6. Шевченко і Костомаров
Олександр Кониський
Очевиста знайомість Шевченка з Костомаровим мала для обох їх велику вагу; тим-то не тільки варто, а й неминуче потрібно з’ясувати запевне, коли саме спізналися очевисто оці наші трудовники-ратаї – один на ниві письменства, другий – на ниві науки.
Костомаров в перших своїх споминках про Шевченка [Основа, р. 1862, кн. IV, с. 48] сказав, що з Шевченком він вперше спізнався очевисто навесні р. 1845. Перегодом він перемінив оцей час на цілий рік пізніше, кажучи: раз [«Кобзар», р. 1870. т. 2, с. VII]) – що спізнався з Тарасом в маю р. 1846; вдруге [«Русская старина», р. 1880, кн. 2]) – що в квітні після Великодних свят, а втретє [«Литературное наследие», с. 63] вже місяця не визначив. В житті таких людей, як Шевченко, не тільки місяцями, але й днями треба надавати ваги. Тим паче не можна нам нехтувати такою різницею в часі, як цілий рік. Геть не все однаково, чи спізнався Шевченко з нашим істориком до написання напр. «Єретика», чи вже потім?
Пантелеймон Куліш [«Новь», р. 1885, кн. V, с. 64]) запевняє, що він познайомив Шевченка з Костомаровим. Коли б це було так і справді, тоді б нічого й змагатися, що знайомість сталася ще року 1845; але ж маємо звістки супротилежні. Костомаров, як це запевне відомо, в першій половині р. 1845 учителював на Волині; через що і приїхати йому до Києва можна було хіба на великодні або на літні вакації. Але на Великдень Костомаров не приїздив до Києва. З автобіографії його знаємо, що він перед Великоднем рушив подорожувати по Волині: в страсну п’ятницю (значить 13 квітня) він був в Кременці, а в суботу поїхав до Почаєва, і тут перебув і перший день Великодня. Потім, оглянувши Вишневець і Берестечко, історик наш вернувся в Ровно [«Литературное наследие», с. 59].
Значить – очевидна річ, що того часу Костомарову й не можна було бути у Києві. Та й Шевченка тоді там не було. Великодні вакації скінчилися, звичайно, на Проводах – 23 квітня. Небавом почалися в гімназії іспити і вже ж під такий час не пустили б з гімназії, та й сам Костомаров не покинув би своїх учнів під час іспитів. До Києва він поїхав вже після іспитів, з початком літніх вакацій, значить в липні. Тут, довідавшись, що вже усе зроблено, що треба було на те, щоб перейти йому учителювати до Києва в Першій гімназії, Костомаров поїхав через Глухів і Курськ в Острожський повіт [описка О. К.: треба – Острогозький повіт. М. Ж.] до матері і звідтіль вернувся до Києва вже в серпні.
Під час літніх вакацій ми бачимо Шевченка в Полтавщині, то в Миргородському повіті у Лукіяновича, то в Лубенському в Чужбинського, то в Пирятинському у Закревських або знов в Ромні, а звідтіль у Родзянок в Хорольському і Кременчуцькому повіті. Далі з споминок Куліша [«Хуторна поезія», с. 10] відаємо, що він з Києва переїхав на службу до столиці восени р. 1845. З початку тієї осені, як вже було говорено вгорі, Шевченко був у Києві. От до цього часу і треба реєструвати першу очевисту знайомість Костомарова з Шевченком і треба признати, що перший з них помилився, говорячи, що спізнався з Шевченком навесні після Великодніх свят р. 1846.
Річ неможлива справді, щоб Шевченко, перебуваючи з початку осені р. 1845 у Києві, і знаючи, що Костомаров учителює тамечки ж, не спізнався з ним!… Неможливо знов і те, щоб Костомаров, «знаючи Шевченка яко поета, занадто цінячи його талант», і відаючи, що він у Києві, не інтересувався пізнатися з ним очевисто. Помилку Костомарова легко спостерегти ще й другою стороною. В своїй автобіографії на стороні 63 він каже, що Шевченко «тоді ж», це б то з початку р. 1846, приїхав на Україну, щоб тут у Києві знайти собі службу… Згадаймо собі, що в жовтні р. 1845 Шевченко був на службі при київській комісії і нам кинеться в вічі помилка Костомарова.
І так, признаючи певним фактом, що перша очевиста знайомість Шевченка з Костомаровим сталася з початку осені р. 1845, певніш за все у вересні, – не можна не признати певним і того, що познайомив їх Куліш.
Ми вже знаємо, що з того часу, як Шевченко став на службі при комісії, він, аж доки не вернувся з Чернігівщини, це б то до квітня р. 1846, перебував на лівобережжі і ледве чи навідувався до Києва. Тим-то перша знайомість його з Костомаровим проминула задля останнього непомітно, не зіставивши в пам’яті його жодного сліду. А коли він навесні р. 1846 сприятелився з поетом, дак той час і вважав він за першу знайомість. Я, признаючи за час їх першої знайомості – осінь р. 1845, не надаю їй жодної ваги – і за час першої впливової знайомості беру той, який взагалі подає Костомаров – квітень р. 1846. Але в усякому разі видатніші твори Шевченка змісту історичного і політичного написані поетом до очевистої знайомості його з Костомаровим і з іншими впливовими «кирило-мефодіївцями», опріч хіба Куліша.
Ото ж, як вернувся Шевченко з Чернігова до Києва, дак заквартирував недалечко від дома Сухоставського (на Крещатику), де поселився Костомаров з своєю ненею. Вона, продавши маєтність свою в Вороніжчині [фактична помилка чи необізнаність О. К.: вона не продавала маєтку, а зреклася його в обмін на звільнення своє й сина Миколи з кріпацтва. – М. Ж.], переїхала до Києва, щоб жити укупі з своїм одинчиком-сином, і гадали вони придбати собі де-небудь поблизу Києва хутір. Отоді-то Шевченко близько спізнався і сприятелився з Костомаровим.
«З першого погляду – каже Костомаров в своїй автобіографії [«Русская мысль», р. 1885, кн. V], – не було у Шевченка нічого привабливого, нічого теплого; навпаки – він був сухий, холодний, хоча простий і нецеремонний. З недовір’ям він міряв мої слова і рухи. Він поводився так, як дуже часто поводиться вельми чесна людина і добрий українець, стрічаючись з чоловіком незнайомим: чим більш останній пильнує виявити свою щирість, тим більш він обережний. Інакше воно й не може бути в народі, що часто бачить округи себе лукавство, оману і двоєдушність» [«Основа», р. 1862, кн. IV].
Одначе не треба було ні довгого часу, ні глибокого спостереження на те, щоб помітити, що під тим, ніби холодним, покрівцем, лежить палка душа і чисте гаряче серце. Тим то художник-історик зараз же так сприятелився з художником-поетом, що вони стали говорити один одному «ти». Щирість і простота Тарасової вдачі, його добросердий гумор; його весела безпечність, помішана з тугою; його ідеалізм, змішаний з практичною розсудливістю; любов поета до людей, готова на саможертву; тонка вмілість відрізняти сущу щирість від підступності і влесливості, – зараз відзначилися перед істориком, відтіняючись тією ознакою поезії, що властива тільки таким душам, як Шевченкова [«Русская мысль», р. 1885, кн. V. «Русская старина», р. 1880, кн. II].
Поет причарував художника-історика, в жилах котрого те ж потроху було кріпацької крові демократичної [Тетяна Петрівна була кріпацького роду: батько її Петро Мильник був кріпаком Івана Костомарова – Миколиного батька. Ще підлітком пан взяв Тетяну Петрівну до свого двору в покоївки. Дівчина була красуня, розумна і так сподобалася Костомарову, що він відвіз її задля науки в Москву. Потім він покохав її; вона родила йому сина Миколу. Батьки не давали Йванові благословення взяти шлюб з своєю кріпачкою; але він пішов проти їх волі і одружився. Жінку і свого сина Миколу він вельми любив; але до кріпаків своїх був таким лютим, що вони його замордували (див. Рус. Вед. 1885 N. 144)]. Неня Костомарова Тетяна Петрівна вельми сподобала Тараса, щиро полюбила його і потурала його «слабостям» [«Новь», р. 1885, кн. V].
У Сухоставського, де жили Костомарови, був невеличкий садок вишневий; там Микола Іванович любив сидіти під вишнями. Раз якось, небавом після приїзду Шевченка з Чернігова, історик з поетом сиділи в тому садку. Весняний день був чарівний: вишні і слива розповнилися цвітом, на яблунях пишалися вже пуп’янки, хоч ще й не розпустилися; бузок починав цвісти і напував садок своїми тонкими пахощами. В кущах і на деревах щебетали пташки; а попід деревами стояло кільки пнів з бджолами: бджілки своїм гудінням додавали ще більш українського колориту [Рус. стар., 1880, кн. III].
Запевне були тут і інші приятелі Костомарова: Білозерський Василь, Пильчиков Дмитро і Гулак, що вже скінчили університети, перші два у Києві, а останній у Дерпті; були й молоді студенти Київського університету Опанас Маркович, Юрій Андрузький і Посяденко. Шевченко приніс зшиток своїх недрукованих ще поезій і почав читати їх. Костомаров не повідав нам про назви тих поезій, але не буде помилки гадати, що то були: «Сон», «Кавказ», «Єретик», «Посланіє» і т. інші. Від тих творів обгорнуло Костомарова, як він каже [«Русская мысль» 1885, кн. V; «Основа», 1862, кн. IV] унивне раювання, але ж разом з тим він перейнявся острахом. Враження прочитаних Шевченком творів нагадало йому Шілерову баладу «Статуя в Саісї».
«Я, – каже він, – бачив, що Шевченкова муза розірвала завісу життя народного. І страшно, і солодко, і боляче і смачно було зазирнути туди».
Вірші і мова Шевченка чарівливо впливали на київську молодіж того часу.
«Усі ми, – признається Куліш, – знали Шевченкові твори напам’ять і були очаровані ними. Мова його впливала на всіх нас і на Костомарова страшенно. Шевченко, вихований читанням «Истории Русов» Кониського, зробив з нас людей, що ненавиділи москалів і всіх, що були винні бідуванню нашої рідної України. Москалів ми тоді вважали за народ грубіянський, нездатний ні до чого високого. Ми їх звали кацапами. Про кацапів у Шевченка було без краю багацько сарказмів, анекдотів і приказок. Багацько де в чому Тарас підлягав думкам Костомарова – додає Куліш; – ле ж і Костомаров не був волен від впливу його» [«Новь», 1885. май].
Тут до речі сказати, що і Костомаров і Куліш і Пильчиков і Чужбинський і інш., хто добре тоді знав Шевченка, в одно слово говорять, що Тарасова муза була тоді саме в розцвіті, в апогеї своїх сил, і взагалі Тарас тоді саме розповнився всіма духовими і моральними сторонами. Тоді ледве минуло тридцять років його віку. Україну і народність її, додає Костомаров, він любив загарливо, без краю, але більш за все спочував він простому народові. Заповітною думкою його було визволення народної маси з кріпацтва.
«Усі ми відали, що наш поет вийшов з кріпаків; він не таївся з тим і не соромився цього родоводу, хоча не любив багацько про це балакати. В розмовах його взагалі не чути було тієї злоби проти гнобителів народних, яку він часто-густо висловлював в своїх творах поетичних. Навпаки, він дихав любов’ю, бажанням погодити всі національності, уладнати неправди соціальні. Мрією його була загальна воля і братерство усіх народів. Орудуючи до того природженим свіжим і багатим розумом, Шевченко ніколи своїми розмовами не наганяв на розмовників нудоти; він умів до речі жартувати; умів зручно бавити і звеселяти своїх розмовників придатними оповіданнями, жартами, гострим словом. В бесіді він майже ніколи не виявляв того загарливого настрою, який пронизує чимало його творів поетичних» [«Кобзарь», 1870, т. II, с. 7].
Коли до цього портрету, намальованого Костомаровим, ми додамо ще глибоку Шевченкову віру в свою ідею; надію його на певне поліпшення людської долі, надію, що поет «хоч крізь сон побачить сонце правди», то перед нами стоятиме вірний малюнок фізичної, духової і моральної постаті того Тараса Григоровича, яким він був в Києві на кінці весни і з початку літа року 1846.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 184 – 191.