Виступ Белінського
Павло Зайцев
Ще в тому ж самому 1840 році Шевченко прийнявся до писання нової великої речі – поеми «Гайдамаки». Коли саме почав «леліяти своїх жадних крови гайдамаків», невідомо. Історичної літератури про добу «Коліївщини» було обмаль, зате знав він про неї багато з живої усної народної традиції. У поезії сюжети на тлі тієї доби не були новиною: польські поети охоче їх розробляли вже не раз. Тепер узявся до епопеї з Гайдамаччини нащадок учасника тих кривавих подій.
На початку квітня 1841 р. «Гайдамаки» вже були закінчені, бо 7 квітня Шевченко датував присвяту цієї поеми своєму любому опікунові В. І. Григоровичу.
У цій присвяті Шевченко дав надзвичайно яскраву відповідь ворогам української мови й літератури – критикам, що вважали українську мову взагалі, як і мову його творів, або за штучну, або за таку, «що не існує («несуществующий», «небывалый язык»), або за засуджену на смерть (мусить «умерти в архівах»). Ще весною 1839 року в посланії до Основ’яненка, що ввійшло до «Кобзаря» 1840 р., Шевченко передбачав вороже ставлення до своїх «псалмів» на славу української історичної правди:
Що виллю сльозами;
Насміються!.. Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Але все ж таки із своїм псалмом виступив. Тепер, закінчуючи своїх «Гайдамаків», став віч-на-віч із новим ворогом національно-культурного розвитку українського народу і то з ворогом, озброєним великим талантом і темпераментом, з «несамовитим» Вісаріоном Белінським. У 1839 році цей критик покинув Москву й перенісся до Петербургу. А. Краєвський, видавець «Отечественных записок», людина безпринципна, але спритний комерсант, притягнув до співпраці у своєму місячнику талановитого московського критика. У 1840 році «Кобзар» Шевченка не дістався на рецензію Белінському, зате «Ластівка», над якою довелося довго працювати і Гребінці, і Шевченкові, попала вже до рук цього сталого «обозревателя» літературних новин в органі Краєвського.
«Ластівка» вийшла в світ іще в другій половині березня. Белінський мав написати рецензію на «Ластівку» для травневої книжки «Отечественных записок», і Гребінці, що був у добрих відносинах із Краєвським, не важко було ознайомитися із змістом рецензії Белінського ще в рукописі або в шпальтах. Гребінку, як і Шевченка, не могло не інтригувати, що скаже про їхню дитину цей новий критик, що вже вславився тонким естетичним чуттям, але одночасно вже знаний був і своїми іноді дикими вибриками, що суперечили добрим літературним звичаям, як от, для прикладу, його неморальний виступ проти Міцкевича.
Що ж прочитав Шевченко в статті Белінського? Була вона тенденційним публіцистичним памфлетом проти української літератури й особливо проти її простонародної тематики; фактичної критики в ній не було, зате не бракувало справжнього неуцтва. Це була стаття на тему, чи «існує на світі українська мова», чи тільки «крайове наріччя», і чи може існувати українська література. Похваливши українську народну поезію й зробивши сміливий історичний екскурс у минуле України, Белінський прийшов до висновку, що тепер уже немає української мови, а є тільки крайовий діалект простолюддя. До часів Петра І на Україні всі стани мали спільну мову, бо, як твердив Белінський, «ідеї найнижчого козака були на одному рівні з ідеями пишного гетьмана».
Лише від часів Петра І як у Москві, так і на Україні почалася освіта й культура (sic!), і одночасно повстав поділ на стани (?!), при чому шляхетство, прийнявши російсько-європейські звичаї, прийняло й російську мову. Народна мова почала псуватися (коли й чому?), і тепер на Україні є лише крайовий діалект. Отже й літератури української не може бути, бо письменники пишуть для освіченої верстви, а поезія – це ідеалізування дійсності.
Освічена частина українського громадянства «переросла українську мову», – казав Белінський, бо говорить по-російському, а українське наріччя – селянське. Мужицьке життя – нецікаве для освіченої людини, і треба надзвичайного таланту, щоб це життя вміти ідеалізувати, представити поетично. Це під силу було лише такому геніальному поетові, як Гоголь, та й той, пристрасно кохаючи Україну, пише по-російському. Тому Белінському було «шкода дивитися», коли й маленькі таланти «по-дурному витрачають свої сили, пишучи по-українському для українських селян». Подавши для прикладу з творів Основ’яненка й Гребінки два коротенькі уступи, що мали ілюструвати наївність «мужицької» тематики українських письменників, що «знудилася» критикові, він іронічно заявляв: «Та й гарна ж література, що дихає самим простацтвом селянської мови та дубуватістю мужицького розуму!»
Неуцтво самоука-«разночинца» конкурувало тут із нахабством, з яким він брав на себе роль авторитета в справах, про які не мав найменшого поняття. Белінський перевершив навіть Сенковського й Никитенка: ті просто і лаялись, і брехали без аргументів, а Белінський для ліпшого обґрунтування своєї великодержавницько-нівелістичної теорії, яка не допускала ніяких провінціальних сепаратизмів як явищ з його погляду реакційних, добирав іще й фальшиві історичні аргументи.
Крім того в статті Белінського не було зовсім ніякої критичної аналізи мистецької вартості вміщених у «Ластівці» творів, та й провадити її він не хотів і не вмів, бо лише через п’яте-десяте розумів український текст. У Гребінчиній писанині справді було штучне підроблювання під стиль простацької мови й наївного селянського думання, але це ж було досить удатне наслідування Гоголевого пасічника Рудого Панька! Підкреслюючи, що Гоголь і в українському селянському житті вмів знайти загальнолюдські мотиви для творчості, Белінський у творах Шевченка нічого загальнолюдського не знайшов, а тут же були надруковані й елегія на смерть Котляревського, і балада «Причинна», і частина «Гайдамаків», про які він не згадав і півсловом! Белінський просто використав «Ластівку» як привід для виступу проти українського культурно-національного сепаратизму. В статті Белінського Шевченка безперечно найбільше вразило й обурило те, що цей критик писав проти «мужицької» тематики в українській літературі.