1. Весна 1845 року

Олександр Кониський

В 24 день березіля р. 1845 Шевченко рушив з Петербурга на Україну [Зоря, 1894, ч. 5. Поэмы, повести…, с. 364 і далі]. По дорозі спинився в Москві; бачився тут зі своїми приятелями професором Бодянським, артистом Михайлом Шепкіним [Кобзар т. 3, записки, с. 45] і з іншими. Щепкін був «свіжим, бадьорим, добрим». В Москві був недовго – виїхав в кінці березіля; їхав поштовими кіньми гостинцем через Тулу, Орел на Глухів. Хоча з Москви до Орла тільки три сотні верстов, але поет каже, що він їхав би то три тижні і в дорозі набрався великого лиха. Звісно, навесні вода і болото поняли шлях, кільки разів віз перекидався і поет мусив купатися в калюжах, падаючи з воза. Харчі, яких набрав з Москви на дорогу, теж падали кільки разів з воза, попсувалися; Тарас мусив повикидати їх, а через те довелося, як каже він, подорожувати «на харчах святого Антонія».

В Тулі, коли він сидів в готелі, якийсь чоловік приніс до нього продавати рушницю і заправив за неї три карбованці. Тарас, не роздивляючись рушниці, купив її за карбованця. Доїхавши до Орла і зрахувавши свої гроші, Тарас побачив, що з тієї сотні карбованців, з якою він виїхав з Москви, у нього лишилося ледве 2 ? карбованці. Значить, далі їхати поштовими кіньми ні з чим вже було; а проте він з тих 2 ? карбованців купив собі ще «гармонійку» за карбованця. Тоді поєднав якогось фурмана Єрмолая і поїхав далі на Глухів, умовившись, що гроші заплатить приїхавши.

На якомусь заїзді, вже біля Есмані, коли стали вони, щоб погодувати коней, ні у фурмана, ні у Шевченка нічим було заплатити за сіно. Тарас імкнув, що отут то і здасться ота придбана їм у Тулі нікчемна рушниця; він сподівався лишити її господареві заїзду в застанову доки приїхавши на хутір до свого знайомого Віктора Олександровича, пришле гроші. Тим часом доки коні їли, Тарас заходився вчити господарську дівчину грати на гармонійці. Наука пішла добре; гармонійка подобалася господареві заїзду Омелькові Туману, а коли заграла на неї Олена, старий Туман спитав Тараса:

– Чи не продасть він тієї музики?

– Продати я її не продам, а коли хоче Олена, я їй подарую; а ти, діду, купи у мене рушницю.

Дід оглядів рушницю і мовив:

– На чорта мені ваша тульська рушниця, коли я і стріляти не вмію.

Мусив Тарас признатися, яке у його безгрошів’я. Дід усміхнувся і мовив:

– Ну, Олено! музика наша, неси її в хату.

Таким чином поквитували за сіно і Тарас поїхав далі на хутір до свого приятеля, що жив верстов за дві до Глухова.

Це було в суботу перед великоднем [там само] (значить 14 квітня). Чи довго гостював Шевченко у Віктора Олександровича, куди і кудою рушив далі – звісток нема. Можна гадати тільки, що з Глухова він поїхав до Києва, а звідсіль подорожував по Правобережжю, властиво по Київщині, і що ото і була та подорож, про яку він потім написав в своєму оповіданні «Прогулка с удовольствием и не без морали»; хоча проти такої думки знайдемо в цьому оповіданні деякі змагання і противоріч.

Погодити їх я одначе відважуся, ставши на тому, що подорож описана, Тарасом в названому оповіданні і в «Капітанші» одна та сама. Тоді вийде, що його їзда в продовж трьох тижнів з Москви до Орла, просто поетична гіпербола, а що виїхавши в кінці березіля з Москви, він ще до великодніх свят приїхав до Києва, а звідсіль ще перед святами поїхав по Київщині, та через Васильків, Білу Церков і Лисянку приїхав на свята в село Будища до якогось свого знайомого. Тут він і святкував. В п’ятницю під вечер, гуляючи по парку, він почав згадувати минуле України – «йому було весело і приємно, його хвилювали сумні, задушевні наші історичні думи; він був зачарований ними; він перейнявся їх сумним тоном, пішов в свою світличку, взяв папір і написав епіграф до першої частини своєї нової поеми. Епіграф взяв з думи про Олексія Поповича «По морю синьому, по каменю білому». Потім ліг на ліжко і віддався споминкам про своє життя в академії, так щиро віддався, що аж заплакав: «сльози оновили, воскресили його».

Він зненацька почув в собі ту свіжу силу духа, що вдатна в нашому виображенні чудо сотворити. Перед ним повстав чудовий, прекрасний мир захватних, найграціозніших видінь. Він бачив, він мацав ті чарівні видіння, він чув небесну гармонію, він почував, що в ньому воскрес дух живої пісні святої. Трохи заспокоївшись, він взявся за роботу. Певна річ, за написання поеми і в середу на проводах вже перед світом написав останній вірш; положив перо, зітхнув, перехрестився і мовив: «Слава тобі, Господи!» і хотів заснути, але не заснув [там само, с. 470 і далі]. Очевидно, що писання поеми переймало всю душу, всі нерви поета.

На превеликий жаль, запевне не відаємо яка то була поема. Можна тільки гадати, що то був «Єретик, або Іван Гус». До такої думки приходжу я, уважаючи, раз – на обставини, серед яких поета перейняло натхненне (весна, дивна природа, історичні думи, страсна п’ятниця, потім Великдень; відповідне їм богослуження з піснями і мотивами, що хоч у кого переймають увесь духовий організм, оживляють і високо підносять дух) а вдруге на те, що, як каже Чужбинський [«Воспоминания», с. 13], Шевченко літом того ж року читав йому Єретика і хвалився, що перечитав велику силу джерел, які належать до гуситів і до попередньої перед ними епохи; а щоб не наробити помилок, він у кожного чеха, якого стрівав у Києві чи деінде розпитував про етнографічні і топографічні подробиці.

В Гнилих Будищах він спізнався з попом Савою Нестеровським. В світлиці отця Сави був різаний дубовий сволок, з словами хто і коли збудував той дом: на покуті образ Почаївської богоматері і перед ним воскова свічка; стіл покритий килимом, а поверх килима білий наче сніг, настільник; лавки липові, на другому столику гусла, над ними портрет Богдана Хмельницького, над портретом поличка з книжками; далі груба з кахель; на кахлях між квітками і птахами орли. Вони нагадали мені, каже Шевченко, розповідку Кониського про українця, що за такі малюнки на кахлях покоштував «пытки» і заплатив життям [Поэмы, повести…, с. 473 (епізод з «Історії русів» – М. Ж.)].

Цілий май подорожував Шевченко по Звенигородському та Каневському повітах через Шендерівку, Богуслав, Росаву, Потоки і Трипілля. З Трипілля він з Прехтелями поїхав темним бором понад Дніпром до Києва, спиняючись на попаси біля мальовничого ручая, або на широкому лузі біля Дніпра. На попасах, заким пані Прехтель варить каву, або лагодить їжу, Шевченко малював або сосну, або березу; на останньому попасі намалював групу сосон і коня, що пасеться. В Києві Тарас заквартирував в домі будівничого Беретті; але в Києві довго він не всидів. Він каже в оповіданні, що рушив на Поділля та на Волинь [Поэмы, повести…, с. 506 – 556]. З останнім не можна мені погодитися, я бачу, що це у Шевченка, певне наумисне помилка; пізнішу поїздку свою на Волинь і Поділля він зарегістрував до червня р. 1845.

Мабуть чи не до часу оцієї подорожі треба зареєструвати і той Шевченків вчинок, що переказав він р. 1859 д. Чалому.

«Був я в гостях у пристава, – говорив він. – Під Великдень пішли ми з ним на діяніє. Постоявши в церкві, я, щоб часом не заснуть, вийшов з церкви і приліг собі під орішиною, над рівчаком, повним води. Через рів була кладка. Люди йдуть до церкви, весело гомонять, несуть паски і поросята. Дивлюся: йде і панотець у своїй празничній рясі. Тільки що зійшов він на середину кладки, я на нього: Тю! а він шубовсть в воду… Я драла, увійшов у церкву став між людьми і нічичирк» [Чалий, с. 149].

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 149 – 152.