Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Автограф

Тарас Шевченко

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тиняючи на чужині

В неволі злій, зострів я діда.

То був поселений варнак,

Наш бідний мучений земляк.

Неначе діти, ми зраділи

Один другому. У неділю –

Бувало, меж талами

Над тим Уралом,

Поки не смеркне, розмовляли

О нашій славній старині…

І він розказував мені

Свою бувальщину. Од Бога,

Од Бога все, а сам нічого

Дурний не зробить чоловік.

Я сам, як бачиш, марне, всує,

Я сам занівечив свій вік,

І ні на кого не жалкую…

Води багато утекло

З того часу… За Уманем

Було те вбогеє село,

Де уродився я на зло,

Де виріс я на безталання

Та на погибель… Наша пані

Мене побачила в селі

Та й узяла собі в покої,

А в неї паничі були,

Були однолітки зо мною –

Так їм на виграшку! Росли,

Росли вони та виростали

Та мною, дурні, забавлялись,

Уже й учиться почали.

А я й собі на безголов’я

Учуся з ними; сльоз і крові

Письмо [те] стоїло… Чи нас?! –

Дешевших панської собаки –

Учить письму?!!

Молитись Богу

Та за ралом спотикатись,

А більше нічого

Не повинні знать без волі –

Така наша доля!..

Отож вивчився я, виріс,

Прошу собі волі –

Не пускають… У москалі!

І туди не голять!!

Що тут на світі робити?

Вернувсь я до рала,

А паничів у гвардію

Поопреділяли.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Настали тяжкії літа!

У нашому таки селі

Росла убога сирота…

О Боже! Боже! мій єдиний,

Вона тойді була дитина!

Вона… Не нам Тебе судить,

Великий Боже наш.

На неї

Не довелось і надивитись.

А я ще думав одружитись,

І жить, і радоватись з нею!

І Господа хвалить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Уже і краму накупили,

Уже і пива наварили,

Не довелося тілько пить.

Проклятий пан старий неситий

Покриткою пустив по світу,

Не довелося вкупі жить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дарма… минуло… недоладу

Було б садити огород.

Пішов я писарем в громаду,

То сяк, то так, минає год.

Пишу собі, з людьми братаюсь

Та мовчки хлопців добираю;

Минув і другий. Паничі

На трете літо поз’їзжались

(Мене, звичайне, не пізнали),

Засватані, весілля ждуть,

А нашим молодим дівчатам

В селі проходу не дають.

Дарма, нехай; радіє мати,

Радіє пан… а хлопці ждуть,

Як Бога, панського весілля.

Якраз у Клечальну неділю

І повінчали їх обох –

Таки в домашньому костьолі –

Вони ляхи були… Ніколе

Нічого кращого сам Бог

Не бачив зроду на землі,

Як молодії ті були.

А я убив їх!! Признаюсь,

І досі страшно, як згадаю;

Я і розказувать боюсь,

А то ще й вас перелякаю.

На весілля…

І ми отарою прийшли,

Палати білі запалили,

Панів великих і малих –

Усіх порізали…

Молила

Сама стара за молодих,

До Бога руки піднімала…

А невістками хлопці грались,

Поки замучили… Затих,

Загас пожар, уже світало,

А ми в діброву поховались

І раду радим, що робить?

А що робить! Ходімо бить

Та мордувать панів проклятих.

І ми пішли… Ох тяжко, брате,

Такіє згадувать діла…

Ватага день і ніч росла,

Уже за сотню прибувала…

Мов поросяча, кров лилась –

Я різав все, що паном звалось,

Без милосердія, без зла,

А різав так… і сам не знаю,

Чого хотілося мені?!

Ходив я три года з ножем,

Неначе той різник,

До сльоз, до крові, до пожару –

До всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

Спечеш дитину на огні

Або панянку чорнобривку

Розіпнеш голу на коні

Та й пустиш в степ –

Всього бувало…

І все докучило мені.

Одурів я, тяжко стало

У вертепах жити.

Думав сам себе зарізать,

Щоб не нудить світом,

І зарізав би… та диво –

Диво дивне сталось

Надо мною, окаянним…

Тілько що світало,

Вийшов я з ножем в халяві

З Броварського лісу,

Щоб зарізаться… дивлюся,

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий,

Дивом дивним сяють

Церкви Божі, ніби з Богом

Самим розмовляють.

Дивлюся я, а сам млію,

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О Боже мій милий!

Вперше зроду я заплакав,

До полудня плакав.

Та так мені любо стало,

І малого знаку

Нудьги тії не осталось –

Я мов народився.

Подивився кругом себе

І, перехрестившись,

Пішов собі тихо в Київ

Не святим молитись,

А суда, суда людського

У людей просити.


Примітки

Текст автографа поеми «Варнак» в «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 165–172).

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 415 – 418 (варіанти).