Літературні твори 1841 р.

Павло Зайцев

Друга половина 1841 року була для Шевченка добою дуже жвавої літературної праці. В кінці листопада він скінчив нову велику поему «Мар’яна-черниця», до якої додав надзвичайно цікаву присвяту-вступ, звернену до колишньої товаришки своїх дитячих забав Оксани Коваленківни, що була його першою любов’ю. 8 грудня протягом одного дня «скомпонував» баладу «Утоплена» для нового харківського альманаха «Молодик», де його просив співробітничати Квітка. Протягом 1841 року, очевидно по скінченні «Гайдамаків», встиг написати трагедію «Никита Гайдай» і «перемайструвати» її в драму, що її назвав «Невеста». У грудні «майстрував» іще одну драму, яку хотів назвати «Слепая красавица». 1841 року вийшов у Харкові український альманах-«новорічник» «Сніп», що його «скрутив» Олександер Корсун. У листопаді того ж року Корсун просив Шевченка дати йому щось із своїх творів для нового «Снопа» на 1842 рік. Шевченко послав йому «Мар’яну», але не всю, бо розгубив листки чернеткової редакції цієї поеми.

У цьому ж році Шевченко діяльно листувався в Квіткою-Основ’яненком. Старенький письменник виявляв надзвичайне зацікавлення творчістю молодого поета й захоплювався нею й далі. Ще на початку 1841 р. дістав він од Шевченка якусь «частину Гайдамаків» у рукописі. В березні, відповідаючи Шевченкові на кілька листів відразу, писав: «Гайдамаки Ваші добра штука буде», оповідав, що українці, яким він читав прислані фрагменти, «поцмокують», і просив швидше друкувати поему; переказував, що П. Гулак-Артемовський «дуже полюбив» Шевченка за «Кобзаря». В листопаді висловлював Квітка свою радість з приводу того, що Шевченко не звернув уваги на напади російських критиків і далі пише по-українському:

«Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі тим дурням-кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї [у ній] нічого, кричать, мов жиди у шабаш: «штьо, да штьо ета наварнякано. Ми нє панімаєм-ста нічаво». Спасибі, що плюєте на се, та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть, нехай Вам Господь поможе».

Шевченко посилав Квітці й якісь свої рисунки, ілюстрував його твори і в грудні 1841 року малював Квітчину Сотниківну, нарікаючи в листах на короткі зимові петербурзькі дні. Звертався до Квітки і з просьбами прислати потрібне йому українське жіноче убрання, ділився своїми намірами-планами щодо дальшої малярської кар’єри. Квітка стежив за всім, що писалося в пресі про Шевченка, й живо на це реагував. Шевченко висловлював свою заочну симпатію до автора «Марусі»: «Не цурайтеся… любіть мене так, як я Вас люблю, не бачивши Вас зроду. Вас не бачив, а Вашу душу, Ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі: Ваша «Маруся» так мені Вас розказала». Мріяв про те, щоб побувати в Харкові й побачитися з Квіткою, коли – по двох роках – їхатиме в Італію до Риму по скінченні Академії з відзначенням.

Малярська наука в Академії і малярська праця у вільні години поза Академією йшла нормально. Ще на початку 1841 року розпочав Шевченко нову «програму» – «картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать», але потім вибрав інший сюжет: намалював Циганку-ворожку, за яку восени дістав уже третю за чергою срібну медаль.

Перші три місяці 1842 року зв’язані були з уже згаданими клопотами в справі «Гайдамаків». На книгарських полицях та в редакціях часописів з’явилися «Гайдамаки» лише в квітні того року. Рецензії ж на них були надруковані аж літом. Белінський підніс рукавичку, кинуту Шевченком йому й іншим критикам, ворогам української літератури, й напався вже не тільки на «так звану малоросійську літературу», але й на автора нової поеми. Два роки тому він нападав на українських авторів за те, що вони пишуть для мужиків, а не для освіченої верстви; тепер твердив, що поеми «панів кобзарів» незрозумілі для народу, хоч у них і повнісінько «найвульґарніших вуличних слів і виразів». Радив він Шевченкові, «відкинувши претензії на титул поета», писати українською мовою популярні брошурки для народу на громадсько-родинні теми в стилі Квітчиних «Листів до земляків». Шевченка «ущіпливо» називав, «упривілейованим, здається, малоросійським поетом», натякаючи на його величезну популярність в українських колах, про яку не міг не знати, буваючи в літературних гуртках. Конкретно про «Гайдамаків» Белінський спромігся написати таке:

«Тут є все, що належиться кожній українській поемі: тут ляхи, жиди, козаки; тут добре лаються, п’ють, б’ють, палять, ріжуть; ну й само собою в антрактах кобзар (бо яка ж українська поема обійдеться без кобзаря!) співає своїх натхненних пісень без особливого сенсу, а дівчина плаче, а буря гомонить…»

Далі Белінський навів одну сцену з розправи конфедератів із жидом, щоб висміяти «влучність пензля» Шевченка-описувача, а слідом за цим фальшиво зінтерпретував образ ніжної зустрічі закоханих Яреми й Оксани як… порнографічну сцену! Були це вихватки, гідні розгніваного блазня, а не критика. Очевидно, Шевченко за живе зачепив його своїм натяком на вихваляння всяких «Параш», і Белінський, забувши вже всі свої «теоретичні» підходи до літературних явищ, просто знущався з українського автора. Вселюдськість деяких титанічних мотивів поеми він – естет! – приніс у жертву своїй злості.

Рецензія Белінського з’явилася в «Отечественных записках». Решта органів преси мовчала. Лише журнали слов’янофільської правиці «Маяк» Бурачка та «Москвитянин» Поґодіна дали місце критикам-українцям і вмістили їхні прихильні рецензії на поему.

У «Москвитянине» Федір Китченко назвав «Гайдамаки» «дорогоцінним подарунком», підкреслював, що це твір національний і тому тільки українською мовою й міг бути написаний. У «Маяку» писав поет Микола Тихорський. Хоч у великій статті його (19 стор. друку) не все було однакової вартості і сам критик, що виховав свій естетичний світогляд на містично-ідеалістичній філософії, мріяв про якусь безтілесну поезію духу, проте в його критичній оцінці було дуже багато цінних думок. Він перший розкрив геніальність Шевченкової музи, хоча й не сказав слова «геній» з умотивованої, як сам натякнув, обережності. Але, назвавши Шевченка надзвичайним талантом, він розкрив фактично геніальну природу його творчості, кажучи, що Шевченкові «Гайдамаки» – «не плід холодної рефлексії, а глибока, внутрішня пісня душі, що втілилася в живі звуки». Тихорський підкреслював національну форму поеми (глибокий зв’язок із народною поетикою, зокрема типово народну її ритміку), казав, що, читаючи її вголос, співав; наводячи прикрий для «западників» уступ із заспіву до поеми (де Шевченко іронізував над їхньою нехіттю до «мужицької» тематики, символізуючи її своїм Яремою «в постолах»), Тихорський запевняв Шевченка (по-українському), що «не всі письменні та друковані москалі збились з глузду від німців та пранцюзів», що є між ними багато таких, які похвалять «Гайдамаків». Цінним було те місце в його критиці, де він підкреслював, що Шевченко в цій поемі «малює нам образи несамовитої помсти такими, якими вони були, не беручи на себе труду ні виправдувати, ні ганьбити їх»; підкреслював він і глибоке значення суб’єктивно-емоціонального елементу в творчості Шевченка. Перед поетом, на думку критика, відкривалися необмежені перспективи. Закінчував статтю такий уступ: «Братіки, голубчики – послухайтесь добрих совітів: геть їх, москалів, із їх теоріями! Співайте, та співайте так, щоб письменним і друкованим було завидно, а добрі, розумні москалі почали вчитися нашої мови!»