3. Шевченко у Кирилівці та Густині
Олександр Кониський
Ще вторік, коли Шевченко був в Кирилівці, йому подобалася мабуть попівна, доня отця Григория Кошиці – Федосія. Тепер, їдучи на Україну, він голубив думку побратися з нею, «та й жити на світі, як добрі люди живуть». [Русск. старина, 1883, кн. IX, с. 640] І от тепер, одержавши хоч дуже не значну посаду, він заходжується здійснити своє бажання і їде в Кирилівку сватати молоденьку, на 17-ій весні Кошицівну. Приїхав він в Кирилівку перед храмом, себто перед 26 вересня.
Титарем і тоді був той сам Бондаренко і народним звичаєм в храмовий день покликав до себе між іншими гостями і свого шкільного товариша Тараса [Правда, 1876, с. 25. Жизнь и произведения Шевченка, с. 51]. Храмовий день винявся годинний, ясний, теплий, храмували і медували у саду під яблунею. Мабуть пам’ятен був Тарасові той мед; бо він не забув про нього і за 15 років: пишучи 7 грудня р. 1859 лист до Варфоломея [Правда, 1875, с. 927]) і просячи, щоб прислав йому ковбас, додає: «та щоб ковбаси були такі самі, які ми їли на меду у Гната Бондаренка».
[Тарасова невістка Микитиха казала мені, що цей мід був тоді як Тарас останнім разом 1859 був у Кирилівці. Те саме казав Прокопу Шевченку і сам Бондаренко. Але зауваживши, що р. 1859 Бондаренко вже не титарював і розібравши деякі інші подробиці, переказані мені в Кирилівці, я прийшов до впевнення, що і Микитиха і Бондаренко помилився.]
На меду був і сліпий лірник, та без лірника і мід не в мід би був! Одначе трапився такий лірник, що не вмів співати українських дум; а Тарас вимагав, щоб він співав думи. Лірник, переспівавши пісні, які вмів, вдарив «козака». Музика зворушила людей: жіноцтво пустилося в танці. Весело витинав «козака» і Тарас. Натанцювавшись, він взяв під плече Варфоломія Шевченка, став ходити з ним по саду і читати з голови: «За горами гори хмарами повиті»…
Я слухав, – каже Варфоломей, – притаївши духа: волосся у мене на голові дибом ставало. Я став радити Тарасові, щоб він не дуже «заходив в хмари». Тарас тоді ж показував мені портрети якихсь людей і говорив, що все те його приятелі і всі вони умовилися працювати коло народної освіти. Кожен з них, відповідно своїм достаткам, визначав, які датки вноситиме в касу громадську. Каса та, звісно потайна від уряду, ростиме з датків громадян; правитиме нею виборна адміністрація. Коли каса розростеться, дак з неї давати муть запомогу тим убогим людям, що скінчивши гімназію, не матимуть достатків йти на університет. А той, хто братиме запомогу, повинен буде, скінчивши університет, шість літ учителювати на селі. Учителям сільським гадали виклопотати платню від уряду та від панів, а якщо платня та буде мала, дак додавати до неї з каси. Нарешті Тарас додав би то Варфоломеєві, що думка завести по селах на Україні добрі сільські школи зародилася йому в голові ще тоді, коли він перебував в школі у Кирилівці. Варфоломей каже, що він дуже тому зрадів; одначе йому здавалося, що піклуючись про освіту народну Тарасові не слід пускати такі твори як «За горами гори» (це б то «Кавказ»). Він висловив свою думку Тарасові і Тарас замислився [Правда, 1876, с. 23-28].
Мушу сказати, що в наведених споминках Варфоломея є чимало такого, чого не можна признати певним. Почнемо от хочби з портретів. Які то могли бути портрети? Фотографії, здається, тоді ще не було; літографії, або дагеротипи були річ дорога; хіба гадати, що все то були портрети, намальовані самим Тарасом. Далі знаємо, що поема «Кавказ» тоді не була ще написана.
На другий чи що день Шевченко навідався і до попа. У старого отця Кошиця був тоді син його молодий піп і ще один піп з сусіднього села. Вони пильнували провадити з Шевченком бесіду про сучасні справи, але він неохоче якось розмовляв про те і цілий вечір говорив з старим попом про старовину. Коли Шевченко пішов вже до господи, до Кошиця прийшла баба Лемериха і спитала молодого попа:
– А що, бачили Тараса? як він вам здається?
– Та бачив же! Але коли б ти знала, бабо, який він дурний! Сів собі з старим, та тільки й речі у його, що розпитує про голодранців; та ще наче на глум казав покликати свого старого товариша Смалька, що сторожем при церкви і ну з ним цілуватися.
– Чудне оце ви говорите, – відповіла баба: – з нами він ніколи не мовчить, все балакає, з вами мабуть не знав про що говорити. [Правда, 1876, с. 23–28 і Жизнь и произведения Шевченка, с. 51].
Мабуть батьки Федосіїни спостерегли Шевченкову думку побратися з їх донею. Вже ж їм не під мисль було дружити свою доню з Шевченком. Вони хотіли хитрощами відвернути Шевченкові заміри. Тоді як Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка повила дитину. Стара Кошичиха умовила Демченків покликати кумами Тараса з Федосією. Думка у неї була, що молода доня не спостереже куди мати верне. Але доня перехитрила матір. Вона пішла до Демченків, взяла дитину, пішла з нею до другого попа і перехрестила з іншим кумом [з усних переказів кирилівських людей].
Тоді Тарас посватався; але взяв у батьків гарбуза. Воно й не диво! Згадаймо, що не далі як років тому 17 назад Тарас у Кошиця наймитував за погонича. Річ неможлива, щоб він віддав дочку свою за колишнього свого «попихача»!… Попівна не відважилася йти проти волі батьків і вони не побралися. Вельми плачливого добутку зазнала безталанна дівчина з батьківської незгоди: попівна збожеволіла [«Зоря» 1885 р. Ч. 15]. Року 1883 вона лічилась у Києві в університетській клініці, а року 1884 вмерла дівкою [Метрика Кирилів. церкви].
Засмучений і зажурений невдачею в сватанні покидав Тарас Кирилівку. Брати його, Микита і Осип, розказує Варфоломей, пішли провести його і, річ звичайна, завернули до корчми випити на прощання. Випили більш ніж треба було. А тут жид-шинкар заходився ганьбити і лаяти якогось християнина. Скоро почув Тарас, як жид знущається з християнина, зараз озвався до людей, що були в корчмі: «А чого, хлопці, дивитеся мовчки? Ось нуте лишень – простягніть жида да різками!» Тарасові слова, немов огнем тим, запалили хлопців: не встиг жид і озирнутися, як вже готові були різки і жид лежав на долівці: били його аж доки Тарас не сказав: «Годі, хлопці!» Жиди з цього зараз зробили цілий «бунт». Пішли доноси, що Шевченко простає Коліївщину; зібрав би то сотню чоловіка селян і хотів вирізати в Кирилівці усіх жидів. Поліція піднялася на диби; але скінчилася буча на тому, що брати Тарасові відкупилися і покрили собою усіх, хто був замішаний в жидівську хлосту [Правда 1876 с. 23–28].
Факт цей здається мені непевним. Нехай би ми й не змагалися, що Тарас на підпитку підбив людей до такого паскудного вчинку, нехай згодимося й на те, що зайва прощальна чарка так затуманила йому голову, що він не зауважив на те, що вчинок з жидом неминуче нашкодить йому: попсує йому стежку до служби в комісії; але коли б була правда про доноси, що Шевченко простає Коліївщину, то вже ж тим доносам не можна б було не дійти до Києва і там вони зачинили б перед Тарасом двері в комісію. Хто-хто, а Бібіков [київський генерал-губернатор того часу] би довідався про такий вчинок і тоді не стосувався б він так приязно до покликання Шевченка рисувальником в комісію!
З Кирилівки Шевченко приїхав до Києва і небавом подався в Полтавщину справляти наказ комісії… Наказ генерал-губернатора Бібікова, щоб Шевченко поїхав по Полтавщині «для некоторых разысканий» і 150 руб. на подорож, дано Шевченкові в листопаді р. 1845; але альбом Тарасових малюнків і інші певні факти свідчать, що він поїхав в Полтавщину раніш, ніж дано йому бібіковський наказ. Треба гадати, що вернувшись з Кирилівки і запевнившись, що його беруть до комісії і виряджають в Полтавщину поробити малюнки з пам’ятників старовини, він не ждав урядового оповіщення і наказ Бібікова переслано до його вже потім. Бібіков наказував йому довідатися: які є по Полтавщині могили, давні руїни і взагалі останки життя і подій історичних і, коли можна, поробити з них малюнки. Очевидна річ, що справити цей наказ можна було тільки, доки ще не вдарили морози, доки не випав сніг.
Здається, перш за все Шевченко поїхав в Прилуцький повіт в Густинський монастир, «збудований коштом гетьмана Івана Самойловича р. 1674» [«Музыкант» – Поэмы, повести…]. Опріч інтересу історичного Густиня вабила до себе Шевченка і інтересом моральним: тут похоронені були останки князя Миколи Репніна, батька княжни Варвари. Не можна не гадати, щоб у Шевченка не було бажання поклонитися останкам чоловіка, якого він шанував і в родині котрого зазнав щирого привіту і ласки.
З Києва в Густиню треба їхати на Прилуку. Тарас зупинився в Прилуці; взяв з собою щирого українця і знавця рідної старовини протопопа Іллю Бодянського і вкупі з ним поїхали в Густиню. Густиня за Прилукою верстов п’ять буде. Ще під кінець XVIII віку рука вінценосної гнобительки української волі і культури скасувала була Густинський монастир яко монастир. Одначе будівля його була доволі міцною, бо простоявши майже без догляду, більш ніж пів віку, вона не знівечилася.
З початку рр. [18]40 их комусь соромно стало за зневагу українських народних святощів. Не скажу з чийого приводу заходилися оновляти Густинський монастир. Оновителем прислано з Нижнього Новгорода суворого росіянина-ченця Паїсія. Паїсій оновленням своїм виявив сущий вандалізм, властивий взагалі ченцям з Росії, скоро вони приїдуть на Україну господарювати по стародавніх монастирях наших. Першим ділом таких оновителів – знівечити в монастирі і по церквах його усе, що нагадує українську окремість, усе, що не підходить під міру і смак московсько-візантійського чернечого деспотизму і аскетизму.
Так діяв і Паїсій в Густині. Стародавні фрески по стінах в церквах монастирських він звелів малярам позамазувати. Але вандалізм його на тому не спинився; він велів знівечити і портрет Михайла Вишневецького, а потім добрався і до кісток небіжчиків, похоронених навіть в церкві. Під вівтарем головної церкви був склеп родинний прилуцьких полковників Горленків. Склеп велено знівечити: кістки померших, що покоїлися в тому склепі, зсипали десь у кутку в один гурт а склеп засипали і замурували. Не пошанували навіть святих образів: дорогоцінні шати з гербами гетьмана Самійловича і полковників Горленків поздіймали з образів і попереливали… Одно слово: справили «обрусеніє»!
Шевченко бачив Густинський монастир, коли «обрусеніє» не було ще справленим до краю. Монастир нагадав Тарасові
«суще абатство Сенклерське: тут є і рів глибокий та широкий, що наливався колись водою з тихого Удаю; є і вал, а на валу тому високий з цегли мур зубчастий з внутрішніми ходами і з бійницями; є безкраї підземелля і склепи, а на цвинтарі поміж величезних дубів суховерхих намогильні плити, що повростали в землю» [там само, с. 590].
Шевченко змалював в Густині вид з головної церкви в монастирі, вид з трапезної церкви і вид брами з розваленою на ній церквою св. Варвари.
Гадаю я, що з Густині Тарас поїхав до якогось прилуцького пана, здається, в Дегтярі, до Грицька Галагана [Запевне не затверджую цього. Не можна сказати запевне і того, коли саме був той бал: чи в вересні, чи може й раніш. Більш стою за перше, бо раніш вересня Шевченко не мав препоруки комісії]. Тут трапився бал, що нагадував потроху мосівський «Версаль» Волховської: гостей з’їхалася сила; бал був пишний, розкішний; але на душу художника-поета з кріпаків він зробив тяжке враження. «Бал скінчився найрозкішнішою вечерею, залитою шампанським вином». Розкіш того балу «просто жахала» Шевченка. Але більш за все збентежила його душу, вколола в серце стару глибоку рану історія і вид віолончеліста з кріпацького оркестру, що грав на балу тому. Віолончеліст більш за все звернув на себе увагу поета: то був чоловік молодий, худорлявий і блідий.
«Соло своє він грав так, що хоча б і самому Серве так не на сором би було». Поет, слухаючи те соло, дивував, що ніхто з гостей, ні сам господар не дав оплесків віолончелістові за його суще артистичну гру? Коли ж віолончеліст, скінчивши соло на віолончелі, взяв скрипку і заграв арію «Преціози», дак душа поета не втерпіла. Тарас гукнув: «браво!» і став плескати в долоні. Усі гості подивилися на поета, наче на божевільного; а сам пан-господар так глянув на нього, що Тарас схаменувся, догадався, що кріпакам не дають оплесків, замовк і пішов собі в сад, щоб там розвіяти журбу, що нагнали на його оті суворі і здивовані погляди господаря і гостей.
Не можна було Тарасові в тих поглядах не прочитати усю історію недавнього свого життя кріпацького; не можна було йому не подумати: чи вже ж кріпаки не такі люди як і пани?.. Тяжкі думки, гірке враження повіряв Тарас німим деревам да теплій, спокійній місячній ночі. Але враження так глибоко перейняло його, що скільки він не ходив по саду, скрізь чув чарівні гуки віолончелі. Немов живий скрізь стояв перед ним образ віолончеліста. Де я його бачив? де я його стрівав? питався Тарас самого себе, і нарешті, після довгого пригадування, згадав…
Новим болем на серці у його обізвалася та згадка… Тараса від болю аж занудило, коли він згадав, що за обідом той самий віолончеліст стояв за стільцем у господаря яко лакей. Ментом думки Шевченка повинні були опинитися в прихожій Енгельгардта і нагадати Тарасові, як і він, геній українського слова, повинен був лакеювати у Енгельгардта!… Охмарений споминками гіркого минулого ходить Шевченко по саду та вболіває про долю віолончеліста, аж ось назустріч йому і сам віолончеліст. Він кинувся до Тараса дякувати, говорячи: «Ви єдина людина, що слухаючи мою гру, зрозуміли мене», та й заплакав!… Кріпак-віолончеліст був учнем Шпора…
– Що ж ви гадаєте далі чинити з собою? – спитав Шевченко: – ви ж сущий артист!
– Що ж мені робити? Хіба тільки повіситись.
Кервавим кип’ятком слова ті повинні були обдати Тарасове серце. «Чи давно і я був в такому ж становищі?» – певно думав він. Картина кріпацтва скрізь була однакова: «Пани бенкетували, а хрестяни голодували». В селі, де ото справлявся той бал, де голодні і темні кріпаки мусили веселити панів своїм концертом, в тому селі Шевченко не бачив вулиці, де б не було шинку, а в шинку витинала «катеринка», щоб покрити гуки того «концерту», який чутно було кожному неспанілому уху, який «грали» наболілі струни народного зневоленого серця… «Катеринка» приманювала людей до шинку і там горілка заливала струп’я кріпацтва. До такого враження ще більшого суму додає Тарасові віолончеліст, розповідаючи скорботну історію свого життя.
«Батька, – розповідає він поетові, – я не зазнаю. Мати ніколи нічого про нього не говорила. Хати у нас своєї не було, жили ми в підсусідках. Мати бажала стати за наймичку на рік, але ніхто її не брав, така вона була тендітна та бліда. Нарешті нанялася у жида в шинку. Не скажу, чи довго вона служила у жида. Я був вже чималим хлопцем, коли вона померла. Вмерла на сухоти. За кільки день до смерті прийшла вона в свою комірчину, лягла та вже й не вставала. За кільки хвилин до смерті я приніс їй води; але вона не спроможна вже була ні пити, ні говорити, ледве, ледве спромоглася доторкнутися рукою до моєї голови; поцілувала мене; дві сльозини викотилися з очей у неї… зітхнула вона і вмерла. Соцький поховав її на того карбованця, що заробила вона у жидів… Я пішов за міхоношу до сліпого кобзаря… Потім панн забрали мене до двору і віддали в науку»… [«Музыкант» – Поэмы, повести…]
Я наумисне виписав з «Музиканта» оцю сумну історію. Зауважмо на контрасти! В однім кінці села розкішний бал з концертом, пани бенкетують, п’ють, гуляють, а в другому – кріпачка-покритка з голоду мре! Якого ще контрасту, якої ліпшої ілюстрацій не тільки до кріпацтва, а і взагалі до несправедливості в соціальному устрою людей!
Густинський монастир своїми руїнами і своїм «оновленням» зворушив в душі Шевченка споминки історичні, а бал в Дегтярях і оповідання віолончеліста показали йому живий малюнок живого життя, що зазнала Україна. Душа поета, змучена живими малюнками, обізвалася «Посланієм до мертвих, і живих і ненарожденних земляків в Україні і не в Україні сущих». В Густині і в Дегтярях, немов наумисне згуртувалося усе те, що повинно було глибоко-преглибоко вразити душу поета, налити її повну, до краю пророчим натхненням. Мертві будівлі Густині нагадували Тарасові колишню боротьбу за волю; Паїсієва реставрація, бал у Дегтярях, оповідання віолончеліста і сам він показували наче в дзеркалі увесь культ політичної і соціально-економічної неволі України. Поет бачив, що Україну:
«Гірше ляха свої діти
Її розпинають:
Так як пиво праведную
Кров із ребер точать…»
Жива дійсність била в вічі: кожен, хто не осліп духом і серцем, бачив, як вона руки здіймала до неба і голосила благаючи Бога, щоб послав «апостола правди і науки». Ото ж, на мою думку, дегтярівський бал з усіма своїми обставинами і був тією лабораторією, горном, де увесь матеріал, зібраний доти Шевченком, перелився, і вилилося з його «Посланіє»…
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 159 – 167.