4. Шевченко у Переяславі

Олександр Кониський

Близилася зима; треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав ставало Шевченкові пунктом, де мусив він попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. І от в жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав певне з початку другої половини жовтня, бо 16-го він був ще у Лукіяновича в Мар’їнському і тут написав поему «Невольник».

В Переяслав він приїхав трохи хворий [Киев. телеграф, 1875 N. 25]. Козачковський гоїв його. Час перебування в Переяславі він віддав переважно змалюванню видів з переяславської старовини. Раз якось з Козачковським вони їздили в село Андруші, де у Козачковського було дворище і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років. В листі до Козачковського, писаному 14 квітня р. 1854, поет, згадавши про Андруші, пише:

«Друже мій милостивий! як получиш оце нехитросне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких та поїдьте собі з Богом в Андруші, та погуляйте собі гарненько в архієрейському гаю; та гуляючи попід дубами, та попід вербами, згадай той день, як колись ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого на світі не було, як ті Андруші: а вам там так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! чи гляну я на ті гори коли-небудь, хоч єдиним оком!…»

Далі в тому ж листі Тарас питає:

«Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе, або як просто згадую про тебе, то так неначе дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш… Чи пам’ятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище на гору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову а за нею блищить, наче з золота кутий собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Пам’ятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті біла, ледве примітна пляма не заспівала:

«Та яром, яром за товаром»…

Чудовий вечер, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе, мій щирий друже!» [Основа 1862 кн. IV])

Враження, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова він вилив потім в віршах «Сон» («Гори мої високії»). Згадуючи усе те, поет гірко плаче, що гетьмани «недоуми занапастили Божий рай!» і так занапастили, що «за Уралом киргизам лучче жити ніж нам на Вкраїні»… [«Кобзар», II, с. 101])

В Переяславі Тарас намалював види з трьох стародавних церков: з Михайловської; з Покровської, збудованої полковником Мировичем і з Вознесенського собору, збудованого гетьманом Мазепою. А з Переяслава подався на села і поробив малюнки в селі Потоках, у Василівці, у В’юнищах і в інших. До Козачковського, як бачили ми, Шевченко приїхав хворим і хоча Козачковський гоїв його, але ж наступила холоднеча, грудень, а через те і не слід би було Тарасові рушати з Переяслава; треба б було пересидіти тут, доки недуг зовсім минеться, або принаймні вернутися до Києва.

Так де ж! Тарас бажав показати, що він не дурно бере гроші з комісії; він бажав подати їй яко мога більш своєї праці; тим-то він не вважаючи на недуг і холоднечу, подався на села. Певне, з початку грудня, бо 22 листопаду він був ще в Переяславі, і написав тут своє прекрасне послання до Шафарика, присвячуючи йому «Єретика». Та й Козачковський каже, що в Переяславі тим разом Шевченко був трохи чи не два місяці. Козачковський під той час спостеріг, що Шевченко писав не потребуючи надумуватися; писав він наче жартома, слухаючи бесіду коло себе, а часом і сам брав участь в бесіді, не покидаючи писати [Киев. телеграф, 1875, N. 25].

У В’юнищах недуг так розходився, що поет мусив спинитися тут. Здається, що тут він просидів трохи чи не два тижні: у В’юнищах він 14-го грудня скінчив «Кавказ», а 17-го грудня, як бачимо з дати, написав «Холодний Яр». «Кавказ» стає нам новим свідком зросту і розширення ідеалів Шевченка: бачимо, що Тарасова Муза, ширяючи високо поверх Кавказьких гір, вболіває за зневолених людей, до якої б народності вони не належали. Воля чоловіка, братолюбіє людей, положені на грунті національному, – от що стає, між іншим, ідеалом Шевченка.

Поет тяжко вболіває, що українці примушені були воювати вільний народ Кавказьких гір і заганяти його в кошару неволі. Згадавши про свого приятеля графа де Бальмена, убитого на Кавказі, Шевченко тужить, що його загнали воювати черкесів і не за Україну, «а за її ката проливати кров добру, не чорну!» Не можна було Шевченкові не почути образи українському патріотизмові з того, що вільні колись діти України, вільні козаки чорноморські, під проводом такого патріота як Кухаренко мусили йти нівечити волю черкесів на користь неволі і деспотизму. Поет справедливо вболіває, що де Бальмену «довелося пить з московської чаші московськую отруту».

Природою і долею кавказького народу Шевченко заінтересувався геть раніш; певна річ, спершу з оповідань Кухаренка, коли останній приїздив до Петербурга. Потім, коли Чужбинський вернувся з Кавказу, Тарас багацько розпитував у його про життя і побут черкесів, про природу Кавказу [«Воспоминания», с. 13], і серце і душа поета переймалися скорботними думками про долю вільнолюбних гірняків. Коли недуг прикував Тараса до ліжка у В’юнищах, йому, згадуючи картини життя на зневоленій Україні, не можна було не перелетіти думками на Чорномор’я і на Кавказ! Скорботним сльозам за зрабований «чурек і саклю» не можна було не вилитися разом з слізьми за долю України, за долю цілої Росії, де

«…Сибір неісходима,

А тюрм, а люду! що й казать!

Од молдована аж до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує…»

Не скажу, чи довго Шевченко хорував у В’юнищах. Звідтіль він поїхав в Яготин [Киев. телеграф. 1875 N. 25]. Переїзд цей стався в усякому разі після 17-го грудня.

Перечитавши ті твори, що написав Тарас у В’юнищах, легко зрозуміти потребу душі поета – спочити, потребу якої-небудь розваги, аби б вона розвіяла-розважила його тяжке становище духове. В тих творах бачимо і чуємо, що кожне слово тхне кервавими слізьми за чоловіка; з кожного слова дише глибокою любов’ю до України, взагалі до людей зневолених; з кожного слова поета плине палке, чисте бажання людям волі, світу і добробуту. Я бачу, які пекельні муки буяли в серці поета в ту хвилину, коли слаба з недугу рука його виводила:

«А тим часом перевертні

Нехай підростають,

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку здіймати!

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати»…

Де ж було Шевченкові знайти місце для спочинку? Недолюдки кишіли комашнею навкруги. Нарешті близилися Різдвяні свята: натурально було бажати провести їх серед веселого товариства; а в Яготині стояла ще журба, ще не минув рік після смерті князя Миколи. Тарас тямив, що і Закревський – недолюдок; але він тямив, як це свідчить нам і Чужбинський, що недолюдок Закревський стає трохи не янголом, як прирівняти його до Лукашевича, до Родзянки і т. ін. «дітей України»…

«В гостинному домі Закревських, – каже нам Чужбинський [«Воспоминания», с. 14–17], – Шевченко був своїм, був наче у себе в господі». Тим то з Яготина він поїхав до Закревських. Того часу, це б то на Різдвяні свята р. 1845 і з початку р. 1846, до Закревських, хоч і приїздили декотрі з поклонників Бахуса і справляли знамениті свята «мочемордія», але ж Шевченко не раз-у-раз гуртувався до них, частіш і зовсім не приставав, уникав того товариства. Він більш перебував в жіночому товаристві; воно його більш вабило до себе. В гостинному покої пані Закревської Тарас поринав або в веселу розмову жіноцтва, або в прекрасну гру на роялі і співи самої Закревської і її гостей; а то й сам своїм гучним оксамитовим голосом співав українські пісні журливі. В такі години з товариства жіночого поклонники Бахуса жодним чином не спроможні були вирвати Тараса. Навпаки: «мочеморди» мусили самі приходити вже до жіночого товариства і просиджували тут геть за північ.

Одного разу Закревські з своїми гостями поїхали верстов за десять до своїх кревняків. Там пані Закревська, розповідає Чужбинський, чудесно грала на роялі Шопенові твори. Шевченко був того вечера веселим і говірким. Звичайно, веселому в товаристві час швидко йде. Не помітили, як спізнилися. Тим часом розпочиналася хуртовина. Одначе на те, ні на пізню годину товариство Закревських не звернуло уваги і опівночі поїхали до господи. Небавом після виїзду розходилася страшенна низова фуга: вітер зривав сніг з землі, підносив його вгору, крутив його всіми сторонами, та, виючи і голосячи, носився над землею. Коні спершу добре бігли, але небавом кучер помітив, що збилися з дороги. Хотіли вертати назад, та ба! ніхто не тямив, в яку руку треба брати назад; вітер крутився і мінявся, віючи то з цього, то з того боку. Жіноцтво, своїм звичаєм, переполошилось. То була саме така пора [з початку січня], коли голодна вовківня тиняється по степу.

Що ж його діяти? вже ж не стоять під фугою. Відважилися їхати навмання, сподіваючись, що кудись таки та приїдуть, до якого-будь житла та приб’ються. Підпилий Закревський їхав окремо в кибитці, спав собі, нічого не чув, нічого не бачив. Ідуть, а хуртовина все більшає. Шевченко радив привернути до першої, яка зустрінетеся, скирти сіна, розвести багаття та й грітися до світу. Жіноцтво на це не згодилося і казало їхати далі на око. Минула північ; шляху нема, вітер реве, замітаючи сніг. Шевченко, щоб підбадьорити товариство, завів: «Ой, не шуми луже», а за ними і всі останні, але ж вітер ревів ще більш і не давав співати. Нарешті так закурило, що коні стали. Сани загрузли в замет: треба було злазити з саней та вирятувати їх. Вирятували. «А що, Тарасе? – спитав Чужбинський, – не гаразд?» А Тарасові байдуже; не вважає він на хуртовину та своїм гучним голосом виводить:

«Ой которі поспішали,

Ті у Січі зимували,

А которі зіставали,

Ті у степу пропадали».

Жіноцтво з переполоху починало перейматися розпукою і Тарасові треба було ужити великої праці і вмілості, щоб заспокоїти перелякане жіноцтво. Скінчивши пісню, він почав імпровізувати вірші, але вітер так квилив, що квиління його покривало вірші і не давало їх чути… Нарешті помітили, що ген ген в степу огонь блимає. Зраділи гаразд; значить, житло чиєсь недалеко; бери на огонь. Справді небавом вибилися на великий київський шлях і прибилися до заїзду. Тут розжилися на самовар та й чаювали до світу.

Того саме часу, як Шевченко з В’юнищ перебрався на Різдвяні свята р. 1845 до Закревських, княжна Варвара Репніна прислала до нього звістку, що вона приміркувала щось на користь Тарасових братів. (Лист княжни з тією звісткою відібрано у Шевченка підчас ревізії і арешту; він і досі є в архіві колишнього «III отделения»). Не знати, що саме приміркувала княжна; може вона гадала збирати гроші на викуп з кріпацтва Тарасових братів. Та ледве чи так; бо, можна гадати, що за викуп їх Енгельгардт не загнув би більш того, скільки взяв за Тараса, а такі гроші княжні зібрати було б не трудно. Не кажучи вже про власні достатки Репніних, приятелями у неї були такі дуки, як Тарновський, Галаган, Борковський, Лизогуби і інш. Видавали вони з кишені по кільки тисячів на бали, і коли б вони справді бажали визволити Шевченкових братів з кріпацтва, так чи трудно ж би було кожному з них вийняти з кишені сотню чи дві карбованців…

Посилаючи до Тараса дві книжки «Отечественных записок», княжна переказує, що приятелька її і Шевченка Глафира Псьолівна засватана за Борковського. Княжна вболіває, що Шевченко

«так легкодушно відцурався доброго діла на користь кревних своїх. Жаль їх, – каже княжна, – і соромно мені перед тими, кого я притягла до цієї справи. Але те вже добре, що ви маєте тепер роботу. Час вже відцуратися вам не поезії, а того, що ви називаєте життям поетичним» [«Киевская старина» 1893, кн. 2].

Я певен, що під «роботою» княжна розуміла ніщо більш, як не працю Шевченка в київській комісії, а «поетичне життя», на мою думку, було – «мочемордіє». Трудно мені згодитися з професором Миколою Стороженком [«Киевская старина», 1893, кн. 2], що оте «добре діло на користь кревних» – було збирання грошей на викуп останніх з кріпацтва; вгорі я вже висловив потроху свій погляд, а тут додам ще, що знаючи глибочезну любов Шевченка до своїх кревних і скорб його про долю їх, не можна виобразити собі такої причини, щоб примусила поета цуратися такого діла, що запомогло б поліпшенню соціально-економічного побуту його братів. А вже коли він справді таки відцурався тієї справи, коло якої заходилася княжна Варвара Миколаївна, дак певна річ, що коли не в самій справі, то в заходах коло неї було щось такого, що відтручало від них Шевченкову благородну душу.

Ота поїздка з Закревським і блуканина серед степу в глупу ніч підчас хуртовини не минули Тарасові дурно. Невигоєний до краю недуг, на який він хорував у В’юнищах, знов прокинувся і прокинувся вже тифом. Нездужав він трохи чи не цілий місяць. Видужавши, Тарас поїхав в Ісківці до Чужбинського: він був блідий, з обголеною головою, через що й носив на голові чорну шапочку оксамитову. Це було перед масницею р. 1846. Знаючи, що Великдень того року був 7 квітня, можна без помилки сказати, що в Ісківці він приїхав саме в половині лютого. Під час того недугу, каже Чужбинський, Тарас написав багацько віршів [«Воспоминания». с. 17 і далі]. Одначе дати визначені в «Кобзарі» цього не Показують. Мабуть Чужбинський перемішав час недугу Тараса у В’юнищах в грудні р. 1845, з часом недугу у Закревських. В усякому разі до кінця р. 1845 або до самого початку р. 1846 належить написання Шевченком свого заповіту: «Як умру», бо що інше, як не тяжкий недуг змогло б викликати вірші такого змісту?

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 167 – 173.