2. Родина Шевченків
Олександр Кониський
З усього життя Тараса Шевченка певного фактичного матеріалу про його дитинний і парубоцький вік ми маємо найменш. Матеріалом за сей вік перш за все мусимо брати автобіографічний лист поета до Олександра Оболонського [Народное чтение 1860 кн. за февраль], та дрібні споминки його, порозкидувані що в віршах, що в оповіданнях, писаних мовою російською, а що в листах його до приятелів і до кревняків, На жаль, споминки ті короткі, часом невиразні, часом поплутані, а інде і непевні, взагалі ж убогі вони. Шевченко не любив розповідати широко про своє життя, хмарне і тяжке, а коли що й розповідав, так завжди коротко, не доводячи до краю [Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. Киев 1888]. Коли заходила про це розмова, Шевченко не любив висловлюватись і взагалі в йому знати було скритість [Костомаров «Кобзар», Прага 1876 стор. 7].
Додавши до отого основного матеріалу життєписного деякі споминки Шевченкових кревняків; звістки переказані деким з старих людей з Кирилівки, що знали Тараса дитиною, перевіримо їх скільки можливо і згуртувавши все те, розповімо про дитинний вік поета скільки можна ширше.
Як минали перші 6–7 літ дитинного віку Тараса – жодних звісток про це нема. З того, що Тарасові батьки були кріпаками, не трудно вгадати яке вони провадили життя, які були у них обставини матеріальні, які достатки. Батько Тарасів був людина тиха, рахманна, трохи письменна, вмів читати по-церковному. Опріч хліборобства він стельмахував, а інколи і чумакував [Див. Поэмы и повести, стор. 130]) (властиво фурманував), але чи багацько ж він заробляв на себе? То був час (перша четвертина віку XIX) найвищого розцьвігу кріпацтва і утисків після втихомирення гайдамаччини і прилучення правобережної України до Росії. Всі кріпаки, роблячи тоді майже день в день на панів, жили злиденно. Нема причини гадати, щоб і Тарасові батьки жили ліпше за інших і не зазнавали злиднів.
«Хата їх (в Кирилівці) була убога, стара, але зокола побілена; на ній почорніла, солом’яна стріха з чорним димарем. Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблоками, а округ яблуні квітник старшої Тарасової сестри Катерини, «його няньки незабутної, терпеливої, ніжної». Біля брами стояла верба розлога з засохлим верхів’ям, за вербою клуня (стодола), біля клуні стоги збіжжя, за клунею по косогору йшов сад густий, темний, тихий. За садом левада, за левадою долина, а в долині ручай тихий, що ледве бринів; ручай обважений вербами, берестами та калиною і закутаний темно-зеленими лопухами». В оцьому ручаю під навислими лопухами купається було «оклецкувате, біляве хлоп’я (себ то сам Тарас), викупавшись перебіжить він через долину і леваду, прибіжить в сад, впаде під першою грушею або яблунею і засне спокійним, дійсно незворушеним сном» [там само, стор. 659].
[Року 1892 я був у Кирилівці і оглядував останок того саду і ручая. Звісно, через більш ніж 70 років не багацько лишилося з того саду; але знати, що дійсно сад був добрий. Місцевість зовсі вірно описав Тарас у «Княгині». Місцевість прекрасна.]
Хата Шевченкових батьків, як знати по останкам печища і ін. що я бачив р. 1892, була невеличка, звичайна хата убогого селянина, ступнів 7–8 в довжину, до ступнів шість завширшки. Задля тієї сім’ї, яка була у Григорія Шевченка, хата тісна; на той час, з якого Тарас пам’ятає себе – в тій хаті опріч батьків його жили старші за нього сестра Катерина, брат Микита та молодший брат Йосип і сестри Ірина та Марія. Коли не помилився Петро Павлович Шевченко (брат Тарасів в третіх) розповідаючи мені, дак вкупі з родиною Григорія якийсь час жила родина і його батьків. Вся родина Григория була – малеча, напр. р. 1820, з якого, можна гадати, Тарас пам’ятовав себе, старшому хлопцеві Микиті йшов 13 рік. Значить, на таку родину був один єдиний робітнипк-дбаха, батько; та й той може щодня на панщині.
Очевидно, що з дітей не могло ще бути ні праці ні запомоги ; всі вони були такого ще віку, що вимагали од батьків єдине годування і догляду. І мені здається зовсім певним, коли Тарас, згадуючи батьківську хату і життя в ній, каже, що там була:
Робота тяжкая… Ніколи
І помолитись не дають [Кобзар т. 2, Прага, стор.152].
Нужда, неволя та праця тяжка були в Шевченковій хаті такі великі, що поет рівняє хату до пекла. В тій хаті, каже поет, «я мучився колись, мої там сльози пролились» [там само].
Панщина забирала у матері час, і тим самим забирала і у неї і у дітей неминуче потрібний, навіть хочби один матеріальний догляд. Тим-то Тарас, молодші за його брат і сестри, зростали майже без догляду. Нікому було доглядати: єдиною його «нянькою незабутньою, терпеливою, ніжною» була сестра його Катерина, на вісім літ старша за нього. Але ж невеличкого догляду можна сподіватися від дівчини підлітка, та ще коли у неї на руках опріч Тараса, троє менших за нього. За доброго ладу Катерині Григоровні самій ще треба було догляду та матчиного піклування і научування.
Вже ж коли мати була на панщині, так Катря, опріч догляду за дітьми, мусила доглядати і дбати і про господарство жіноче і в хаті і на дворі: корову до череди прогнати, з череди зустріти, нагодувати і подоїти; приглянути може й за овечатами і за дробиною. Таким чином, хоч би як вона запопадливо не піклувалася про Тараса, а увесь її догляд не йшов, не можна було йому йти далі того, щоб вранці дитину вмити, розчесати, Богу помолити та сніданням нагодувати. Часом може те снідання було тільки й того, що дасть хлопцеві шматок хліба. Таким чином цілий день Тарас був під доглядом єдине Господа Бога! Ішов він собі з хати, ходив, бігав, вештався де-хотя, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими як сам недоглядними кріпацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв він собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села, дак, певна річ, ходив він гуляти і в ліс, і в поле. До господи вертався він, звичайно, замурзаний, часом з гулею на лобі, з підбитим оком, часом з різачкою в животі, коли було наїсться глини, а він любив її їсти… Так і за нашого часу зростає по селах без догляду велика сила дітей.
Повна воля дитині вештатися і бігати де хоче і скільки хоче, маючи свої лихі сторони, має і добрі: дитина мусить сама міркувати про свої забавки; привчається мізкувати, придивлятися до всього, що діється навкруги, спостерігати і природу і людей. Так було і з Тарасом – і воля його, не спинена зайвою часом опікою догляду, мала добрий вплив на розвиток і склад його хисту і кебети. Ходячи по могилах та по долинах, по ярах та по гаях, сидячи біля ставу, або біля ручая в саду, він придивлявся до всього і міркував своїм дитинячим мозком. Хлопець з природи цікавистий і перейнятливий, він придивлявся до природи, прислухався до гомону її і переймався враженнями її. Гайсання вітра по полю, гомін листви в діброві, пісні солов’я і щебетання птаства глибоко западали в молоду його душу; природна краса місцевості брала його за очі, вабила його серце і напувала незримими чарами; вона властиво, більш за все, не давала йому сидіти в тій хаті, де він бачив «пекло». На волі, на просторі, найпаче на шпилю Пединівської могили, де був і вітряк і печера [з листу Прокопа Шевченка і з розновіді Петра Павловича Шевченка], або в кущах густого саду Желеха, в душу до маленького Тараса западали перші зерна тієї широкої фантазії, що потім розгорнулася так сяєвно, пишно, розкішно. В головці дитини природа будила прирожденну Тарасові допитливість, бажання довідатися, спізнати що, як і через що так сталося і так діється в природі?
Лежачи було під грушею, чи під яблунею в батьківському саду «дивиться він на супротилежну могилу, дивиться, дивиться і сам себе спитає:
«А що там за горою? Там повинні бути залізні стовпи, на яких стоїть небо. А що коли б піти, та подивитися, як там вони підпирають небо? Піду: аж воно недалеко» [Поэмы и повести стор. 660].
Про ті залізні стовпи, що підпирають небо, певна річ, не раз доводилося йому чувати і від людей старіших за нього.
І от раз якось, коли Тарасові йшло шосте або сьоме літо, зайнялося у нього непоборене бажання піти подивитися на ті залізні стовпи.
«Пішов він через долину, через леваду просто на гору. Вийшов з села, минув царину, пройшов з пів версти полем; на полі стоїть чорна могила – висока. Він зліз на могилу, щоб з шпилю подивитися,. чи далеко ще до тих залізних стовпів. Стоїть він на могилі, дивиться навкруги: і по один бік село, і по другий бік село; там з темних садів визирає церква на три бані під білою бляхою, і з другого боку визирає така ж церква. Ні, каже він собі на думці: сьогодні вже не піду до тих стовпів; нехай завтра укупі з Катрею. Вона пожене корову до череди, а я піду до тих стовпів. А сьогодні одурю брата Микиту, скажу, щобачив ті стовпи, що підпирають небо».
З такою думкою Тарас покотився котькома з могили і рушив до господи, та не вгадав дороги і взяв на чуже село. Іде собі і певен, що йде в Кирилівку. На щастя зустріла його валка чумаків. Один з них і спитав Тараса:
– А куди ти мандруєш, паробче?
– До дому.
– Де ж твоя домівка, небораче?
– В Кирилівці.
– Так чого ж ти йдеш на Моринці?
– Я не на Моринці, а на Кирилівку йду.
– А коли на Кирилівку, так сідай на мою мажу; ми довеземо тебе до дому.
Посадили його на віз; дали йому батіг в руки; він поганяє волів та й гадки собі не має. Під’їздячи до села, він пізнав свою хату і гукнув:
– Он де, он де, наша хата!
– А коли ти бачиш вже свою хату, то йди собі з Ботом.
Чумак зсадив його з воза на землю і мовив до товаришів: «Нехай йде собі з Богом».
На дворі вже смеркало, коли Тарас прийшов до свого перелазу. Глянув через перелаз на двір, там під хатою на темно-зеленому спориші оксамитовому сидять його батьки, брати й сестри і вечеряють; тільки Катерина не вечеряє, стоїть біля дверей, підперши голову рукою і ніби позирає на перелаз. Ледве Тарас висунув голову з-за перелазу, вона його побачила і скрикнула: «Прийшов, прийшов!» Підбігла до нього, вхопила на руки, помчала двором і посадовила вечеряти. «Сідай, приблудо, вечеряй». Нагодувавши, Катря повела його спати, поклала на постіль, перехрестила, поцілувала і, усміхаючись, знов назвала його приблудою. Тарас довго не засинав, все думав про залізні стовпи, та міркував: чи говорити про них Катерині і Микиті, чи ні? «Микита, – думає собі Тарас, – був вже з батьком в Одесі і певно там бачив ті сповпи. Як же говоритиму про них, коли я їх зовсім не бачив? Катерину можна б обдурити, та ні, і їй нічого не скажу», – міркував собі маленький Тарас [там само 600 – 601].
Оцей епізод з дитинного віку Тараса треба вважати цілком достовірним; бо про нього, опріч самого Тараса, розповіли майже однаково і інші люди. Першим розповів його О. М. Лазаревський, [Основа 1862 кн. 3], коли ще російські оповідання Шевченка, де в «Княгині» розказав і поет про ті стовпи, не були ще надруковані, значить Лазаревському розповів хтось з Тарасових кревняків. Перегодом те саме читаємо в «Споминках» [Правда 1876 с. 68] Варфоломія Шевченка з додатком деяких подробиць, які здаються мені непевними.
Напр. Варфоломій каже, що коли Тарас вернувся з своєї «подорожі» до «стовпів» дак брат Микита хотів його побити, але сестра Ірина заступилася і не дала, за те б то Тарас і любив її більш за всіх своїх братів і сестер. Тут очевидна помилка: Микита не був такий старіший за Тараса, щоб останній дався йому побити; а Ірина була на два роки молодша за Тараса, і, очевидна річ, не спроможна була заступатися за нього, а тим паче «взяти на руки і положити в постіль». Не певне й те, що Тарас пішовши до «стовпів», коли прийшов в Пединівку (село верстов 4 – 5 від Кирилівки) дак здивувався, що є на світі ще й інші села. Коли Тарас відав тоді, що є Одеса, так чудно б було йому не відати, що є Пединівка! Нарешті, Варфоломій подав непевну звістку, що Тарасової матері підчас того епізоду не було вже на світі. Небавом побачимо, що Тарас осиротів після матері на десятому році.
В усякому разі головні риси наведеного епізоду свідчать нам. що Тарас на 6 – 7 роки був дитина допитлива, правдива, розважна і що сестра Катерина любила його і як змога піклувалася про нього, вона з усієї родини більш за всіх і впливала на Тараса. Сама вона була вдачі доброї, ніжної; під впливом її вдачі зростала і розвивалася прирождена Тарасові любов до природи, до людей і добрість його.
Тарасів портрет на 6 – 7 році здається мені більш-менш от яким: білявий, оклецьковатий, меткий, непосидящий; хлопчик цікавий і допитливий; босоногий, часто замурзаний; обірваний; пустотливий, але розважливий, розумний, перейнятливий і добрий.
Небавом в характері його спостережемо упертість, риси неслухняності, задирливості, хитрощів і замкненості в самому собі. Сприяли цьому те безталання, ті нещасливі обставини життя родинного, що невилазно сиділи в хаті його батьків, що раз-у-все більшали і позбавляли його і сестриного і матчиного догляду. Насовується хмара негоди, сліз, і недоля змалку обгортує Тараса так чіпко, що не покидає вже його до останку. Похмурий обрій життя його все темнішає і не прояснюється за увесь час дитинного віку поета.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 13 – 19.