Товариське життя

Павло Зайцев

Поки народився й вийшов у світ «Кобзар», життя поета проходило нормально. Зайнятий працею в Академії, Тарас і далі не покидав літературної роботи.

Уже в цьому щойно другому році академічної науки почав малювати олійними фарбами, напевне випередивши своїх товаришів. До літніх вакацій треба було виконати «програму», і він компонував образ – «Хлопчик-жебрак, що ділиться хлібом із собакою», за який восени, на початку нового шкільного року, дістав не лише срібну медаль, вже другу за чергою, а ще й крім того особливу похвалу від Ради Академії. Товариство заохочення митців, що його стипендіатом він був, висловило йому в спеціальному листі своє задоволення з його успіхів і обіцяло, що члени Комітету Товариства будуть і надалі йому діяльно помагати, якщо він виявлятиме таку саму «працьовитість і ретельність». У цьому ж році він намалював і свій автопортрет, з усіма стилістичним прикметами портретів романтичної доби, випробовуючи, мабуть, ще нову для себе техніку олійного малювання.

Ця праця залишала йому ще час і для виконування приватних замовлень, про які була вже мова вище. У нього «завелися грошенята», як згадував потім Мартос. У березні він мав змогу вислати братові Микиті 50 карб, асигнаціями. Коли мав гроші, витрачав їх на розваги. Бував часто в театрах і не жалував грошей на добре місце. Іноді купував собі й дорогі речі і тішився, як дитина, набутими обновами. Згадуючи ці часи, писав пізніше:

«А знаєте, що мене тоді найбільше цікавило? – Ніяково признатись… Я був тоді справжньою дитиною: мене найбільше цікавив мій непромокальний плащ… А коли подумати, то й немає нічого дивного. Оглядаючи поли свого блискучого плаща, я думав: чи ж давно це було, коли я в буденному, заяложеному халаті не смів і подумати про таке блискуче вбрання, а тепер!.. Сто карбованців кидаю за якийсь плащ… Просто Овідієві метаморфози! Або, бувало, роздобудеш якого мізерного півкарбованця й несеш до ґалерії, не вибираючи спектакля, й за того півкарбованця, було, так щиро нарегочусь, так гірко наплачусь, як іншій людині за ціле життя не доводилося ні плакати, ні сміятися. І чи давно це було? Не далі, як учора – і така чудесна зміна! Тепер я вже як піду до театру, то тільки до крісел і хіба іноді за кріслами сяду; та йду дивитись не що трапиться, а стараюся попасти або на бенефіс, або на його повторення, або коли хоч і на щось уже давнє, то все вибираю що краще».

Отже матеріальні справи поета-митця стояли нерівно: часом було повне безгрішшя, часом і добрі заробітки.

Приятелів і знайомих було аж надто багато – нудитися не було коли. Якщо не було праці, завжди була нагода для забави. Крім кількох німецьких родин, що з ними познайомив його Штернберґ, бував Шевченко й далі у Гребінки, бував у Григоровичів, у Г. Тарновського й Миколи Маркевича, що проводили зиму 1839-40 року в Петербурзі; бував часто «на біржі» у Кукольника – на його літературних журфіксах, бував взагалі на всяких прийняттях та бенкетах, де збиралися митці, письменники, редактори й видавці. У мемуарах російських письменників тієї доби повно згадок про нашого поета як про учасника таких товариських сходин. Він знав особисто мало не ввесь літературний і мистецький Петербурґ.

У Гребінки зустрічався з письменниками Владиславлєвим, Струговщиковим, Панаєвим, Далем, Єршовим, Дм. Григоровичем, Бенедіктовим; бували там і Нестор Кукольник, і Микола Маркевич, що й самі часто робили у себе веселі прийняття. І в Кукольника, і в Маркевича під час таких сходин «вино лилося річкою». Робив прийняття у себе і К. П. Брюлов. На деяких бенкетах доводилося Шевченкові знайомитися і з тими письменниками, що ні до кола гостей Гребінки, ні до гурту «героїчних» романтиків – Брюлова, Кукольника й М. Ґлінки – не належали. У Струґовщікова, наприклад, зустрічався він і з кн. В. Одоєвським, і з зятем кн. Вієльгорського графом В. Солоґубом і навіть з В. Белінським. Бували в усіх цих гостинних літературних салонах і видатні митці-різьбарі, і малярі, і товариші Шевченка з Академії.

Мав досить велике коло ближчих і дальших друзів також і серед митців-товаришів, і поміж молодими урядовцями й офіцерами-земляками. З росіян, здається, найбільшим його приятелем був великий гульвіса Григорій Михайлов, теж талановитий учень Брюлова, з українців – малярі Петровський і Борисполець, Аполон Мокрицький і різьбар Пономарьов.

Як тоді, так і за дальших літ своєї академічної науки, брав участь і в імпровізованих товариських «ескападах» – то на якийсь маскарад, то до якогось театру, щоб потім у веселому товаристві але далеко за північ провести час найчастіше в демократичному ресторані Клея. Улітку відбувалися іноді і прогулянки човном до якогось острова на Неві в товаристві Брюлова. Рисували там, читали, розмовляли, співали й «пили по чарці». Одна з таких прогулянок обернулася в такий імпровізований бенкет, що «два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем, укупці проярмаркували, а на третій попливли додому спочивать». Весною й літом 1840 р. Шевченко любив іще вдосвіта ходити вкупі з Штернберґом на етюди – на Смоленське кладовище. Часто студентське товариство сходилося теж на розмови і в академічних майстернях, куди охоче приходив і Брюлов. «Люба та щира розмова, як те море грає, золотом горить на сонці, гомонить та клекотить, так ми гучно та весело гайнуєм бесідою» – згадував уже геть пізніше Шевченко [Ці оповідання поета записав Гр. Честахівський].

Із земляків поза Академією зустрічався часто з Дзюбином, Єзучевським, Троциною, Галузевським, Кандибою, Сошальським та іншими, і про декого з них зберігав завжди добру пам’ять і знайомство до кінця життя. Ці внуки нобілітованих козаків-старшин служили в Петербурзі в різних державних установах і були українськими патріотами. Серед них були й щирі прихильники його талантів. Був повен життя й цікавості до людей, але часто йому доводилося й розчаровуватися в них. Про конкретні свої розчарування в людях не любив розповідати, але загальних згадок про це й гірких рефлексій на цю тему не бракує вже в ранніх його творах, а особливо цікава одна в листі до Г. Тарновського: «цур їм (людям), покуштував уже я цього меду, щоб він скис!»

Описуючи пізніше своє студентське життя в повісті «Художник», казав: «Я не маю щасливого хисту відразу вгадувати людей, зате маю нещасливу вдачу швидко заприязнюватися з людьми». В цьому й крилося джерело тих розчарувань його в людях.

Усі забави, відвідування знайомих, прогулянки тощо – все це припадало або на святкові дні, або на вакації, або відбувалося вечорами. Відвідування клас Академії було обов’язкове, і ні праці в майстернях,- ні наукових викладів (з анатомії, естетики, міфології тощо) не можна було пропускати. Вільний був у будні лише по сьомій годині вечора.

Снідав Шевченко звичайно вдома «що Бог послав», а обідав найчастіше – як і все академічне «безтурботне бурлацьке товариство», як він казав, тобто «вольноприходящие» студенти Академії – у їдальні німкені m-me Юрґенс. Іноді до Шевченка і Штернберґа приєднувався і Брюлов, відмовляючись «від аристократичного обіду» «задля мізерної демократичної юшки» та різноманітного товариства. Скромну їдальню цю знав уже Шевченко віддавна, від того часу, коли ще від Ширяєва почав ходити по святах до Сошенка. У m-me Юрґенс можна було побачити «і бідного працівника – сенатського урядовця, в єдиному, дуже нечепурному віцмундирі, й університетського студента, худорлявого й бідного, що ласував обідом мадам Юрґенс за гріш, зароблений у багатого бурша-гульвіси за переписку лекцій», як згадував сам Шевченко, але найбільшу групу серед гостей пані Юрґенс складали митці-малярі й різьбарі. Група ця мала свій особливий стиль: носили вони бороди й запускали волосся аж по плечі, одягалися ексцентрично й з умисною недбайливістю, на головах носили капелюхи з широченними крисами.

Взагалі в той час громадська фізіономія російської столиці почала різко мінятися: зростала нова верства «декласованих» інтеліґентів, що творили все грубший і грубший прошарок між пансько-дворянським та купецько-міщанським станами. Серед цієї верстви т. зв. «різночинців», що її значною складовою частиною були й митці всіх фахів та дрібніша літературна братія з їхнім богемним стилем, жив і працював молодий український поет. В інших середовищах бував лише більш або менш частим гостем.