Підготовка «Кобзаря»
Павло Зайцев
Від жовтня 1838 року до кінця січня 1839 року Шевченко жив разом із Сошенком на 4-ій лінії Василівського острова, на яку виходив і правий бічний фасад будинку Академії Мистецтв. Від січня 1839 року до літа жив разом із Штернберґом – в домі Аренса чи Арнста на 9-ій лінії Острова. Літом того самого року Штернберґ виїхав до Оренбургу, Шевченко по його від’їзді прийняв до своєї кімнати вбогого студента поляка Леонарда Демського. Нараяв його Шевченкові інспектор Університету Фіцтум. Із згадок Шевченка про його спільне життя з Демським видно, що Демський давав йому лекції французької мови. У повісті «Художник» Шевченко згадує, як вони читали разом Поль-де-Кока і французький переклад історії Візантії Ґіббона і як вкупі ходили на лекції зоології професора Куторги. Шевченко згадував Демського, «як скромного дуже освіченого молодика», як ідеаліста-мрійника, що вірив у свою блискучу кар’єру вченого історика.
Демський мав твори Міцкевича й історичні праці Лелевеля. Живучи з ним разом, Шевченко мав нагоду познайомитися й з іншими творами польських письменників, бо польську мову вже знав. Можливо теж, що через Демського зав’язав і деякі польські знайомства й від своїх знайомих поляків діставав закордонні часописи польської еміграції, заборонені в Росії, бо спрямовані проти російського деспотизму й імперіалізму і повні пристрасної пропаганди за визволення кріпаків. Журнали ці були пересякнуті ідеями нових європейських мислителів-творців соціальних утопій (як Фур’є) і релігійних реформаторів, пропагандистів відродженого християнства (як Ляменне). З них довідувався Шевченко про ідеї «Нової Європи» – Європи Ґарібальді, Мадзіні, Ворцеля, і один з небагатьох тоді жив уже в світлі ідей майбутньої революції, що принесе визволення уярмленим народам…
16 грудня 1839 року несподівано повернувся з Оренбургу Штернберґ. Демський мусів уступити своє місце Штернберґові. Про своє тодішнє спільне життя з ним Шевченко згадував пізніше із зворушенням і в далеких прикаспійських степах:
«Мені уявилась кімната на 9-ій лінії в домі пекаря Доннерберґа [Помилково замість Данненберґа (фірма Данненберґа існувала аж до революції 1917 р. на Середньому проспекті між 9-ою й 10-ою лініями)], – кімната з усіма її подробицями (не кажу з «меблями», бо це була б неправда). Уздовж передньої стіни над робочим столом висять дві полиці. Верхня заставлена статуетками й кониками барона Клодта, а нижня безладно завалена книжками. Стіна, протилежна до напівзакритого єдиного вікна, завішена алебастровими зліпками стіп і ручок, а серед них красується маска Лаокоона й славної натурниці Фортунати. Оздоба незрозуміла для не-маляра!
В додаток мені уявився той самий день, коли ми з небіжчиком Штернбергом за останні гроші купили собі просту робочу лампу, принесли її до нашої келії й серед білого дня засвітили, поставили серед стола і, як малі діти, тішилися нашим придбанням. Після перших захоплень Штернберґ узяв книгу і сів по один бік лампи, а я взяв якусь працю й сів по другій бік лампи, і так ми вдень з огнем просиділи до п’ятої години вечора. О п’ятій годині пішли до академії й на цілу натурну класу роздзвонили про своє безцінне придбання. Декого з товаришів запросили полюбуватися нашим дивом і з того приводу втнули вечірку, себто чай з сухарями. Ми були тоді бідні, але невинні діти». Згадуючи ті часи, Шевченко називав їх «світлими, золотими днями», і в тих згадках уставав перед ним «чудовий, чарівний світ найпривабливіших, найґраціозніших образів».
Давнішу скромну кімнату Шевченка в домі Аренса, у якій жив він у кінці 1839 й на початку 1840 року, описав поміщик П. Мартос, з якого Шевченко малював тоді портрет аквареллю:
«Помешкання його було на Василівському острові, недалеко від Академії Мистецтв, десь під небесами, і складалося з невеличкого, зовсім пустого передпокою та другої, невеличкої, з напівкруглим вікном кімнати, де ледве могли вміститися – ліжко, щось ніби стіл, що на ньому розкидані були в мальовничому неладі знаряддя артистичних зайнять господаря, різні напівподерті, списані папери й шкіци, мольберт і один напівзламаний стілець… під стінами стояли натягнуті на рами полотна, – на деяких були розпочаті портрети й усякі малюнки».
У такій скромній обстанові жив і творив Тарас Шевченко. Тут відвідували його особи, з яких він малював портрети, що їх робив переважно аквареллю. Замовлень на портрети, мабуть, не бракувало, але непрактичний мистець-поет не завжди вмів витягти гроші від своїх клієнтів. Сам згадував пізніше, як не заплатив йому нічого за портрет своєї нареченої багатий дідич, юнкер ґвардії Демидов, як те саме зробив і ротмістр кавалерґард Апрелев, «сибарит и обжора», що привозив із собою до вбогої студентської хати артиста «власний фриштик» з портером і джином, а потім і з шампанським, але за портрет свій не заплатив ані гроша, бо очевидно вважав, що для плебея-маляра вистачить і цих щедрих почастунків.
Мартос запропонував Шевченкові видати його вірші, познайомившись із знайденими на підлозі уривками «Тарасової ночі» і захопившись їх поетичністю. Було це на початку 1840 року, мабуть десь у кінці січня. Шевченко назвав свою збірку «Кобзарем». Штернберґ зробив для неї ілюстрацію – кобзаря з поводирем, репродуковану потім в офорті.
12 лютого вийшов цензурний дозвіл друкувати «Кобзаря». Підписав його цензор П. Корсаков, що сам був письменником, бував на Україні й дуже цінив українську поезію. Як на тодішні обставини, Корсаков був дуже лагідним цензором. Усе ж деякі уступи з тексту творів він усунув. Дещо усунув, мабуть, і сам Шевченко. Не можна ж було навіть сподіватися, щоб російська цензура пропустила такі місця, як оце в «Тарасовій ночі»:
Поганці панують,
або в Посланії до Основ’яненка про Україну:
Понад Дніпром плаче.