Учень Брюлова
Павло Зайцев
Від самого вступу Шевченка до Академії Петербурзьке Товариство заохочення митців зробило його своїм стипендіатом. На чолі Товариства стояли діячі ще з епохи Олександра І. Головою був П. Кікін, що був і його організатором. Заступником його був Ф. Прянішніков, колишній діяльний масон і член Біблійного Товариства. Ідеалісти-містики, люди щирої вдачі й глибоко гуманних переконань, вони свято зберігали філантропічно-масонські традиції доби, в якій вийшли на громадсько-політичну арену. Обидва щиро любили мистецтво. Прянішніков був одним із найдіяльніших російських колекціонерів і мав чудову ґалерею образів. Дворян, що отримували мистецьку освіту, було в ті часи дуже мало; учнями Академії були переважно діти міщан-ремісників і селян, а серед них було й чимало колишніх кріпаків. І Кікін, і Прянішніков щиро помагали талановитим митцям, що вийшли з кріпацького середовища. Скарбником Товариства був військовий інженер, талановитий мистець-маляр Сапожников, людина, що вийшла не з дворянського, не з панського середовища. В. Григоровичеві, що був секретарем Товариства, легко було полагодити справу визначення стипендії Шевченкові: на його очах і на очах Гребінки, Венеціанова, Брюлова й інших Шевченко виявив не абиякий талант рисувальника, вроджену інтелігентність і вміння швидко засвоювати різні відомості. Матеріальний бік життя юнака був швидко й без труднощів забезпечений.
Стан радісного піднесення, викликаного здобутою свободою і метаморфозою, що по ній настала, не відразу, але поволі проминув у Тараса. Справивши собі кращу одежу й полагодивши всякі формальності, почав він одвідувати рисувальні класи й призвичаюватися до нових умов життя та до нового середовища, у якому перед тим бував лише спорадично і в життя якого увійшов тепер уже як рівноправний його член. Невдовзі почалися літні вакації. Як і де провів їх Шевченко, – невідомо. Напевне під час цих вакацій багато читав і працював над собою, доповнюючи свою освіту, а доповнювати мав що, – сам згадував згодом, що перед тим не знав як слід «і чотирьох правил арифметики». Осінь 1838 року була тією порою, коли молодий мистець почав органічно зживатися з новим середовищем, у яке, як «на крилах, перелетів» із свого челядницького горища. Розпочалася наука в Академії, розпочався театральний і товариський сезон.
Брюлов полюбив і наблизив до себе свого нового учня. Шевченко мало не молився на нього в його приватній майстерні, не без претензійності пишно удекорованій колекціями зброї й червоними драперіями та фіранками. Для Шевченка, що опинився відразу в товаристві митців-романтиків, де він раз-у-раз чув патетичні вигуки про «божественне мистецтво», де всі присягалися на Венеру Медіцейську, а самих себе називали «жерцями бога Аполлона», – «божественний» Карл справді був якимсь півбогом, а майстерні його – святинями, де відбувалися містерії мистецької творчості. Шевченко знав, що перед його вчителем схиляли голову Вальтер Скотт і Пушкін, бачив, як його цілував захоплений його мистецтвом Жуковський.
Брюлов сам вірив у свою надзвичайну мистецьку місію і в відносинах із людьми виробив спеціальний стиль: театральний пафос і жест помагали йому грати роль мистецького пророка, і він не говорив, а провіщав, не навчав, а проповідував, патетичним тоном надаючи своїм іноді найзвичайнішим спостереженням і заввагам характеру глибоких філософічних істин і афоризмів. Кар’єра «вундеркінда» й пізніші успіхи безперечно зманерували цього справді здібного майстра й бездоганного рисувальника. Він занадто полюбив позу, але хоч потрапив іноді відмовити в дрібній просьбі Пушкінові або навіть образити амбіцію самого Миколи І, умів проте сходити з свого Олімпу і серед близьких людей, а передусім серед своїх учнів бути чарівно-простим, приступним і зовсім щирим. Шевченко пізнав його в обох цих життєвих ролях і знав, здається, ближче, ніж хто інший з петербурзького брюловського оточення.
Учитель теж, очевидно, умів оцінити щиру, чужу будь-якій підлесливості вдачу свого учня, його справжню глибоку вдячність, що виливалася з чистого серця, а як мистець не міг не бачити й Шевченкового мистецького ентузіазму, і його справді небуденних мистецьких здібностей. Учитель і учень зблизилися. У просторих, розкішно убраних апартаментах свого академічного помешкання Брюлов, скинувши свої театральні котурни, обертався в старшого колеґу-митця. Вчорашньому кріпакові любо було читати вголос своєму професорові улюблені твори Вальтер Скотта або Діккенса, а самотньому пів-богові було тепліше й притульніше в присутності щирого й відданого йому юнака. Брюлов надзвичайно багато читав, – від дитинства призвичаївся до того, щоб йому читали уголос, коли він малює. Сам мав добру бібліотеку, користувався теж бібліотекою видавця-книгаря Смірдіна. Шевченко міг розкошувати: всі книжки й журнали були до його послуг.
Від жовтня 1838 року Шевченко жив разом із Сошенком на 4-ій лінії Василівського острова, близько від Академії. Видатки вони ділили по половині. Найбільшим його добродієм був фактично Сошенко, – власне його доброму серцю, його ініціятиві завдячував Тарас свою свободу і до нього цілою душею прив’язався, але спільне життя їхнє не клеїлося: занадто вже відмінні були їхні вдачі. Старший на шість років Сошенко був, як і Тарас, людиною дуже доброю і вразливою, але, не маючи великих здібностей, він, досягнувши щасливо того, про що мріяв, – діставшись до Академії, знав одну тільки працю, тільки нею міг дійти до поставленої собі цілі. Скромний і зрівноважений, без жодних глибших аспірацій, вів він життя аскета-труженика. Тараса пізнав такого, яким він був, коли працював у Ширяєва: пригнобленого тяжкою долею хлопця, що прагнув одного – мистецької науки і ретельно був за неї взявся, мріючи про визволення з кріпацтва для того, щоб тій науці цілком віддатися.
Тепер же Сошенко побачив у Тарасі зовсім іншу людину – безтурботного юнака, якого притягали до себе всі розваги й усі спокуси столичного життя, що ладен був без відпочинку веселитися й пустувати. «У той час він зовсім змінився», – згадував пізніше Сошенко. «Познайомившись через Брюлова із кращими петербурзькими домами, він часто їздив то сюди, то туди вечорами, гарно вдягався, навіть із претензією на комільфотність. Словом, у нього на деякий час вселився світський біс. Досадно й боляче мені було дивитися на його розкидливе життя, невластиве нашому братові-митцеві, що живе лише для одного мистецтва. Так ось як, думав я собі, зрозумів він свободу, що коштувала йому такої боротьби, таких страшних зусиль». Шевченко купував собі то єнотове хутро, то годинник із ланцюжком тощо, їздив на шикарних візниках; буваючи часто в гостях, пізно вертався додому. Сошенко дорікав йому, що він веде таке розкидливе життя, радив усе це покинути й почати займатися вибраною професією. Тарас не слухав приятелевих рад «схаменутися», а коли почав іще читати Сошенкові свої вірші, то той зовсім у ньому розчарувався й, відпекуючись від того, щоб їх слухати, радив йому «справжнім ділом зайнятися». Несподівано виявлені поетичні здібності Тараса, що читав Сошенкові свою «Катерину», не справили на чеснотливого земляка жодного враження.
Те, чого не міг зрозуміти Сошенко, було зовсім зрозуміле й просто неминуче для такої живої натури, якою був Шевченко, та ще в тій новій обстанові, у якій опинився. Тішився, що може мати стільки світлих і радісних вражень, ще недавно зовсім йому недоступних, самими умовами недавнього його невільницького життя йому заборонених, а можливість мати ці враження підсувало йому на кожному кроці саме життя. Брюлов увів його до кількох домів, запрошував його й далі до себе Гребінка, а потім уже власна Тарасова чарівлива вдача відчиняла перед ним двері всюди, куди його тягло, де його щось цікавило. Чи ж Сошенка мав він слухати, коли зовсім інший стиль життю митців надавали їхні вчителі-провідники, коли сам «великий», «безсмертний» Карл Брюлов вів перед серед мистецької богеми? Увійшовши за посередництвом учителя до гурту людей, що оточували «тріумвірат» «несамовитих романтиків» – Брюлова, композитора М. Ґлінки й письменника Н. Кукольника, Шевченко перейнявся вірою в те, що «середня дорога – найгірша для митця», що «таверна» – найліпша для нього школа. Сірому, буденному, міщанському життю люди цього типу давно проголосили анафему.
Доглядіти відразу те, що більшість людей, до яких пристав, своїми гомеричними забавами, широкими жестами й пафосом заповнювала лише моральну пустку своїх душ, він не міг: на це потрібний був час і досвід. А до того ж, бувши в повній згоді з сумлінням, мав право твердити, що це веселе життя зовсім не заважає йому робити успіхи в рисуванні й у самоосвіті. Не переставав ні відвідувати лекцій, ні читати, а дуже часто те, що чув, перебуваючи в різних літературних та мистецьких гуртках, поширювало його знання, будило в ньому нові думки. Зрештою його мистецька, вільна тепер від пут неволі душа мусила, як молоде вино, вишуміти.
Писав трохи згодом додому братові Микиті: «Велике щастя бути вільним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить». Журився за ріднею, посилав братові гроші, просив і до себе писати, «та по-своєму, будь ласка, а не по-московському».
Праця його в Академії йшла успішно: за рік по вступі до неї – 3 травня 1839 року – він дістав у нагороду за програмовий рисунок з натури срібну медаль. Хоч життя його було може й занадто розкидливе, але при своїх надзвичайних здібностях він знаходив час не лише для фахової науки, а й для широкої самоосвіти. Читав дуже багато, і то не тільки твори красного письменства, а й наукову літературу, передусім історичну. Іще коли був у Ширяєва, прочитав за радою того ж Сошенка двотомову історію античної Греції Джона Ґілліса, потім багатотомову «Подорож Анахарсіса» абата Бартелемі, а за перших літ свого перебування в Академії прочитав і Плутарха, і багатотомову «Історію хрестових походів» Мішо, і класичний твір Вазарі про митців Відродження, і багато критичних трактатів з теорії й історії мистецтва.
Із доступними творами всесвітньої літератури (поза польською) ознайомився в російських перекладах. Прочитав Данта («Пекло»), Ґолдсміта, Байрона, Річардсона в переробці Жюля Жанена, Макферсона, Шекспіра, Данієля Дефо, Вальтер Скотта, Діккенса, Ж. Ж. Руссо, Шатобріана і В. Гюґо, Е. Сю, Ґете, Шіллера, Гайне, Кернера тощо. Читав описи подорожів Араґо, Дюмон-Дюрвіля, Вашінґтона Ірвінґа. Російське красне письменство знав блискуче, починаючи від Тредьяковського, Ломоносова й Державіна й аж до новинок останнього дня. Читав усі російські часописи, як видно з різних даних, систематично і завжди. З польських письменників знав твори Міцкевича, Красінського, М. Чайковського, Б. Залеського, Ґощинського й інших. Слухав лекцій своїх і університетських професорів – з фізики, анатомії, зоології й теорії естетики.