7. Кирило-Мефодіївське товариство

Олександр Кониський

Де, в чому і яким чином відбився вплив Костомарова яко історика на поетичні твори Шевченка, про це не будемо тут здіймати бесіди, тепер річ про той лишень вплив Костомарова, що прилучив Шевченка до так званого Кирило-Мефодіївського брацтва чи товариства. Звісно, не можна вгадати: чи зазнав би Шевченко солдатчини, заслання і казармово-яремної неволі і тоді, коли б не існувало того брацтва? Обставини складалися так, що можна було йому і без брацтва вскочити в лабети; але можна було і остерегтися. В усякому разі перед нами певен той факт, що приводом до арештування Шевченка, приводом до доносу студента Петрова було існування Кирило-Мефодіївського товариства, через те і мусимо спинитись трохи коло цього товариства.

Про нього досить чимало було друковано в пресі російській, а про те нестеменно-певного ми й досі відаємо вельми мало. Та й в тому, що було надруковано – вельми трудно розібратися. Противоріч сила! Без помилки не можна запевне сказати навіть того, хто саме був першим ініціатором і організатором товариства? Скільки в товаристві було товаришів і чи почало товариство яку-будь свою реальну роботу?

З документу урядового, властиво з конфірмації над Шевченком, Костомаровим і іншими [«Русский архив», 1890, ч. 7, с. 334–347] виходить, нібито товариство те «існувало тільки кілька місяців під кінець року 1845 і з початку 1846 і складували його тільки три чоловіки: Гулак, Костомаров та Білозерський. Трудно визначити, сказано в «докладі» графа Орлова, тодішнього шефа жандармів російських, кому першому прийшла думка організувати товариство; бо всі вони однаково були прихильними до славянських ідей; але думка назвати товариство іменем св. Кирила і Мефодія і носити перстень або образ цих святих вийшла від Костомарова. Небавом, каже Орлов, Гулак, Костомаров і Білозерський запевнились, що теоретичні гадки їх про з’єднання славян були тільки мріями учених; тим-то в половині р. 1846 вони спинили діяльність товариства і покинули називати свій кружок товариством.

Таким показує нам те товариство «доклад» графа Орлова; більш урядових звісток про це товариство не оголошено досі. Слідство про це товариство бережеться в архіві колишнього «III отделения». Міністр внутрішніх справ Дурново дозволив був професорові московського університету Миколі Стороженку переглянути той процес і слідство Шевченка. На мою думку, звідсіль можна придбати чимало нового матеріалу задля життєпису Шевченка. Але, на превеликий жаль, з того матеріалу досі вельми мало оголошено вп. професором, може й не по його вині. Таким чином нині треба поневолі обмежуватися даними, що подали потроху Костомаров і Куліш, та що зібрав я приватно з джерел зовсім певних, але ще не оголошених.

З останніх людей, що були притягнені до того слідства, ніхто досі не подав своїх споминок про Кирило-Мефодіївське брацтво; лишень Дмитро Пильчиков переказав мені в розмові деяку дрібницю. Споминки Костомарова теж, наскільки вони досі відомі, доволі убогі. За життя свого, коли траплялося Костомарову здіймати прилюдно бесіду про Кирило-Мефодіївське товариство, він не говорив усієї правди; та й не можна було цього зробити; навіть після смерті його цензура накладала своє veto і на ті невеличкі споминки, що лишив Костомаров в своїх автобіографіях. Так от в автобіографії, що переказав він д. Білозерській, не можна було «Русской мысли» надрукувати споминок автобіографічних про назване товариство і ледве вже в «Русской старине» з’явився той шматочок. В «Литературном наследии», надрукованому р. 1890 в автобіографії Костомарова не надрукована уся та глава, де наш історик розповідає про події р. 1845 і 1846 у Києві, а потім про арештування його, про слідство і заслання. Можна гадати, що там Костомаров подав більш подробиць, ніж в автобіографії, списаній Білозерською.

Вважаю не зайвим подати кілька слів коротких про самого Костомарова. Вперше виступив він, яко український поет, видавши у Харкові р. 1838 драматичні сцени «», а за рік знов свої «», потім збірник поезій з назвою «». Небавом, в Харкові ж таки, він виступає яко учений, яко історик український, подавши до університету учену свою працю: «О причинах и характере унии в Западной России».

Оця праця наробила великого шелесту; розпочав її харківський архієпископ Інокентій Борисов. Читаючи працю Костомарова, вік помітив найпаче те місце, де говорено було про змагання царгородського патріарха з папою і було висловлено, що «властолюбність єрархів посіяла ворожнечу в миролюбній церкві христовій». Борисову здалося, що такий осуд несправедливий. «Про папу можна так говорити, а про патріарха – ні».

Далі Борисову не подобалося, що Костомаров згадував про неморальність духовенства до унії ще; про великі хабарі, що брав патріарх з України і т. ін. Архієпископ Борисов не дав Костомарову прилюдно боронити в університеті оцю дисертацію на звання магістра і обцирклював її в доносі до міністра освіти, Міністр граф Сергій Уваров, відповідно рецензії історика Устрялова, звелів спалити працю Костомарова і дозволити йому написати нову, іншу.

Тоді Костомаров написав: «Об историческом значении русской народной поэзии». Коли Костомаров подав оцю працю до факультету, проти неї озвалися ворожі голоси. Професор філософії Протопопов висловив, що така річ, як мужицькі пісні, понижають учену працю, написану на те, щоб придбати учене звання. Навіть наш письменник Петро Гулак-Артемовський був проти вибраної Костомаровим теми, хоча він добре знав українську народність і сам колись добре писав по-українськи. Одначе ж факультет мусив-таки прийняти дисертацію і після прилюдного диспуту, признав автора її магістром історії.

Скоро праця оця стала відомою пресі російській, «Библиотека для чтения», а найпаче «Отечеств. записки» рукою Белінського, висловили ворожі відносини до неї.

«Знаменитий і прославлений потім критик російський, – каже Костомаров, – не спроможен був побачити вагу народної поезії і висловив в рецензії своїй, що народною поезією може займатися тільки той, хто, мовляв, не хоче, чи не спроможен працювати коло чого будь більш путящого». (Див. «Литературное наследие»).

Того ж часу Костомаров надрукував в «Молодику» Бецького між іншими своїми творами перші свої історичні писання про минуле України, про повстання Наливайка. В названих працях взагалі знати було, що у Костомарова вже зріс певний погляд на історію України і на долю народу українського. Вже в спаленій праці про унію визначився той його «сепаратизм», що потім він так широко висловив в монографії «Дві народності і в ін. Таким чином з поглядами свідомого вже на грунті етнографії і історії українця Костомаров пішов учителювати на Волинь в Ровно. На Волині він спостеріг тяжкий соціально-економічний побут українського народу, що перебував в яремній кріпацькій неволі у польських панів; в неволі, що підтримував і зміцняв політичний устрій Росії.

Не можна було Костомарову не зрозуміти і не запевнитися, де і в чому головний корінь тяжкого лиха народного на зневоленій і зрабованій Україні. Бачив він, що корінь той доти буде пишатися, доки пануватиме по Україні над масою народною темнота, кріпацька і інша неволя. І тямив він добре, що рятувати народ можна і треба тільки світом і волею; а на те треба позитивної праці і роботи добре зорганізованих сил інтелігентних.

Перебравшись в серпні р. 1845 до Києва, він зустрів тут невеличкий гурток української молодіжі інтелігентної, що була однієї з ним думки політичної і соціально-економічної. В розмовах з людьми того гурту не можна було не виникнути думці про неминучу потребу організації. Розмовляючи про грунт організації, зовсім натурально і консеквентно було спинитися на славянській ідеї, а на Україні для неї було вже і своє історичне [тло? – якесь слово пропущене] і свої прихильники.

Звісно, що ще р. 1818 була зорганізована у Києві ложа масонів з назвою «З’єднаних славян». До цієї ложі між іншим належав і седнівський дідич Ілля Лизогуб; в цьому запевнив мене виданий йому ложею 27 мая диплом (знайдений вже після смерті Іллі Лизогуба). Ідея славянства основалася знов через п’ять років, коли з тою ж назвою було зорганізоване на Україні потайне товариство. Як у Києві, так і в Харкові – ідея національпого відродження славян не переставала існувати і ширитися. Розросту її, а значить разом з нею і зросту українській ідеї сприяла література і праці етнографічні. Звісно, ідея зростала доволі мляво: коли Костомаров перебрався в Київ, дак, як каже він: «Ідея славянської спілки була в пелюшках, за те ж відбивалася вона такою свіжою, якою потім вже ніколи не була».

Костомаров застав в Києві готовий грунт ідейний і готовий, тільки що не зорганізований, контингент молодіжі, перейнятої тією ідеєю і бажанням служити їй. По думці Костомарова, а вже ж і по думці київських його товаришів молодих: Гулака, Білозерського, Марковича, Андрузького, Навроцького і інш. бажана спілка славян не повинна була обмежовуватися сферою поезії да науки; вона з’являлася їм в образах, в які повинна втілитися задля пришлої історії. Одно слово: ідея славянської спілки, сплоджена на грунті письменства і науки, розрослася вже до сфери життя політичного і соціально-економічного і з’являлася вже в формі устрою на подобу стародавніх республік Греції або сучасних сполучених держав південної [sic] Америки.

По думці Костомарова і його товаришів, славяне повинні з’єднатися, але ж при тому з’єднанні кожна славянська народність задержує власну автономію. Федерація по самим тільки народностям не вдовольняла більш за все через те, що не кожна народність має однакову кількість маси. Тим-то до славянської федерації брали іншу міру для поділу, одначе ж цілком зберігаючи право кожної національності. Гадали, що відповідним був би адміністративний поділ земель, незалежно від національності. Гадали, щоб по всіх частинах бажаної федерації славян, були б однакові права грунтовні і закони; однакова вага, міра і монета; торговля б була вільною; кошар кордонних і цла щоб не було; кріпацтво щоб по всій федерації було скасоване і т. ін.

Міркуючи, яким шляхом найшвидше кожна прийти славянам до такої спілки, зупинилися і стали на шляху, єдино і тоді і за наш час певному: цебто вигодування громади духом отих ідей. Звідсіль вже сама собою виходила неминуча потреба організації шкіл, та щоб по школах учителювали люди щирі, перейняті вимовленими вгорі ідеями і вдатні пересаджувати ті ідеї в молоді покоління. Консеквентно далі – щоб придбати яко мога більш таких людей, треба завести таку організацію, щоб гуртувала людей, виховувала їх в ідеях славянської федерації, і простала ті ідеї шляхом письменства, науки і взагалі широким шляхом виховання.

От такою стежкою і прийшли до думки організувати те славянське брацтво, що потім охрещено його Кирило-Мефодіївським товариством. Вперше думка про організацію товариства була висловлена в квартирі Гулака з самого початку січня р. 1846, коли ні Шевченка ні Куліша, як знаємо, в Києві не було: перший був в Полтавщині, а останній в Петербурзі. До товариства, ще тільки проектованого зараз, опріч Костомарова і Гулака, пристали Навроцький, Пильчиков, Маркович і Білозерський Василь. Статут товариства уложив Костомаров. Білозерському прийшла думка, щоб товариші носили перстені з словами: «Кирило і Мефодій, – січень 1846». Через це «3 отделение» і охрестило товариство Кирило-Мефодіївським. На печатці товариства були вирізані слова: «Розумійте істину і істина ослобонить вас».

Програму товариства Костомаров в своїй автобіографії переказав так: метою товариства стоїть – простання ідеї славянського з’єднання і сподіваної федерації славян на грунті повної волі і автономії народності. Повна воля віри і однакові права кожної релігії. Усяка пропаганда, яко при повній волі не потрібна, не повинна бути; одначе гадали прихиляти славян латинської віри, щоб в богослуженню уживали мови славянської. Що до мови, яка б ставала загальною усім славянам, дак цього питання не обрадили; гадали тільки, що такою мовою може стати великоруська, яко більш за всі інші славянські мови розповсюджена.

Далі: для народу обов’язкова школа; скасування кріпацтва, усяких привілеїв, кари по тілу і кари на горло. Бажали, щоб славяне пристали до Росії і організували федерацію; Росія була б поділена на держави чи частини: північну, північно-східну, південно-східну, горішню і низову волзькі, дві українських, одну середущу, дві південних, дві сибірських, одну кавказьку. Біла Русь, як і Польща, Чехи, Морава, Сербія і Болгарія становили б кожна свою державу. Поділ цей не вважали за нестеменний, а гадали, що його можна і переіначувати, відповідно потребам економічним і іншим. Київ, не належачи до жодної держави, був би осередком, де збиралася б рада загальна. Раду складали б дві палати: одна з міністрів і виборних сенаторів, друга з виборних заступників. Рада збиралась би що чотири роки, а коли треба, то й частіш. У кожної держави була б опріч того власна рада, що збиралася б що року.

У кожної держави свій виборний голова і сенат: головна власть центральна – в руках голови, вибраного на чотири роки, і в руках міністрів. Про случай оборони федерації від ворогів околишніх була б регулярна армія, але не велика, бо у кожної держави була б власна міліція. Про случай війни муштрувалась би військовій штуці уся вдатна до того людність.

«Ідея оцього товариства, зорганізованого мною, – каже Костомаров, – пронизала усього мене до фанатизму і я простав її скрізь, де можна було.» Найбільш за всіх розповсюджував її Дмитро Пильчиков; він більш за всіх виливав на молодіж своєю умілістю поводитися з нею і своєю чесною вдачею [Див. «Литературное наследие». «Русская мысль». 1885 р., май; «Русская старина» 1880 р., кн. 2 ; «Русский архив» 1892 р., ч. 7].

В паперах, одібраних потім у Костомарова, Гулака і інш. був статут товариства і «Правила» задля братчиків. Статут складався з 6-тьох, а Правила з 11 §§-ів. § 2 становив: Кожен народ славянський повинен мати свою самостійність; такими народами признаються: українці, велико- і білорусини, поляки і інш.

§ 3 Кожен народ повинен мати управу народну і оберігати рівноправність громадян.

§ 4 Управа, законодавство, право власності і освіта повинні бути засновані на св. релігії Ісуса Христа.

§ 6 Загальний собор славян складається з заступників усіх славянських народів.

§ 2 Правил наказував присягу братчиків.

Як шпарко зростала численність братчиків – цього Костомаров не повідає; але від Пильчикова доводилося мені чути, що під час арешту братчиків (березіль р. 1847) в товаристві було вже мало не сотня братчиків. Реєстру братчиків не було на папері і взагалі товариство пильнувало яко мога уникати канцелярщини. Таке розумне поводження стало в великій пригоді і коли з доносу Петрова линув на брацтво дощ арештів, дак в лабети попалося вельми мало братчиків, тільки ті, яких стрівав Петров у Гулака і знав їх наймення. Таким чином доволі братчиків київських і ніхто з провінціальних не вскочили в пригоду і не зазнані арештів. А слідчі «3 отделения» запевнилися, що товариство складалося лишень з трьох чоловіка.

Приєднати Шевченка до цього товариства було вельми легко, грунт до того був заздалегідь виготовлений; сам Шевченко був перейнятий тими національними, слов’янофільськими і демократичними ідеями, що Костомаров поклав яко основу брацтва. Ще за півроку до знайомості з Костомаровим, Шевченко плакався, що

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить…

і бажав,

Щоб усі славяни стали

Добрими братами

І синами сонця правди.

Нетрудно з’ясувати, з якої криниці Шевченко набрав ідей всеславянського братолюбія. Певна річ, що він був знайомий з творами польських письменників, таких славянофілів, як Залеський, Грабовський і інші. Хоч Шевченкові і бракувало освіти систематичної, але керманичем його простування був такий славянофіл, як Осип Бодянський, і Шевченко історію рідного краю знав настільки добре, наскільки можна було тоді її знати при тогочасному убожестві на матеріал для вивчення історії. Він тямив історію ідейно і там, де бракувало йому знання, він вгадував своїм чутким серцем. Погляди його на події історичні взагалі, оскільки можна нам спостерегти їх, були доволі певними. От напр. говорячи про революції по Європі західній і на Україні, він каже:

«Одно, чим українці відрізнялися від європейців в революційних вчинках було те, що криваві трагедії на Україні були справою цілої нації і ніколи не здіймалися ті вчинки з волі одного якого-будь пройдисвіта на подобу напр. Катерини Медичі». [Див. оповід. «Прогулка с удовольствием и не без морали»]

Таким чином скоро Костомаров розповів Шевченкові свої думки і заходи коло товариства, поет зараз згодився пристати до останнього, хоча до ідеї поєднання з москалями стосувався задирливо і нетолерантно [«Русская мысль» 1885 р., май]. Такі відносини до москалів, певна річ, виходили з того, що Шевченко відав про московське славянофільство і тямив, що простування останнього єсть превподоблення, яскраво висловлене Пушкіним, щоб «славянские ручьи слилися в русском (в московському) морі»; це б то, щоб москалі асимілювали славян і панували над ними.

А Шевченко розумів славянофільство яко братолюбіє, яко спілку славян, зорганізовану на грунті повної, реальної рівноправності і волі автономічної для кожної народності. Перед очима у Шевченка стояла ще свіжою московська нетолерантність до України і до розвитку її мови і письменства, висловлена російськими критиками на чолі з Белінським. Річ натуральна: не можна, шануючи самого себе і свою націю, почуваючи достоїнство власної особи і нації, не можна бути толерантним до того, хто до тебе виявляє грубіянську нетолерантність. На те, щоб зникла або хоч не буяла нетолерантність у Шевченка до москалів, треба було таких фактів, щоб під впливом їх почуття уступало своє місце розуму. Скоро Шевченко бачив такі факти, він ставав високо толерантним чоловіком. Про це яскраво свідчать його «Записки»: там часто-густо бачимо його толерантність і шанобу до людей, не вважаючи на їх національність. Напр. перед декабристами, перед Герценом Шевченко поводився, можна мовити, побожно, яко перед апостолами правди і волі.

В споминках Куліша [«Хуторна поезія», с. 28] ми читаємо, що його і Шевченка

«не прийнято до тайного політичного товариства задля того, що ми й самі по собі працюватимемо задля славянської і вкраїнської свободи, а тим часом на случай ігемонського гонення до нас ніхто не причепиться».

Ледве чи можна уважати цю звістку певною, після того, що повідав нам Костомаров. Що Шевченко належав до товариства яко братчик, про це говорив мені і Пильчиков, нарешті в листі до Костомарова, писаному в Борзни 1 лютого р. 1847, Шевченко говорить: «О брацтві не пишу, бо нічого й писать». Я певен, що ні про яке більш брацтво говорить тут Шевченко, як не про Кирило-Мефодіївське!

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 191 – 200.