8. Шевченко у Києві у 1846 р.
Олександр Кониський
Переїхавши до Києва, Шевченко так перейнявся працею коло роботи малярської, яко співробітник археологічної комісії, що майже увесь свій час, опріч вечорів, віддавав цій роботі. Тим-то, мабуть, рік 1846 був у нього доволі скупим на твори поетичні. Вабила його до себе не тільки праця коло малюнків історичних, вабили до себе і красовиди київської природи. Мертві останки історичні і жива природа притягали його, говорячи йому яко поетові і художникові вельми багацько. Опріч того він взагалі вельми любив природу і «навіть не тямив, як можна її не любити».
Чужбинський згадує, що коли був Шевченко у нього в Ісківцях, дак ходили вони по берегах Сули і Сліпорода і Шевченко сяде було біля нірки якого-небудь жучка і спостерегає його звичаї і життя. А тепер у Києві укупі з Сажиним він часто ходить було на берег Дніпра, сідав на горі і любував з розкішної панорами, співаючи українські пісні. Малюючи списки з останків старини і київських красовидів, Шевченко не виділяв з природи і людей. Побут злидарів, людей убогих, безталанних, побут люду робочого інтересував його не менш, як і природа. Яко художник-реаліст Шевченко й не міг відрізняти чоловіка від природи. Він до того ж був великим горожанином рідного краю і для нього добро і воля людей і краса природи були нероз’єднаними елементами життя, що достойне чоловіка. Він і єднав усі оці елементи і тим-то пильно придивлявся навкруги до життя людей і до краси природи; усе спостерігав, на все звертав увагу, скрізь учився. Споминки Чужбинського за час перебування Шевченка у Києві з початку літа р. 1846 дають такий добрий характерний життєписний матеріал, що я візьму його майже слово до слова.
Коли Шевченко малював списки з малюнків по стінах в галереях, що ведуть в лаврські печери, він чимало намалював нарисів з жебраків, калік, яких завжди натовп по тих галереях. За доброї години Тарас зранку до вечера був на роботі, а коли траплялася година дощова, сидів в господі і читав або нові журнали або які історичні книжки.
Одного дня пішов він намалювати список з руїни Золотих воріт: пішов з самого ранку, сказавши, що до вечора не вернеться. Тим часом Чужбинського хтось покликав до себе на вечір у гості, просячи, щоб з ним прийшов і Тарас. Чужбинський пішов до Золотих воріт, щоб переказати Тарасові, що його кличуть на вечір. Приходить туди, дивиться, аж Тарас, розістлавши на землі хустку, посадив на неї чиюсь дівчинку літ трьох і бавить її, роблячи їй іграшку з паперу.
Тарас розповів, що о годині п’ятій, малюючи образ з Золотих воріт, почув, що за валом вельми голосить дитина. Він пішов на крик; в рові за валом сиділа дитина і жалісно плакала. З людей – навкруги нікого. Мусив він спуститися в рів і забрати дитину. Сяк-так зумів він забавити дитину, але як не силкувався – не можна було довідатися від неї, чиє воно. Тоді Чужбинський і Шевченко стали на тому, щоб заявити поліції. Тарас взяв дитину на руки. Пішли. Аж ось з переулка вибігла молода жінка і з переполошеним видом вона кинулася назустріч Тарасові.
– Мати! – промовив він і подав їй дитину.
А мати розповіла йому, що нянька, пішовши гуляти з дитиною, мабуть зустріла по дорозі когось знайомого, добре з ним випила і заснула в рові біля валу; а дитина тим часом пішла собі геть… Ми ще не один раз зустрінемо більш яскраві докази на те, як Шевченко любив малих дітей взагалі.
Шевченко взагалі любив товариство: знайомих у Києві було у його чимало; одначе він з більшою охотою ходив в гості туди, де панували прості звичаї. Але де б і у кого б він не був, він хоч і поводився не варуючись, але з великим тактом і ніколи не вживав в бесіді тривіалізмів. Тут до слова сказати, що з цілого життя Шевченка знати, що він ніколи не забував на естетику.
Чужбинський розповідає, що було в Києві у Шевченка доволі знайомих і з так званого «вищого кругу»; скрізь Тараса вітали щиро і з пошануванням.
Шевченко, розповідає Чужбинський [Воспоминания с. 32–35], любив жіноче товариство; траплялися у нього і поривання сердечні, та не на довго. Але до однієї якоїсь пані поривання його верталися тричі. Ще в перший рік знайомості поета з Чужбинським, він якось на балу довго сидів біля тієї панночки та все прохав, щоб вона на спомин подарувала йому хоч одну голубу квітку з тих, що було так багацько у неї на сукні. Та жартуючи відмовила, але Шевченко якось таки тихцем одірвав квітку; та на цьому усе й скінчилося. Потім років через два, коли Ч-ий, побачивши у поета ту квітку, останній мовив: «Гарна молодичка, і така привітна… Здається і забудеш про неї, а побачиш, так тебе і потягне».
Закохався був Шевченко в одну київську красуню, закохався не в жарт, малював голівку її і писав би то вірші до неї; але небавом розчарувався. Красуня, просячи, щоб він прийшов ранком та прочитав їй свою поему, запевняла, що у неї нікого не буде; але ж коли поет прийшов до неї, дак там було вже аж три її обожувателі: студент, гусарин і генерал. Поетові стало ніяково; він небавом попрощався і більш вже ніколи не навідувався до тієї красуні.
Третим разом закохався був в якусь вже заручену панночку. Коли він був закоханий, природа його ставала ще більш художницькою, і тоді працював він геть з більшою енергією. Взагалі він любив жінок жвавих, веселих, загарливих, таких, «щоб під нею земля горіла на три сажні».
Жіноцтво підупале не вабило його до себе, жодної потіхи не давало йому провідування веселих захистів продажних грацій і ніколи до таких не заходив. Одначе ніколи не осуджував строго.
Гуманність його знати було в усьому; ласкаву ніжноту його можна було спостерегти в відносинах його навіть до животин. Не один раз спостерігав Чужбинський, як він обороняв малих кошенят або щенят від злих заходів вуличних хлоп’ят; іноді купував пташок і випускав їх з клітки на волю. Якось ідучи вулицею, побачив він, що собакобой тяг по вулиці живого ще пса, зачепивши його крюком за ребро; він спершу почав дорікати собакобою, а коли той став по-грубіянськи змагатися, Тарас заплатив йому коповика, щоб швидше добив собаку і довго-довго Тарас був збентеженим і не спроможен був заспокоїтись і прийти в себе.
Довелося Шевченкові того часу спізнатися і з відомим Віктором Аскоченським, що був тоді професором в Духовній академії і гувернером генерал-губернаторського небожа Сипягина. Аскоченський про свою знайомість з Шевченком розповів в своїй часописи «Домашняя беседа» [Споминки Аскоченського Н-в в «Русск. инвалиде» р. 1861 N. 208 здебільша назвав брехнею і про самого автора обізвався геть не добре], що видавав р. 1861 в Петербурзі. З тих споминок, коли що й можна взяти задля характеристики поета, дак хиба зовсім зайві факти, що свідчать про його толерантність. Зате про характеристику самого Аскоченського дещо з його споминок можна і треба взяти.
Раз якось з початку червня Аскоченський покликав до себе на чай нашого поета. Між гостями був і жандармський офіцер. Між іншими своїми творами Шевченко прочитав частину «Івана Гуса».
– Ех, Тарасе! – почав його усовіщувати Аскоченський, – покинь, а то не доведуть тебе до добра отакі погані вірші.
– А що ж мені зроблять? – спитав Шевченко.
– Москалем (солдатом) тебе зроблять.
– Нехай! – відповів Тарас і, махнувши рукою, почав читати ще кращі речі.
– Мені, – каже Аскоченський, – становилося ніяково…
Річ натуральна: гувернерові бібіковського небожа зовсім-таки «ніяково» було, не личило слухати, та ще при жандармі такі вірші, як напр. «Сон». Аскоченський пильно позирав на сусідні двері, щоб хто не відслухав. Нарешті він так переполошився, що заходився міркувати, яким би його робом спекатися гостей, найпаче Шевченка і випровадити його з-під генерал-губернаторського даху? Вийшовши з кабінету, де сиділи гості, Аскоченський звелів своєму лакеєві, щоб перегодом обдурив гостей: щоб прийшов в кабінет і сказав, буцім би то Бібіков кличе його, Аскоченського, до себе. Лакей вволив волю переполошеного професора. Гості, видима річ, мусили розійтись.
Не треба дивуватися, що Шевченко зайшов в гості до такої людини, як Аскоченський: не забуваймо, що вдача у Шевченка була занадто м’яка. Навіть Аскоченський, пильнуючи в своїх споминках показати Тараса п’яницею, мусив признати, що «серце у нього було прекрасне, повне любові і був він сущий українець». Аскоченський додав:
«Не був він атеїстом. Наука не спроможна була попсувати чистого і простого його погляду на релігію. Оті прогресисти да цивілізатори збили його з «пантелику», а обставини озвірили його прекрасну душу вразливу».
Кажу вдруге, що лишень для характеристики Аскоченського я зробив оці виписки. А що Шевченко потім був зневажної думки про Аскоченського, це знати з віршів його, писаних 17 червня р. 1860, за проводом смерті петербурзького митрополита Григорія:
«Умре муж велій в власяниці,
Не плачте сироти-вдовиці;
А ти Аскоченський восплач:
Во утріє на тяжкий глас»… і т. д.
Найчастіш Шевченко провідував Костомарова. Тут в садку склянка по склянці випивав він їх з десяток густого чаю, підсипаючи до чаю рому. Він вельми любив ром з чаєм; випивав його багацько, але це не мало жодного впливу на його голову. Всякий інший, як здавалося Костомарову, випивши стільки, лежав би кільки годин без почуття. Чудна річ! Люди, що бачили Шевченка рідко, часом один раз тільки, що знали його здалека, славили його якимсь трохи що непросипущим п’яницею. Тим часом люди, що знали його близько, говорять що інше. Напр. Костомаров в споминках про Шевченка за р. 1846 каже:
«Шевченко справді спроможен був багацько випивати і любив випити, але п’яним я його не бачив до кінця його віку. Він так пив, як небагацько людей: для іншого така випивка шкодила б, а про його байдуже; навіть непомітно було, що він, як кажуть, на підпитку» [«Русская старина», 1880 р., Март, с. 598].
Так само чуємо і з уст Катерини Юнге (доня графа Федора Толстого [«Вестник Европы», 1883 р. Серпень, с. 837].
Під кінець мая р. 1846 київський університет покликав Костомарова професорувати на кафедрі історії. Більшість професорів зовсім не знала його і пожадала, щоб він висловив спершу в університеті відчит на тему: «З якого часу треба починати «русскую» історію?» Костомаров згодився на те: відчит відбувся на раді університетській 4 червня: лектор висловив, що «русская» історія єсть історія того славянського народу, що живе в Росії, через що і починати «русскую» історію треба з того часу, коли спостерігаємо ознаки селитьби тих славян на землях сучасної Росії.
Відчит зробив такий величезний вплив на раду, що вона в один голос вибрала Миколу Івановича професором. Веселим і щасливим вертався молодий професор до господи. Переходячи через величезний плац, що був тоді перед університетом, художник-історик зустрів художника-поета і вже ж не спроможен він був не поділитися з Тарасом своїми радощами найяснішого і найпам’ятнішого в житті його дня. Душа Шевченка так перейнялася радощами свого друга щирого, що він з радощів почав співати пісню про козака, що звінчався з дівчиною, не відаючи, що вона йому сестра рідна. Байдуже було обрадуваному Тарасові, що повз їх проходять люди: він ні на що не звертав уваги; опріч свого друга щасливого нікого не бачив і співав собі на ввесь голос.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 200 – 205.