2. Подорож по лівобережній Україні

Олександр Кониський

Тоді в Києві в «Дворянському» училищі на Подолі учителював Куліш. Шевченко був ще з року 1842 [так посвідчив Шевченко на опиті в «III отделении», але не повідав, де саме він спізнався з Кулішем, але сказав тільки «в одну из отлучек из Академии». Беручи оцю «отлучку» в значенні поїздки на Україну, і знаючи, що до р. 1843 на Україну Тарас не їздив, можна гадати, що на опиті він помилився і замісць р. 1843 – взяв рік 1842] з ним знайомий і листувався, але після першої знайомості вони і досі не бачилися; Шевченко через те мабуть гадав, що за такий довгий час він так перемінився, що Куліш не пізнає його. Тим-то, прийшовши до Куліша, Тарас, замість звичайного привітання, мовив своїм чарівним голосом;

– А вгадайте, хто я?

Тодішній душі Куліша не можна було по першому ж слову не вгадати, хто перед ним.

– Ніхто більш, як не Шевченко, – мовив він.

– Він самий.

Вже ж можна без помилки гадати, про що тоді була у них бесіда, не могли вони не зняти бесіди про те, як би його і Тарасові примоститися у Києві? У Куліша на той час поміж знаючими його, опріч таких людей, як Михайло Юзефович (помічник тоді куратора Київського шкільного округа) були у Києві і такі щирі українці, як Михайло Максимович, а серед молодіжі такі жваві ентузіасти як Дмитро Пильчиков, Юрій Андрузький, Василь Білозерський і ін. Гурт молодіжі тієї був глибоко освічений святим письмом; це була молодіж, як каже Куліш, високої чистоти духової; апостольство любові до ближнього доходило у неї до ентузіазму. От серед цієї молодіжі благодатної з’явився Шевченко з голосним плачем своїм по нещасливій долі земляцькій і заспівав:

«Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, Мамо, гинеш?»

Спів цей для молодіжі був во істину гуком воскресної труби архангела. Якщо коли було говорено по правді, свідчить Куліш [«Хуторна поезія», с. 8], що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було у Києві р. 1845. Серед тієї молодіжі сплодилася думка проповідувати між освіченими панами українськими визволення народу з кріпацтва шляхом просвіти заразом християнської і наукової. Молодіж київська перш за все хотіла духом своєї любові натхнути луччих людей з панських родин, з’єднаних з нею високими інтересами науки і поезії.

Задля такої молодіжі Шевченко був чоловіком бажаним; немов само небо післало його до неї і молодіж, як каже Куліш, взирала на нього як на якийсь світильник небесний. Такий погляд був погляд правдивий. Про його великого, хоч де в чому і пригніченого духа, можна сказати, що він буде світильник «горя и светя». Шевченко з’явився посеред нас, яко видиме оправдання нашого натхнення звиш [там само, с. 8–9].

Річ натуральна, що київська ота молодіж рада-радісінька була усіма заходами піклуватися, щоб Шевченко лишився жити у Києві, тим паче, коли люди довідалися, що й Шевченко бажає саме того ж. Молодіж тоді вже добре знала Шевченкові твори; студенти без різниці національної читали їх з жадобою, переписували, виучували напам’ять. Інші, хто не вмів мови української, навчався її, єдине на те, щоб читати і розуміти Шевченкові твори [Биб. Зап. п. России, 1880, с. 12–17]. Жодної помилки не зробимо ми, сказавши, що тоді саме у когось з людей того гурту, і може ні в кого більш, як не у Куліша сплодилася спасенна думка примостити Шевченка, яко доброго маляра, до «Комиссии для разбора древних актов», організованої у Києві р. 1843.

Обставини склалися тоді так добре, що немов наумисне так, щоб посприяти Шевченкові. Комісія тоді саме була зреформована і повинна була взятися стежити археологічні і історичні пам’ятники нашої старовини [Пятидесятилетие Киевской комиссии для разбора древних актов, Київ, 1893 р.]. Про це комісії треба було добрих освічених малярів. А наймення Шевченка, яко художника, було тоді доволі добре відоме на Україні скрізь, а в Києві і поготів: видання «Живописної України» і «Русские полководцы» Полевого були відомі людям освіченим і разом з «Кобзарем», з «Гайдамаками» і з ін. творами Шевченка надбали йому популярності. В складі тієї комісії був, яко «сотрудник» і Куліш і його приятелі Максимович, Юзефович, Іванишев, Селін і інші. Головою комісії був Писарев. Всі вони були знайомі з Репніними. Взагалі склад комісії, так само її мета і простування були переважно українські. Значить, не вельми великої праці треба було спожити на те, щоб Шевченка примостити до комісії. Запевне не відаю, а гадаю, що більш за всіх попрацювали в цій справі Репніни да Куліш.

Отож заким приятелі Шевченка піклувалися, щоб приділити його у Києві до комісії, він рушив на лівобережну Україну.

Спершу поїхав в Броварі і Оглав, потім в село Баришівку провідати свого старого приятеля Боришпольця [Поэмы, повести…, с. 559].

Про цю подорож більш жодних звісток не маємо; а небавом стріваємо нашого поета в Миргородському повіті у приятеля його Лук’яновича. Тоді ото він написав у Миргороді прегарну свою містерію «Великий льох». Від Лук’яновича він через Лубни поспішив до Закревського в Пирятинський повіт. В Лубнах зустрівся з ним Чужбинський і запросив до себе в Ісківці [Воспоминания Чужбинского, с. 13]. Мабуть не вельми подобалося йому в Ісківцях, бо гостював він тут тільки два дні. Гостюючи у Чужбинського, він перечитав йому чимало своїх нових поетичних творів. «Предивні були твори у Шевченка», каже Чужбинський: з великих творів його найбільш уподобав Чужбинський поему «Іван Гус» і містерію без назви. «В першій – каже автор «Воспоминаний о Шевченке»,– Тарас піднявся до свого апогею; містерія змістом своїм була слабіша за «Гуса», одначе ж і там Шевченко розсипав силу квіток української поезії».

Знаємо, що досі ще не знайдену поему «Іван Гус» або «Єретик» Шевченко присвятив Шафарикові; присвяту він датував: 22 листопада 1845 р. в Переяславі; одначе з цього треба гадати тільки те, що присвята написана поетом пізніше, ніж поема. Містерією, про яку згадує Чужбинський, був, певна річ, ніщо більш, як «Великий льох», датований автором р. 1845 в Миргороді.

Вже з оцих двох творів Шевченка добре знати, як широко тоді розгорнувся світогляд художника-поета. Стоячи на грунті національному, Кобзар ширяє в сфері загально-людських ідей: волі, правди і братолюбія. Вболіваючи за минулою волею України, поет бачить, що й скрізь по світах: «кругом неправда та неволя, народ замучений мовчить»; бачить він своїм пророчим оком, як «чернець годований людською правдою торгує і рай у найми оддає», і переймається серце поета високо-гуманним бажанням: «щоб усі славяни стали добрими братами і синами сонця правди». Небавом, як будемо бачити, ідеалу поета тісно стає в межах славян і він обіймає бажанням волі і правди усіх людей.

У Чужбинського була Тарасова «Тризна». Побачивши свою поему, Шевченко засміявся своїм симпатичним сміхом і спитав:

– Ти читав?

– Читав.

– І треба ж було мені вискочити з нею, наче той Пилип з конопель. Чому не писать, коли сверблять руки, а друкувать не годилось. Дехто хотів зачепить моє авторське самолюбство, але я й сам бачу: швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайсь.

І з сими словами кинув «Тризну» [Воспоминания с. 13 і 14].

У Закревських певне Тарас теж перебув не що довго і в гурті з ними поїхав на знаменитий тоді ярмарок в Ромнах. Ярмарок цей відбувався об Іллі (20 липня) і стояв цілий місяць. Ярмарок той мав велику вагу, найпаче для панів лівобережної України. Тут пани спродували різну худобу, надбану за рік кріпацькими руками: збіжжя, лен, вовну, тютюн і т. ін. Набравши грошей, пани купували тутечки ж запас, теж трохи що не на рік, усякої бакалії, потрібної для свого життя по селах. Пані і панночки дбали про свій модний крам і т. д. Одно слово, Роменський ярмарок був тоді осередком купівлі і продажі усячини, яку лівобережна Україна продавала і купувала.

Разом з тим ярмарок був і карнавалом про лівобережне панство: пани і полупанки з своїми родинами, кому і як спроможно було, переводили на ярмарку і марнували різні продукти кріпацької праці людей. На ярмарок звичайно приїздила трупа драматична і хори московських циган веселити українське панство хижими «концертами». Готелів про всіх приїжджих бракувало: звісно, готелів треба було тільки під час ярмарковий, бо на останні одинадцять місяців місто пустіло: готелі стояли б порожніми.

Ромни – місто невеличке, через що під час з’їзду ярмаркового більшість міської людності перебиралася жити в комори, а світлиці свої наймала приїжджим, беручи з них великі гроші. Через те з приїжджого панства тільки самі багатирі спроможні були найняти собі квартири в домах; та й то по таких квартирах перебувало майже саме жіноцтво. Мужчини привозили для себе і розпинали на ярмарковому майдані катряги, шатри, а то й просто намети – і тут вже справляли ярмаркове свято Бахуса.

Приїхавши в Ромни подивитися на лівобережний «карнавал», Шевченко перебув тут тільки три дні, в катрязі Павла Вікторовича Свічки. Свічка сам каже було про себе, що він «недогарок великої свічки і недогарок лоєвий». На ярмарку Шевченко вперше бачив геніального артиста українського Соляника в ролі Михайла Чупруна (жарт Котляревського «Москаль чарівник»).

[Карпо Трохимович Соляник родився р. 1811. На 18 році свого віку він вступив на математичний відділ Віленського університету; але не скінчив його, бо р. 1832 університет той цар Микола скасував. З університету Соляник пішов в трупу Штайна, що перебувала в Харкові. Спершу він став за суфлера, але суфлерував недовго і р. 1832 вперше бачимо його наймення на афіші в ролі слуги Провори, в комедії Шепталова «Неслыханное диво, или Честный секретарь». Через два роки актор з Штайнової трупи Млотковськнй організував власну трупу; до неї вступив і Соляник. Трупа переважно перебувала в Курському.

Року 1841 Карпо Трохимович побрався з харківською акторкою Протасовою. З того часу він грав з різними трупами в Києві, в Вороніжі, в Полтаві, в Кишиневі, в Одесі, але переважно в Харкові. Року 1837 довелося йому з трупою Єрохина бути у Вознесенському під час перебування там царя і грати там разом з Щепкіним. Соляникова гра так подобалася публіці, що його запрошувано до Петербурга на столичну сцену.

«Ні, – відповів на те Карпо Трохимович, – я українець: люблю Україну мені вельми жалко було б покинути її».

В Харкові наймення Соляника було незвичайно популярним; публіка щиро вітала і шанувала його. Навесні р. 1851 він занепав на сухоти і вмер 4/19 жовтня того ж року. Опріч артистичної кебети Соляник вславився за свою добру, просту і благородну вдачу. Його добрість і чесність були популярні в Харкові не менш як його артистична гра на сцені.

Якою великою була слава Соляника, яко артиста, можна знати з того, що Гоголь, піклуючись ставити в Петербурзі першим разом свого «Ревізора», клопотався, щоб покликати Соляника, хоча очевисто його й не знав.

«Без порівняння незабутним був і буде Соляник в українських ролях: Макогоненка («»), Чупруна («»), Стецька («») і Шельменка («» і «»). В тих ролях, що грав Соляник, особа українця виходила не в’ялою, – каже Мизко (в «Основі» 1861 р.), – не простосердою, немов дурень, а повною життя внутрішнього і глузду».

В історії театру українського Соляник повинен зайняти перше місце яко артист з такою сценічною кебетою, якої ні до його, ні після його ще не було на Україні.]

«Мені, – згадує в своїх «Записках» Шевченко [Записки, с. 75], – здавалося, що Соляник вдавав Чупруна більш за Щепкіна природно і хупаво». І циган московських вперше тоді бачив і чув Шевченко

«бачив як вони гарцювали перед ремонтерами і іншою п’яною публікою; чув, як вони на сам кінець свого хижо брудного концерту співали:

«Не пылит дорога» і т. д.

Циганські концерти на художницько-поетичну душу Шевченка робили враження прикре. Згадуючи про них через 12 років, він пише:

«Чи гадав коли великий германський поет, а за ним і великий Лермонтов, що їх глибоко-поетичні вірші співатимуть отак хижо п’яні цигани перед оравою п’яних ремонтерів? Їм і в сні не ввижалася така пародія брудна!»

Тоді ж, – розповідає далі Шевченко, – я спізнався з старим розпусником Якубовичем, батьком відомого декабриста [Олександр Якубович служив капітаном в Нижегородському драгунському полку; 34 літ його в гурті з іншими «декабристами» заслано на каторгу] і з його молодшим братиком Квазимодою. Цьому останньому під слово честі позичив я «до завтрого» два півімперіали. Так вони за ним і пропали. Ще спізнався з одним паростком незчисленого роду Родзянків. Поковтавши три дні в Ромнах куряви, купив собі на жилетку якоїсь матерії і з оцієї ковбані поїхав шляхом Ромоданом з Родзянкою. Поїхали вони в село Веселий Подол. Аркадий Родзянко писав вірші і вважав себе за поета; «своєю тупою естетикою і своїми найбруднішими віршами по-українськи» він так остогид Тарасові, що цей мусив утекти від нього до брата його Платона, «найближчого сусіда і лютого ворога Аркадієвого» [«Записки» с. 53].

Читаючи такі певні характеристики, нам нетрудно зрозуміти, чи було що справді спільного у Шевченка з такими людьми як Родзянки, Якубовичі і ін. Чужбинський каже, що «Тарас ще раніш розчарувався де в кому з панів і рідко до кого з них навідувався». Хіба зовсім не тямлячи Шевченкової душі, можна гадати, що він був причарований до кого-будь з полтавських панів опріч Репніної!… Коли він з ким з них і знайомився і начебто товаришував, так через те, що вони самі шукали знайомості з ним. А він, користуючись з того, бажав ліпше придивитися і спостерігати їх побут і відносини до кріпаків; та може й сподівався впливати на панів, щоб поліпшити їх відносини до кріпаків. Нарешті будемо пам’ятати, що Шевченко з натури своєї був людина високо ввічлива і добра. М’яке, наче віск той, серце його ніколи, навіть в своєму ворогові особистому, не забувало чоловіка.

Може до цього саме часу треба відносити і анекдот з Шевченкових пригод, переданий їм Чалому р. 1859 [Жизнь и произведения Шевченка, с. 149].

«Покликали поета полтавські пани на полювання! Приїхавши на полювання, вони розпустили псів і самі розійшлися, а Тарас лишився в тарантасі (бричка з верхом) доглядати харчі. Взяла поета нудьга; ждав він, ждав доки вернуться мисливці, та й годі сказав, і заходився куштувати усе, що було з харчів і напоїв: горілку, наливку, закуски; нічого не лишив без уваги та й заснув. Вернулися пани зголоднівши, кинулися до кошиків, а там нічого нема…»

З Веселого Подолу Шевченко вертав мабуть через Переяславський повіт і через Переяслав і в серпні спізнався з лікарем і професором духовної семинарії Козачковським. 19 серпня Козачковський покликав чимало гостей. Тарас був веселий, з піднесеним духом, читав свої вірші і своєю гарячою бесідою зробив на гостей такий вплив, що за вечерею один з гостей, німець, протестант, піднявши бокал на здоров’я Тараса, мовив: «От батько! далебіг батько! будь здоров! будь здоров, батько! [Киев. телегр. 1875 N. 25]) Гості, слухаючи Шевченкову бесіду, дивувалися його широкому розвитку.

З Переяслава Шевченко вернув до Києва. Тим часом приятелі його попильнували і встигли, що комісія згодилася взяти його за співробітника, призначивши йому річної платні 150 карб.

Річ певна, що такий поспіх порадував Тараса. Він бачив перший ступінь на тій стежці бажаній, якою, він сподівався, прийде до своєї мети, щоб осістися в Києві міцно.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 152 – 159.