5. Шевченко у Ніжині та Чернігові

Олександр Кониський

До Чужбинського в Ісківці Тарас приїхав, щоб покликати його подорожувати в гурті з ним но Полтавщині і по Чернігівщині, та подорожуючи поробити малюнки з останків історичної старовини по церквах і по монастирях. Гадали вони поїхати через Лубни та через Ніжин на короткий час до Чернігова. а звідтіль до Києва. Рушили. Тоді саме в Лубнах був ярмарок; до міста наїхала сила панства і одно перед другим кликало до себе наших подорожних. Але останні чомусь не схотіли їздити по панах і рушили на Ніжин через Пирятин і Прилуку (від Лубен до Прилуки 85 верстов, від Прилуки до Ніжина 65).

Переїздити через Прилуку довелося серед ночі. В Прилуці тоді саме трапилася одна лиха пригода, що дає нам помітити ще раз благороднішу рису в характері Шевченка. Занялася і горіла убога хатина якихсь жидів. Шевченко і Чужбинський кинулися на пожежу. Виноситися і гасити помагали переважно жиди; християни якось мляво бралися запомагати. Шевченко кинувся виносити з горілої хати жидівське добро. А коли скінчилася пожежа, він став дорікати християнам за їх млявість і жваво доводив їм, що людина в нещасті та в біді, хто б вона не була з національності і з релігії, кожному з нас повинна бути найближчим братом.

Була саме масниця, коли наші подорожні приїхали до Ніжина. Ніжин – місто невеличке. На той час воно було осередком освіти задля Чернігівщини і для північно-західної Полтавщини. Тут лишався тоді Безбородьків ліцей. Хоч рука царя Миколи і приголомшила ліцей, а проте все ж він притягував до себе лівобережну молодіж і надавав Ніжину значної ваги. Опріч ліцея у Ніжині була гімназія, дві чотироклясових і кільки одноклясових шкіл. Це вже робило Ніжин містом інтелігентним. До того ж за Ніжином була добра минувшина історична, найпаче крамарська, через що серед людності його було доволі людей з достатками; між ніжинськими греками були багатирі, навіть міліонники.

[Коли властиво осаджено Ніжин – запевне невідомо; думають, що вже в XI віці Ніжин існував. За Хмельницького у Ніжині був вже магістрат; місто кермувалося правом магдебурзькнм. Хмельницький організував Ніжинський полк; між полковниками цього полку стріваємо видатних діячів українських як Сухиня, Золотаренки.

Ваги крамарської Ніжину надавали найпаче греки. Богдан, уважаючи на ту користь, якої можна надбати з крамарства греків, універсалами 2 мая і 10 червня р. 1657 надав ніжинським грекам значних вільгот і навіть автономії, скасованої вже за нашого часу, нещодавно. Богдан не помилився: небавом Ніжин зробився головним крамарським містом на Україні, осередком торгу крамом далекої Азії і західної Європи. Крамарство, а через те і стосунки з народами західної Європи сприяли розросту Ніжина, оздобі його добрими будівлями і церквами і нарешті культурі і освіті його людності.

З початку XIX в. у Ніжині коштом Безбородьків заведено спершу гімназію, а небавом і ліцей. З Ніжином або з його ліцеєм навіки зрослися наймення таких людей, як Степан Яворський Прокопович, Григорий (потім в чернях Юрій) Кониський, Орлай, Гоголь, Гребінка, Гербель, Глібів і ін. Таким чином з початку рр. [18]40 Ніжин було місто торгове, замітне, інтелігентне з добрими традиціями рідного краю.]

Коли Шевченко і Чужбинський (останній до того ж і годованець Ніжинського ліцея) приїхали в Ніжин, дак про приїзд їх зараз залунала чутка по місту і

«двері нашої квартири, – розповідає Чужбинський, – не зачинялися найпаче від студентів: між ними тоді ще був і відомий потім перекладник творів Шекспіра, Шіллера, Гете, Шевченка і ін. – Микола Гербель».

В четвер на масниці у ніжинському клубі (казино) був бал. Тарас і Чужбинський пішли на бал. Один з старшини клубної, побачивши, що у Шевченка на голові шапочка і не відаючи хто він такий, чию голову вкриває та шапочка, не хотів пустити його на бал. Але ж суворому старшині зараз з’ясували, що шапочка вкриває голову генія України і в якому б убранні не був Шевченко, він, зайшовши до клубу, робить останньому честь і шанобу. Звісно, поетові й на думку не впало гніватися на таку пригоду; він вельми сміявся з неї. Вітали Шевченка ніжинці дуже добре, найпаче молодіж, під проводом Гербеля. Гербелеві він написав тоді в альбомі оці вірші:

«За думою дума – роєм вилітає,

Одна давить душу, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може й Бог не бачить».

Виїздячи з Лубен, Шевченко гроші свої віддав Чужбинському, просячи його хазяйнувати в дорозі, сам він не вмів, каже Чужбинський, орудувати грішми; був занадто безкорисним і не любив грошевих рахунків; а коли з ким сприятелився і жив з ним якийсь час укупі, дак віддавав товаришеві свої гроші і прохав господарювати. Так він зробив і тепер. Грошей в обох їх було не густо: а проте живучи обережно – на місяць би стало на прожиток. Тим-то Чужбинський, ведучи дорожню господарку, озирався, щоб не перехлябити видатків за бюджет. Одначе Тарасова добрість зараз у Ніжині зрушила ту обережність.

Гадали вони вночі проти неділі, відбувши бал у Ніжині, зараз же рушити на Чернігів. До Чернігова треба було, добре їхавши, їхати годин десять; треба було зробити на дорогу запас харчів. Чужбинський вранці в суботу пішов до міста в крамниці, щоб скупитися на дорогу. Шевченко ще не вставав. Чужбинський, виходячи і каже до нього, щоб зготував чаю.

– Ну його, – відповів Шевченко, – не хочу вставати. Я такий утомлений, що лежав би цілий день. Я підожду, вашім ти вернешся, тоді питимемо.

Чужбинський пішов. Вернувшись хвилин через 20, бачить він, що Шевченко вже одягнений. За столом сидить якийсь юнкер, п’є чай да підсипає туди рому.

– От нам Господь послав гостя, – мовив Шевченко до Чужбинського.

Глянувши на юнкера того, Чужбинський спостеріг, що він прийшов до них не того, щоб познайомитися з Шевченком, а чогось іншого; одначе він повітав гостя ввічливо. Юнкер весело балакав; а перегодом, коли в чашечці вже не стало рому, юнкер гукнув слугу і казав йому подати другу пляшку рому… Хильнувши ще рому з чаєм, юнкер покликав Шевченка в куток, щось побалакав з ним нишком і пішов. А Тарас зараз же попрохав у Чужбинського три карбованці.

– На що це? мабуть тому от? – Чужбинський кивнув головою на ті двері, в які вийшов юнкер.

Шевченко махнув рукою і добрісно дивився. Потім, взявши три карбованці, надів шапку і пішов за двері. Вернувшись, розповів, що юнкер той, прийшовши до нього, признався, що він програв в карти казьонні гроші і прохав дати йому п’ять карбованців; бо коли він не заложить тих грошей, – лихо йому буде. Тарас з своєї добрості обіцяв запомогти парубкові і прохав його напитися з ним чаю. Юнкер згодився. Одначе, коли він за чаєм спорожнив пляшку рому, і ще казав дати другу, дак Тарас спостеріг, що за птах отой юнкер і замість п’яти дав йому тільки три карбованці. Нарешті прохав Чужбинського шуткома не розповідати про це Закревському, бо той може гніватися за те, що вони були байдужими до такого певного «мочемордія», яке показав юнкер.

Розповідаючи в своїх споминках про отого юнкера, Чужбинський додає, що Шевченко раз-у-раз носив у кишені дрібні гроші, щоб подавати милостиню. Часто Шевченка обдурювали і виманювали у нього, просячи «на бідність», останні гроші. Довідавшись про шахрайство, він гнівався і давав слово бути обачним. Але ж небавом який-будь пройдисвіт жебрак, стрівши його, жалісним голосом прохав на «бідність» і Тарас забував обіцянку про обачність. А коли йому знайомі радили, щоб був більш уважним і до власних фінансів і до жебраків, він на те говорив:

– Я й сам тямлю це, але нехай ліпше мене тричі одурять, а я все-таки подам і в четверте і може подам саме тому, хто справді не бачив шматка хліба.

Не забув Шевченко побачитися, хоч на коротенький час, з своїм добродієм Сошенком, що учителював тоді в Ніжині. Сошенко висловив йому дорікання за його поему мовою російською «Тризна» [Чалий, с. 54].

У суботу вночі після балу наші подорожні рушили на Чернігів. Приїхали туди під вечір в неділю. Це був останній день масниці. Чернігівці, звичайно, теж справляли бали, і наші приїжджі пішли на бал. Тараса вельми цікавило: чи не трапиться і тут якої пригоди з його шапочкою? чи в шапочці пустять його на бал в зібрання, де у нього не було ніже єдиної знайомої людини. Але ж в Чернігові було доволі-таки освічених людей, ознайомлених з найменням автора «Кобзаря», і поклонники його повітали його щиро.

На балі Шевченко недовго був: «Спізнавшись з кількома своїми поклонниками, каже Чужбинський, Тарас небавом покинув з ними бал і кудись поїхав». Певна річ, що між тими поклонниками Тараса був дідич з містечка Седнева, Андрій Лизогуб. Хоча Шевченко й Лизогуб очевисто ще не знали один одного, але вони інтересувалися один одним. Ще в грудні р. 1844, про що я вже й згадував, княжна Репніна писала до Шевченка:

«Шкода, що ви не знайомі з Лизогубом. З яким гарячим почуттям він оцінює ваші поеми і як жалкує, що очевисто не знайомий з вами».

Хочби у нас і не було про Лизогуба такого певного свідка, як княжна Репніна, то все-таки ми запевнилися б, як бачитимемо перегодом, з інших фактів, що Андрій Лизогуб був така людина, що не могла не спочувати творам Шевченка і народно-національним ідеям його.

Чернігів місто днедавнє, ровесник Києву. Його минувшина, його останки історичного життя були для Шевченка, яко робітника археологічної комісії, і широкою і багатою нивою; працювати йому було коло чого. Одначе, хоч у нього і був наказ генерал-губернатора Бібікова, а все ж на те, щоб оглянути і змалювати списки з історичної старовини по церквах та по монастирях, треба було згоди головного господаря останніх – єпархіального єпископа. Тим-то Шевченко перш за все вдався в Чернігові до архієпископа Павла, в резиденцію його в Іллінсько-Троїцький монастир. То були перші дні великого посту, через що монастирським звичаєм Шевченкові дано дозвіл оглянути монастирські церкви і ризниці, і змалювати з них, що йому треба буде, тільки з четвертого дня посту.

Таким чином перший тиждень посту нашому художникові і його товаришеві поневолі нічого було робити; ходити по гостях в доми родинні – теж ніяково було, це не в звичаю. Мусили вони сидіти собі в «Царгороді» [назва готелю в Чернігові], та приймати у себе гостей, хто завітав до них. Чужбинський вигадав тоді таку роботу, що була вельми нашкодила їм обом.

На другий день після балу в Чернігові, Чужбинський загадав собі ранком подати самовар і п’ючи чай заходився писати вірші про вчорашній бал. Жіноцтву, яке він бачив на балу, він подавав назви різних рослин і квіток. Треба сказати, що Чужбинський любив писати вірші свої саме тоді, як на столі шумить самовар. Я вже згадав, як Шевченко жартував з цього в «Записках».

«Самовар, – каже він, – своїм сичанням підбиває до діяльності. Самому на собі не доводилося мені зазнати вплив самовара, одначе я його розумію. Запевнився в цьому чарівному впливові на других. Во дні они був у мене приятель Афанасьєв-Чужбинський. Року 1846 доля звела нас в «Царгороді», вже ж пак не в столиці Отаманської імперії, а в одному з готелів міста Чернігова.

Доля закинула мене туди в справах служби, а його затягла туди непоборена любов до розкиданості, чи, як він сам казав, поривання серця. Я знав його за невпинного і невиводного віршомаза, але я не відав, яка потайна підойма надає руху тому невтомному натхненню. Цю підойму спізнав я тоді лишень, коли ми з ним вкупі заквартирували. Це ми вчинили раз на те, щоб зменшити грошеві видатки наші, а вдруге на те, щоб яко товариші по ремеслу, один одного доглядали по всяк час дня і ночі. Оцією підоймою і був йому самовар, тоді саме, як він шипить, сичить і парує.

Спершу я не тямив: чому товариш мій не робить так як я, що коли забажаю чаю, так кажу подати собі склянку з буфету; а він ні: він каже нагріти самовар. А потім вже, коли я пильніш придивився до свого товариша, так бачу, що він загадує подати не самовар, а натхнення, чи ту підойму, що зрушує його таємничі сили. Спершу я дивом дивував: звідкіль у нього, з якого джерела випливають отакі довженні вірші, а потім бачу: еге, скринька відмикається дуже просто.

Та це все байдуже! хто з нас без вади. Головна річ в тому, що як прийшлося платити дань господареві «Царгороду», так у товариша мого по ремеслу не було готовика, щоб заплатити дань. Мусив платити я. Не кажу вже про інше, спожите нами в готелю, а за саму лишень ту локомотиву, що рушила натхнення, треба було заплатити 23 карб. Оцих грошей він, не вважаючи на чесне слово і досі (цебто до липня р. 1857) мені не вернув. От звідкіль я довідався про вагу і вплив самовара на моральні сили чоловіка… Двічі я писав до Чужбинського у Київ про ті 23 карб., а він мені навіть віршами не відповів» [«Записки», с. 40–41].

Так ото під впливом самоварного натхнення, Чужбинський обписав в формі квіток чернігівське жіноцтво. Коли проснувся Шевченко, Чужбинський перечитав йому ті вірші. Вони, як запевняв сам Чужбинський, так би то подобалися Тарасові, що він прохав перечитати їх вдруге і зараз же сів до столу, взяв олівець, і намалював до віршів ілюстрацій, на скільки пам’ятав тих, що бачив на балу. Похожості, звісно, не було, бо за одну годину часу, що був він на балу, не можна було добре закмітити лиця незнайомих людей. Але ж в інших фігурах рослин було чимало комізму; найбільш смішними вийшли капуста, морква і півонія. Шевченко, каже Чужбинський далі, пильно припав до тієї роботи, взяв би то її близько до серця і мовив до автора «Воспоминаний»:

– Ось знаєш що: перепиши ти гарненько, да лиши мені більш місця на малюнки, я гарненько ілюструю.

Заким Шевченко пив чай, Чужбинський переписував свої вірші. К обіду була готова ілюстрація, зроблена Тарасом по-майстерськи. Небавом зайшов до них хтось з провідачів, помітив зшиток з тими віршами і з ілюстраціями і почав читати. Хоча в тих віршах не було нічого образливого і нічиє наймення не було назване, до того ж ми, каже Чужбинський, за два тижні гадали покинути Чернігів, а проте кількох людей довідалися про наші пустоти [= пустощі]. Хоча Шевченко й нагадав тому провідачеві, що «хата – покришка», і він дав слово не простати по місті звісток про ті вірші і малюнки, одначе з тієї обіцянки нічого не вийшло і небавом гутірка покотилася по місті. Винна тому була і необачність самого Чужбинського. Один знайомий став їх прохати, щоб дали йому ті вірші додому, прочитати жінці, Чужбинський згодивсь, уважаючи на те, як каже він, що «нам за кілько день приходилося покинути місто, і, може навіки».

– А він (той, що випрохав вірші) збреше, – мовив Тарас до Чужбинського; – не самій тільки жінці покаже він їх, та дарма вже!

Так воно і сталося. І не диво, що частина чернігівської публіки була обурена проти авторів віршів і малюнків. Мабуть обурення було доволі-таки значне, бо Чужбинський признається, що вони «стали були на тому, щоб жити в Чернігові анахоретами, але небавом усе те втихомирилося».

Переказуючи оці всі епізоди, так як їх переказав Чужбинський, я мушу одначе сказати, що у мене нема до них певної віри. Ми вже бачили, яка противоріч виходить, коли порівняти споминки Чужбинського до «Записок» Шевченка щодо грошей, а тепер не можна не звернути уваги ще й от на що. В усякому разі ті вірші про чернігівський бал були сатирою, а може й просто пасквилем. Коли цього не розумів автор їх, так певна річ, що розумів те Шевченко і коли він жартом може й намалював до них ілюстрації, то вже ж ні за щоб він не згодився давати і вірші і малюнки возити по місту. Вчинок, щонайменш був неввічливий, Шевченкові не можна було йому спочувати.

Та нарешті помітимо, що й до самого Чужбинського не було у Шевченка таких симпатій, про які розповідає Чужбинський. Вкупі з ним Шевченко прожив у Чернигові увесь великий піст і я вже мав нагоду наводити слова Шевченка про час перебування їх в Чернигові.

«Не було в Чернигові не тільки панночки або молодиці, а навіть старої баби, щоб Чужбинський не написав в альбом їй віршів, та не на чотири рядки (він дрібницею нехтував), а величезну ідилію. Коли ж у якої-будь чарівниці бракувало альбому, як от було н. пр. з старенькою Дороховою, вдовою відомого з року 1812 генерала, так він (Чужбинський) на шістьох чи й більш аркушах просто підносив найсентиментальніше «посланіє».

Невисокої думки був Шевченко і взагалі про Афанасьєва-Чужбинського, і думку свою він висловив в «Записках» 2/14 липня 1858 р.:

«Торішньої зими, пише він, на безкрайніх аркушах «Русского инвалида» бачу я безкрайні вірші українською мовою. Не згадаю тепер, яка нагода викликала ті вірші, пам’ятаю тільки, що то було гидке і підле влещування московській армії. Ба, подумав я собі: чи не мій оце приятель так відзначується? Дивлюся: – справді він: А. Чужбинський! Так ти, мій голубе, живий і здоровий, та ще й підхліблювати навчився! Зичу тобі успіху на цій ниві, але стрічатися з тобою не бажаю».

Переходом, одначе, довелося Шевченкові зустрітися з Чужбинським: останній провідав його в академії в Петербурзі і, як це знати з тих же самих «Воспоминаний» Чужбинського, Шевченко не ховав своєї неприхильності до нього і стосувався до його холодно.

Все оце дає мені основу ще раз висловити непевність, щоб Тарас брав в отій чернігівській «сатирі» таку участь, як розповідає Чужбинський.

Далі споминки Чужбинського про час перебування Шевченка в Чернигові сходяться з тим, що й мені доводилося чути від старих людей. Шевченка вітали чернігівці щиро, приязно: скрізь він був бажаним гостем. Інакше й не могло бути. Слава Шевченка яко українського поета була дорогою для чернігівців, що свідомо почували себе українцями. «Шмат гнилої ковбаси» тоді ще між чернігівцями не панував. Люди освічені, тримаючись поступу, не бігли за вітром в якусь «ширь, та глубь», не лякалися прилюдно своєї рідної мови і не відрікалися від своєї національності. Тим-то й між вищими урядниками до таких українців була повага, тим-то і такий миколаївський слуга-кріпак, як чернігівський губернатор того часу Павло Гессе, мусив вітати і шанувати Шевченка – українського поета. На вечорах у губернатора і у губернського маршалка Шевченка завжди вітали радо.

Того часу в Чернігові перебував і спізнався з Шевченком відомий потім жандарм, а далі, здається, сідлецький губернатор і гнобитель унаітів Степан Громека. Він тоді був молодим підпоручником у війську і певна річ, що жодного ні доброго ні лихого впливу на Шевченка не зробив. Принаймні і натякання на те я нігде не спостеріг.

За піст разів кільки Шевченко їздив гостювати в Седнів до Лизогубів; а на останньому тижні він поїхав туди на всі Великодні свята.

Седнів – стародавнє, колись і сотенне містечко стоїть за три милі від Чернігова на правому березі річки Снові. Рід Лизогубів теж давній козацький надбав собі маєтності у Седневі вже в 18 віці. Рід Лизогубів вперше стрічаємо з початку другої половини 17 в. Між козаками містечка Глемязова (нині в Золотоніському повіті) був козак Кіндрат Лизогуб; а у його два сини: Іван та Яків: обидва люди вдатні, з військовим хистом. Небавом вони стали полковниками на правобережжі: Іван 1661 р. уманським, а Яків – 1662 р. канівським. Підчас усобиці між гетьманами Петром Дорошенком і Іваном Самойловичем, коли останній з військом московським забрав Канів, Лизогуб перейшов під руку лівобережного гетьмана.

На лівобережжі Лизогуб осівся в Конотопщині і став дбати на себе «вільні» та «пустовські» землі. Надбав їх силу-силющу. От від цього Лизогуба і пішли ті Лизогуби, яких ми застаємо в Седневі. Хто цікавий знати, яких заходів уживав Лизогуб, щоб нагарбати собі силу земель і як він «відвертав» в кріпацтво вільних козаків, той нехай перечитає працю д. Лазаревського «Нежинский полк». Ту працю автор скінчив Іваном Лизогубом, що родився р. 1702. Я подам про цей рід далі коротесенькі звістки.

Іван одружився 12 листопада р. 1783 з донею Василя Дуніна-Борковського, Ганною; у їх було шість синів, сьома доня. Між синами мусимо помітити Іллю (род. 1787) і Андрія (род. 1804 червня 17 в селі Сорочинцях Миргородського повіту). Знати, що брати Лизогуби були люди добре освічені, добре розвинені; обидва дилетанти: Ілля – музика, а Андрій – маляр. З одного листу, писаного Андрієм 29 червня р. 1830, знати, що вдача його була проста, щира, гуманна і незалежна. Страх, як не шанував він оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею. Йому «нудно було жити з темним натовпом»; його тягло на село до господарства; одначе ж – тоді ще панували на Україні звичаї патріархальні і слухняність до старшого в родині: а старший в родині брат його Яків вимагав, щоб Андрій взяв собі службу в Одесі.

Шануючи брата і родинні традиції, Андрій вволив його волю і записався на якийсь вельми короткий час на службу. Потім він побрався з донею Дмитра Дуніна-Борковського – Надією. Природу рідного краю, рідну мову, пісню обидва Лизогуби яко люди освічені і не до пня ще попсовані чужою псевдо-цивілізацією – ще любили. В домі Лизогубів часто було можна чути українські пісні.

Часто там влітку гостювали художники, артисти і інші. Відомий Л. М. Жемчужников, приятелюючи з обома Лизогубами, перебував там по два й по три місяці. Певна річ. що таких людей, як Шевченко, Жемчужников і т. ін., вабила до Седнева не тільки сама гостинність щира Лизогубів і їх освічене товариство, а й сама краса природи.

У Лизогубів був прегарний будинок (згорів 19 березіля р. 1883; огонь пожер тоді силу книжок, силу стародавніх актів і мемуарів і всі ті малюнки, що лишив Шевченко). Будинок виходив у великий сад, розкинений на горі, поетично підперезаний річкою. Вліворуч на кінці саду прехороша мурована церква, а недалеко біля неї – останок старої козацької будівлі, прозваної «каменицею». Опріч усього іншого головою краси і оздоби седнівського саду не можна не вважати – липу. Ніхто не скаже, не вгадає її віку. Досить сказати, що навкруги її стовбура ступнів з двадцять буде. На висоті більш сажня з стовбура йде широчезне гілля, віття його покривають велике просторонище землі. Сівши у холодку під тією липою, да надивившись на Снов, на луги за нею, гадаю я, що й людина не з поетичною душею перейметься впливом краси природи. Що ж дивного, що Шевченко упивався в Седневі красою природи і гостинністю Лизогубів і любив і Седнів і Лизогубів, найпаче ж Андрія, про котрого буде ще у нас бесіда.

А тепер додам, як мені переказували певні люди, що Лизогубівський дім в Седневі був дім інтелігентний:

«кріпакам лизогубівськім у Седневі жити було не згірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжали. Траплялося, що пан дасть «чубкової» (про кару різками не чутно було), але ж Андрій Лизогуб з опалу добре було чубить і власних дітей».

У Андрія діти Ілля, Дмитро і Федір. Ілля суддею в Тифлісі в судовій палаті; Федір – маршалком Городницького повіту, а Дмитра повішено в Одесі 10 серпня р. 1879. Військовий суд обвинуватив його, Чубарова і інш. яко товаришів потайного політичного товариства і т. ін. і присудив Лизогуба, Чубарова і ще трьох чоловіка покарати на горло на шибениці. Такої незвичайно жорстокої кари Лизогубові ніхто не сподівався!.. Тут не до речі говорити про той процес; одначе не можна не сказати, що історія жорстоко осудить і того зрадника, що видав Лизогуба, і того, хто затвердив такий суворий присуд…

В Седневі Шевченко прожив увесь Великдень, на Проводах поїхав до Києва. Тут він заквартирував укупі з Чужбинським і з своїм товаришем-художником Михайлом Сажиним. Небавом він спізнався і сприятелювався з іншим чоловіком, до якого тягло його непомірно більш, ніж до кого другого з тодішніх його приятелів київських. То був Костомаров…

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 173 – 184.