав в панську пекарню і став кухарчам; скинув брудну сорочку, діряву свитку; скинув шапку ніби конфедератку і мусив одягтися в демикотонову куртку і працювати в пекарні під кермою куховаря.

Сталося це р. 1829, коли Тарасові йшов шістнадцятий рік.

Нам не трудно вгадати, що діялося тоді на душі у Тараса Григоровича, яка хмара журби та суму обгорнула йому голову і серце! Вже ж йому здавалося, що тепер навіки пропала ясна надія його зробитися «хоч аби-яким малярем». А вона, здавалося йому, була вже так недалеко: дав би тільки Дмитренко дозвіл! Овва! Тепер демикотонова куртка навіки загородила дорогу до хлипнівського маляра. І Тарас, що звик жити і досі жив на волі, на просторі, по уподобі вештався з села до села, тепер, опинившись в пекарні кухарчам, певне, почував себе наче на приколні; почував те, що почувало б молоде орленя, приборкане і зачинене в клітці! Не можна було тепер йому не жалкувати за тим «раєм», що ввижався йому, коли він пас овечок за селом.

Задля людей наділених огнем вищого дару Божого – воля, хочби тільки й на полі біля ягнят, здається раюванням, коли її прирівняти до сидіння в панській прихожій, або в пекарні над полосканням панської посуди. В полі – воля духу; в панських прихожих задля слуг раз-у-раз є пильнування і невпинне чатування панського голосу. Не можна не гадати, щоб Дмитренкова «конфірмація» не оповила Тарасової душі густою журбою та скорботою безнадійності. Але ж проти волі панської він цілком не спроможен був боротися. Він був кріпак, невільник німий, безправний; мусив коритися панській волі, підлягати їй, хоч вона була перекірливо супротилежна його власній волі і бажанню.

Отоді-то, гадаю я, в думках Тарасових не можна було не прокинутися споминкам про тих гайдамаків, що з невеликим п’ятдесят років назад буяли і в Вільшаній і скрізь по околицях Кирилівки. Про тих гайдамаків і про гайдамаччину доводилося Тарасові чимало чути від діда Івана, а може і від інших старіших людей. Дід Іван, як це казав Тарас Броніславу Залеському, [Rocznik towarzystwa historycznego i literackiego w Paryżu, 1867, стор. 96 і «Листочки до вінка на могилу Шевченка», стор. 45] сам був в гайдамаках; сам був свідком кервавих подій Коліївщини р. 1768, тоді Іванові було не більш як 25 – 26 літ; і може справді він, як повідано в книзі д. Чалого, [Жизнь и произведения Шевченка, с. 16.] «особисто знав головних діячів отієї кервавої драми. Значить, у діда Йвана було що розказувати про те «як Залізняк, Гонта з свяченим гуляв». [Кобзар 1876 т. І, стор. 127–8.], за що і «як Залізняк і Гонта ляхів покарав». Розказувати про це своїм дітям і внукам Іван охоче розказував, а Тарас охоче і уважно слухав його і на молоду перейнятлнву душу його оповідання дідові про гайдамаків і події їх робили глибоке враження [Жизнь и произведения Шевченка – там само].

Додам до речи, що по переказу старих Петра Т. Шевченка і Бондаренка Тарас дужо любив народні пісні, знав їх «силу без ліку» і переймав з одного разу: «Аби де почув яку нову пісню, так і перейме її на голос і всю її знає».

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 37- 40.