Перші поезії
Павло Зайцев
Ще восени 1838 р. деякі знайомі Шевченка довідалися, що він не лише талановитий мистець-маляр, а також і поет. Є. Гребінка дістав від Шевченка кілька поезій для свого альманаха, що його хотів спочатку назвати «Весна», а потім назвав «Ластівкою».
18 листопада Гребінка писав до Харкова старому Грицькові Квітці-Основ’яненкові: «…тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, то тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стихів на Збірник». А в січні 1839 р.: «У мене тут є чудесний помічник – Шевченко, людина подиву гідна…»
Сам Шевченко оповідав, що почав писати вірші ще в 1837 році, ще коли жив у Ширяєва, і що з тих його «спроб» збереглася лише одна балада «Причинна», написана у Літньому саді під час білих ночей, романтичний твір, який постав серед романтичної обстанови. Почав Шевченко писати поезії, очевидно, незабаром по тому, як пізнав Гребінку. Гребінці ж першому з своєю творчістю звірився, бо Гребінка перший зайнявся його літературною освітою, і напевне від нього першого Шевченко дістав писані нашою мовою твори і то, мабуть, усі, бо їх тоді було дуже небагато. Російські (а може й польські) поезії Шевченко вже читав перед тим.
Познайомившись із Гребінкою, довідався, що існують не тільки українські народні пісні, яких він знав «силу без ліку», а також, хоч і нечисленні, щоправда, але гарні поезії українських авторів. Довідався теж, що його рідні народні пісні, яких він співав завжди залюбки – чи вдома, чи в полі, чи на чужині під час праці, – що ці пісні – теж справжня поезія, поезія, високо цінена також і чужими ученими й поетами, і що не один із них уважає народну пісню за найвищий прояв поетичної творчості, яку поетам треба наслідувати. Велика, мабуть, була його радість, коли деякі з рідних пісень, що їх він сам добре знав, побачив у збірниках кн. Цертелева й Максимовича.
Повен тяжких, сумних настроїв, туги за рідним краєм і туги за волею, пригрітий добрими людьми, але й випроваджений ними на манівці оманливих мрій та надій, тужив тоді подвійно, і його наскрізь лірична вдача знайшла вихід для тієї туги: почав сам творити пісні, у яких тугу свою почав виливати. Виливав її рідним словом. Але туга ця знаходила вислів у формі кращій і ще досконалішій, ніж та, що її мали українські пісні. Обидві знані йому стилістичні форми – народно-пісенна й та літературна, що її взірці знав із російської, польської та з української поезії, у дивно гармонійній сполуці творили нову українську поетичну форму. Які були його інші поетичні «спроби» 1837 року, невідомо, але Гребінка дістав від нього для свого альманаха баладу «Причинна».
Перекладена Жуковським «Ленора» Бюрґера, її змосковщений переспів, зроблений теж Жуковським під назвою «Светлана», і зукраїнщений Л. Боровиковським сюжет «Светлани» під назвою «» – ці три романтичні балади були взірцями для вибраного Тарасом жанру, але він, розробляючи той самий основний мотив, що й названі романтики, – трагічні переживання дівчини по розлуці з милим, створив річ, у якій з повною силою виявилася його творча індивідуальність. За романтичними страхіттями його попередники не спромоглися на таке відтворення психічного стану нещасливої дівчини. У Бюрґера фантастика була представлена, як щось ніби реальне, у Жуковського – як сон, у Шевченка – як візії причинної, божевільної. Описав їх так (так само, як і її смерть), ніби був психіатром: це точний опис сомнамбулізму, психічної хвороби, у яку іноді переходять тужливі переживання занадто чутливих натур, – усі симптоми цієї хвороби точно тут відтворені. Глибокий психологізм цієї балади мав джерелом своїм виняткову спостережливість її автора і його просто несамовитий дар – вчуватися в чужу душу. При всій «літературності» деяких деталів, це був твір, у якому Шевченко відразу виявив свою геніальність.
Як саме це сталося, що Гребінці відкрився аже за рік із тим, що пише поезії, – невідомо. Можливо, що сталося це з приводу смерти І. П. Котляревського.
Схвильований цією сумною вісткою, Шевченко написав елегію. В українських колах у Петербурзі смерть Котляревського, натурально, справила враження, і, можливо, що Шевченко під впливом відповідних розмов відважився прочитати Гребінці цей свій твір, а потім і взагалі відкрився із своєю творчістю, осмілений похвалами земляка-поета. Що так власне могло бути, дозволяє припускати дата Гребінчиного листа до Квітки про Шевченків поетичний талант – 18 листопада: незадовго перед тим прийшла до Петербургу звістка про смерть автора «Енеїди».
Захоплення Гребінки творами нового поета було зрозуміле: в українській поезії перед тим не з’являлося нічого хоч трохи подібного до них – ані щодо сили вислову, ані щодо чистоти, краси та багатства мови і взагалі артизму форми.
Ода-елегія на смерть Котляревського вказує нам і на одне з джерел Шевченкового національного усвідомлення. У ній Шевченко ствердив, що це Котляревський
Всю славу козацьку, за словом єдиним,
Переніс в убогу хату сироти.
У травестії Котляревського відчув він передусім національний елемент відтворення історичного побуту й психологічних прикмет «козацької нації». Зумів ясно все це побачити крізь шкаралущу невластивої травестійної форми й непоміркованого, переперченого гумору. Заохочений похвалами Гребінки, та, мабуть, і інших осіб, взявся вже за більшу річ – за поему «Катерина». З цілком неориґінального сюжету – оповідання про сумну долю зведеної й покинутої дівчини – зробив справжній шедевр, у якому трагедія зведеної москалем українки виросла в трагедію зведеної москалями України.
Гребінка від осени 1838 р. планував видання українських альманахів (4 книжки на рік), а редактора «Отечественных Записок» Краєвського намовляв видавати окремі українські літературні додатки (теж 4 рази на рік) до його журналу. Гребінка мав, мабуть, на увазі передусім співробітництво «чудесного помічника» Шевченка. З планів цих Гребінці пощастило здійснити дуже мало: аж у 1841 році вийшла лише одна його «Ластівка», і до своєї «Причинної» та до двох «думок» Шевченко встиг іще додати один розділ своїх «Гайдамаків», що їх писав у 1840-41 рр.
«Катерину» написав Шевченко, мабуть, у самому кінці 1838 року, а може й у січні 1839. Протягом 1839 року написав «Перебендю», баладу «Тополя», Посланіє до Основ’яненка, «Івана Підкову» й «Тарасову ніч», – останню річ доробляв іще й на початку 1840 року. У цьому періоді він створив також: три пісні, що їх назвав думками.: «Тече вода в синє море», «Вітре буйний», віддані до «Ластівки», та «Нащо мені чорні брови».
Чиста лірика типу цих «думок» і лірична балада були спочатку тими літературними жанрами, що легко й просто йому далися:
Виливало мову,
Виливало, як уміло –
За темнії ночі.
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
Потім прийшла побутова й теж наскрізь лірична поема, історична ж романтика з’явилася вже трохи пізніше. Історичні повісті й поеми Вальтер Скотта, Макферсонові «Пісні Оссіана», «Полтава» Пушкіна, «Смерть Наливайка» і «Войнаровский» Рилеєва – це були ті зразки історичної романтичної поезії, що їх він знав. Проте до історичної епіки не приступав:
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в степу, в лісі
Козацьку громаду
З булавами, з бунчуками
Збирать на пораду…
А тим часом та «козацька громада», ті степи й «могили-гори» найбільше притягали до себе його уяву. Україну «вишневих садків» і темних ночей заступала Україна – поле національних змагань і ніби домагалася, щоб він її оспівував. Геть пізніше, по якихось 17-18 роках, пригадував ці настирливі візії, коли у «вибагливо-розкішній майстерні» Брюлова, «наче в гарячому дикому степу наддніпрянському», перед ним «снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів», «стелився степ, засіяний могилами», пишалася його «прекрасна… безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній красі своїй». І він «задумувався», і «не міг одвести духових очей од цієї рідної, чарівної краси…»
Восени 1839 року розпочав листування з Квіткою-Основ’яненком і, заховавшись під псевдонімом Перебендя, послав старому повістяреві своє посланіє. Воно було навіяне Квітчиним нарисом-споминами про осадчого нового чорноморського коша, запорожця Антона Головатого. Яскраво змальована у Квітки, ця історична постать захопила Шевченка. У відтворенні образів минулого він надавав великого значення документальним даним. Себе самого вважав за мало озброєного тими даними – за «недотепного», тобто невправного майстра. Заохочував-просив Квітку «співати»
Коли яку насипали,
Кого положили;
Про старину, про диво,
Що було, минуло…
Утни, батьку! Щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Пізніше у заспіві до своєї першої збірки знову згадав цю свою нібито «недотепність», підкреслюючи одночасно ліризм своєї творчої вдачі. Казав про кобзарів:
Сліпі небораки –
Бо дотепні… А я… А я…
Тільки вмію плакать,
Тільки сльози за Украйну,
А слова – немає…
Але оскільки йшлося про історичний матеріал, про знайомство з історією рідного краю, то саме тоді його загальні уявлення про минуле України, що їх перед тим мав лише на підставі народніх переказів, кобзарських дум і взагалі історичних пісень, почали набирати виразніших контурів. Зимою 1839 року з’явився в Петербурзі український історик Микола Маркевич. Йому не пощастило провести через цензуру в Москві свою «Историю Малороссии», і він старався зробити це в Петербурзі. Маркевич був приятелем Гребінки. Шевченко опинився в атмосфері, де питання українського минулого зробилися предметом живих дискусій.
Якщо перед тим він мав нагоду познайомитися тільки з «Історією Малої Росії» Бантиша-Каменського, то тепер прочитав у рукописах і «Історію Русов», і велику працю Маркевича. Усі ці три історичні праці просякнуті були духом українсько-козацького патріотизму. У всіх трьох багато було поетичного, легендарного матеріалу. Усі три були не менш романтичні, ніж знані нашому молодому поетові поетично-історичні твори. Із цих трьох книжок та ще з «Запорожской Старины» Срезневського почав він черпати ті історичні образи, що годували його все неситу фантазію. Вони переносили поета до яскравого, барвистого світу минулого, що був повним контрастом до тодішньої української дійсності, яка уявлялася йому якимсь тяжким сном.
Досить було йому прочитати думу про морський похід отамана Івана Серпяги, що його Срезневський неслушно ототожнював із історичним «сухопутним» Іваном Підковою, щоб уява його утворила один із найдинамічніших у нашій поезії образів – образ національного вождя-психолога і сміливої дисциплінованої військової громади. Досить було прочитати в Бантиша короткий опис переяславського бою 1638 року, щоб створити «Тарасову ніч», повну кривавих привидів минулого, викликаних з нечуваною експресією, і насичену, наснажену духом боротьби – духом, що вже був заснув у поневолених козацьких нащадків.