Логотип сайта «Тарас Шевченко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Життя Тараса Шевченка / 1838 – 1843 рр. Студент Академії мистецтв / Російські твори

Життя Тараса Шевченка

1838 – 1843 рр. Студент Академії мистецтв

Російські твори

Павло Зайцев

Усе це читав Шевченко влітку 1842 року. Трохи більше, як рік тому, він сказав: «Буде з мене, поки живу, і мертвого слова», – отже вирішив і далі писати по-українському, але в портфелі його були вже два великі твори, написані по-російському: згадані вже вище драми «Никита Гайдай» та «Слепая красавица», що її він саме тепер переробляв у поему.

Як це могло статися, що він почав писати й по-російському і пощо він це робив? Почав він писати по-російському вже по рецензії Белінського на «Ластівку», по рецензії, що його обурила протестом і проти української мови, і проти «мужицьких» українських сюжетів. Отже писав по-російському не під впливом ворожої українському слову критики – керували ним інші мотиви, і їх могло бути багато. Про один із них знаємо, про інші можна лише здогадуватися. Белінський твердив, що тільки геній може черпати сюжети з українського народного життя. Найближче українське оточення поета могло спокутувати його, висловлюючи певність, що він при своїх геніальних здібностях зможе дати такий сюжет російською мовою. Докучали йому й здогади москалів, що він не через внутрішню потребу пише по-українському, а лише тому, що як слід не знає російської мови. Це Шевченко виразно висловив у пізнішому листі до Г. Тарновського, кажучи, що пришле йому поему: мова йшла про «Слепую» – «по-московському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю».

Пішовши за голосом амбіції, Шевченко міг одночасно піддатися й практичним радам приятелів, що могли вказувати йому таку стежку (дебют у російській літературі) власне для завоювання собі тим самим і позиції українського письменника: по здобутті тріумфу в літературі російській міг він сподіватися уважнішого ставлення й до своїх українських творів. Могли також насідати на Шевченка і його російські приятелі, що не розуміли його українських творів, бо зовсім не знали української мови, а хотіли прочитати щось ним написане. Та хоч як там було, але сам Шевченко подав єдиний мотив, чому пише й по-російському: його амбіцію зачепили підозріння, ніби він пише по-українському не тому, що мусить так писати, а тому тільки, що інакше не вміє. У кожному разі він ніколи не збирався ні кидати своєї української творчості, ні робитися двомовним поетом: перед тим, як почав свої російські поетичні вправи, сказав уже своїм російським дорадникам: «я слухать не буду»; коли написав уже дещо, казав у листі до Кухаренка: «який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом», а в самих творах підкреслював, що пише чужою мовою, відкидаючи теорію «общерусского литературного языка» і тим відсепаровуючись навіть від своїх прихильних українських рецензентів, які ту теорію визнавали і українську мову й літературу вважали за складову частину «общерусской» [Докладніше про це – в моїй статті про російські поеми Шевченка в VI томі видання Українського Наукового Інституту].

Обидві перші літературні спроби його писати російською мовою були творами драматичними. Сюжет першої з них (трагедії «Никита Гайдай», переробленої в драму «Невеста») розвивався на тлі подій Хмельниччини. В палких тирадах героя звучали революційно-патріотичні струни душі самого автора:

Казак в неволе изнывает,

И поле славы поросло

Травой негодной… Умирает

И звук и память о былом!

Нет! Запоем мы песню славы

На пепелище роковом, –

Мы цепь неволи разорвем,

Огонь и кровь мы на расправу

В жилища вражьи принесем.

И наши вопли, наши стоны

С их алчной яростью умрут,

И наши вольные законы

В степях широких оживут.

Дуже можливо, що крім усіх інших мотивів, що його спонукали виступити з дебютом у російській літературі, були також і мотиви чисто пропаґандивні: хотів і росіянам показати українське минуле в правдивому освітленні, і в заснулих українських душах збудити патріотичні почуття. Театральна сцена давала для цього ще більше можливостей, і може тому він і спинився на драматичній формі. Солодкаво-патріотичним, повним виразної штучності п’єсам російських драматургів, таких, як Кукольнік, Полевой або Розен, хотів протиставити свій стихійний і щирий український патріотизм. Зацитований уступ із цієї п’єси, який цензура викинула з тексту, друкованого в «Маяку» (1842), показав поетові, що цензори Миколи І не такі наївні, щоб не зрозуміти, що сотник Богдана Хмельницького – занадто модерний.

Драму «Слепая красавица» переробив у поему. Сюжет її був «мужицький». Сам знав, що це не ворожить йому успіху, передбачав, що москалі скажуть, що це «mauvais sujet». За кулісами драми стояла постать дідича, одного з представників тієї «освіченої» верстви на Україні, що – за Белінським – утворилася там лише по запровадженні цивілізації Петром І, але на сцені були жертви звірячих учинків дідича: зведена ним колись кріпачка і його дочка від неї, зґвалтована звироднілим батьком. Можливо, що Шевченко цю трагедію українських «мужичок» хотів піднести як іронічний презент панам Белінським, яким «знудилися» «наївні» українські пейзанські сюжети. Не зважаючи на романтично-сентиментальне оформлення сюжету, стилістичні нерівності, численні огріхи щодо російської мови й російської метрики, поема ця мала деякі сильні уступи, людям подобалася, і Шевченка намовляли її друкувати. В кінці вересня її хтось уже купив у нього, але світу вона так і не побачила. Натомість слава його як українського поета все більше зростала й ширилася. Тихорський, пишучи про «Гайдамаків», оповідав про «захоплення, викликане по всій Україні» творами Кобзаря й особливо останньою поемою, про яку Шевченкові ще весною писав із Харкова Квітка: «Ну, вже так, що порадували Ви нас своїми «Гайдамаками»!… читаєш, та й облизуєшся… Пан Артемовський аж підскакує та хвалить… Пишіте ж, паничу, у всю руку; напишіть нам ще таке, дайте нам віддихнути од московських брехень…»

Досвід, який виніс Шевченко з писання поезій російською мовою, показав йому, що це – не творчість. Чужа, «черства» мова йому не давалася. Над «Слепою» працював мало не рік, переробляючи її й переписуючи. Українські твори самі «навівалися» й «виливалися». За кілька місяців по скінченні «Слепой» писав Г. Тарновському, згадуючи, як з «Гайдамаків» сміються москалі: «Зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить. Нехай я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе».

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2009 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 11498

Модифіковано : 6.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.