Гулак-Артемовський і Кухаренко
Павло Зайцев
Саме коли скінчив або кінчав «Слепую», коли жваво реаґував на такі протилежні змістом рецензії на «Гайдамаків», під час літніх вакацій 1842 року великою розвагою для нього було товариство нових людей: з’явилися дві цікаві й яскраві постаті: артист-співак Семен Гулак-Артемовський і чорноморець-письменник Яків Кухаренко. Жив тоді Шевченко разом із двома товаришами-земляками студентами Академії Мистецтв: відомим уже нам Хтодотом Ткаченком і слобожанином Кіндратом Єжовим. Семена Гулака пізнав Шевченко ще в 1839 році, коли композитор Ґлінка привіз його до Петербургу з України разом із цілою групою співаків для царської капелі. Скоро по тому Гулак виїхав до Італії вчитися і тепер, по трьох роках науки і по успішному дебюті в міланській опері, повернувся до Петербургу, щоб зайняти амплуа соліста в імператорських театрах. Веселий, повний життєвої енергії, дотепний оповідач, артист з усіма даними першорядного актора і в комічних, і в драматичних ролях, бас-баритон феноменального діапазону і незрівнянної краси, разом із тим стихійний український патріот, Гулак відразу зблизився з Шевченком, обдарованим не лише талантами митця-пластика, поета й артиста-оповідача, але й винятковою музикальністю – добрим слухом, невеликим, але гарним голосом і вмінням інтерпретувати українські пісні.
Окружний, а за недавно ще скасованою росіянами запорізькою термінологією – «курінний» отаман генерал Кухаренко був знавцем чорноморсько-запорізького побуту й українським письменником, а як людина поєднував високі прикмети лицарської душі з щирою добрістю й простотою. Цей живий носій запорізьких традицій зробився предметом ніжної симпатії ентузіаста-поета й цілого його українського оточення, сам же він так полюбив Шевченка, що згодом писав поетові з Чорноморії, що готовий йому «душу свою послать». Студентська кімната на Василівському острові обернулася в своєрідний літературний «курінь», де запанував дух особливої «січової» богеми, стилізованої на запорізький «шталт». Гостя «курінного» підвищено до ранґа національні страви, коли ж, наприклад, Гулак з’явився раз із печеним поросям і пиріжками в кошику, то радості не було краю. Ні тіснота, ні брак меблів не перешкоджали цьому об’єднаному під прапором мистецтва й українського патріотизму товариству романтиків не тільки забавлятися веселими оповіданнями й чудесно виконуваними співами й танцювати, а й вести розмови на теми про українську літературу й театр, їхні завдання та перспективи.
Як і Шевченко і Гулак, Кухаренко теж знав безліч українських пісень. Він привіз тоді з собою свою п’єсу «Чорноморський побит» – переплетені десятками пісень сцени з життя оселених у Чорноморії запорожців. Для всіх цих романтиків, як слушно висловився один пізніший дослідник, «пісня була «ковчегом Заповіту», найкращим покажчиком сили, хисту і прав народу на самоозначення». Крім Гулака, Кухаренка та самих господарів у товаристві цьому бували ще поет і прихильний критик «Гайдамаків» М. Тихорський, петербурзький видавець Семененко-Крамаревський, якийсь родич Гулака «музика-скрипник» і петербурзький літератор, поліглот Елькан. Коли Кухаренко, десь коло 20 вересня, покинув Петербурґ, усі члени цього цікавого й яскравого гуртка сумували за добрим кошовим. Кіндрат Єжов казав Тарасові, мріючи про новий приїзд Кухаренка до Петербургу: «із хати б не виходили, все б сиділи та балакали та галушки б та всячину варили та співали б та танцювали». Усі ці великі діти були й великими ентузіастами, а найбільшим із них сам Шевченко. Згадуючи цю пору своєї молодости, Шевченко вже по довгих роках писав Гулакові, що як тепер бачить усе це товариство, й казав: «щасливий час!», а в листі до Кухаренка згадував свою тодішню «віру і надію» – яка «вона була колись чиста і непорочна, як дитяточко, взятеє з купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт-камінь одшліфований». Ніщо тоді не могло захитати його «чистої і кріпкої» віри-надії в краще українське завтра, і всі за це звали його ентузіастом.
Реальним відгуком розмов, що велися в Шевченковому гурті під час перебування в Петербурзі Кухаренка, було написання драми в трьох актах «Данило Рева». Як можна догадуватися, це була перша редакція «Назара Стодолі». Написав її Шевченко протягом кількох днів, бо вже 30 вересня згадував про неї в листі до Кухаренка як про готову, але це не була одна його праця, виконана протягом якихось десяти днів: він устиг іще переписати (а переписуючи, очевидно, й остаточно виправити) вже читану Кухаренкові «Слепую», встиг побувати в цензурному комітеті й порозумітися з цензором Корсаковим у справі залишеного Кухаренком «Чорноморського побиту», встиг і випровадити з Петербурґу Хтодота Ткаченка, за яким тепер теж сумував; не переставав, очевидно, учащати й до Академії.
Український театральний репертуар був тоді ще дуже скупенький, і п’єс було мало, та й майже всі вони були оперетками-водевілями, якщо не лічити нової віршованої, але дуже невдалої трагедії Костомарова «». Коли Кухаренко в своїй п’єсі давав сцени сучасного чорноморсько-українського побуту, то Шевченкові спала думка дати історично-побутову драму з давніх козацьких часів, з життя XVII століття. Шевченко, очевидно, зрозумів, що його «Никита Гайдай» («Невеста») – річ більше літературна, як сценічна. Майбутній «Назар Стодоля» був першою дуже вдалою українською побутовою драмою. Справді треба було геніальних здібностей, щоб скомпонувати повну життя й історично-етнографічних деталів річ протягом кількох днів. Не забув Шевченко відгукнутися в ній і на безграмотні теревені Белінського про те, що на Україні до Петра І не було освіченої верстви. Він двічі в уста Гната Карого вклав згадку про київську братську школу – Могилянську Академію.
Хоч веселе товариство не могло не забрати Шевченкові багато часу, а проте літо того року було для нього й періодом дуже продуктивної праці: він намалював аж два образи олійними фарбами – «Катерину» й «Родину під хатою». Трапився йому й інший заробіток: літом він ілюстрував «Историю Суворова» для видавця Ісакова, але по від’їзді Кухаренка сидів уже без грошей.
Ще коли Кухаренко був у Петербурзі, то чув від Шевченка про його намір виїхати в подорож до заморських країв [«Чи ви їздили з Бориспольцем на білому коневі [пароплавом] до чужоземців?» – питався Кухаренко по довгій перерві в їх листуванні]. Десь у другій половині жовтня або на початку листопада 1842 р. Шевченко виїхав до Швеції й до Данії.
Подорож ця дала Шевченкові багато нових сильних і яскравих переживань і розворушила його творчу енерґію. До того часу йому доводилося бувати лише на сонних уліті водах Фінської затоки – у Петербурзі та Кронштадті. Тепер же, десь у жовтні або й на початку листопада, невідомо за яких обставин, вирушив він у цю далеку морську подорож: до Копенгагену і Стокгольму. Чи мав якісь інші плани крім бажання побачити чужі краї, чи їхав лише тому, що мав якісь догідні умови для подорожі, невідомо. Поїхав із своїм товаришем з Академії й земляком Бориспольцем. Подорож ця скінчилася нещасливо для здоров’я поета, зате дала нам один із шедеврів першого періоду його творчості. Шедевр цей – поема «Гамалія» – могутнім акордом закінчив той період як один із найдинамічніших і найблискучіших творів Шевченкової музи. Вернувшись до Петербургу, 18 листопада поет писав до Харкова своєму приятелеві П. Королеву:
«Мене носив проклятущий пароход у Шведчину і Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невеличку поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото, та й не знаю, чи вже вийду. Хоч лікар і говорить, що «нічево», одначе так киває головою, що аж сумно дивиться. Сьогодні оце трошки легше стало, – можна хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тільки милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб умерти на Україні».
Морське колисання Шевченко зносив легко, бо пізніше ніколи не нарікав на морську хворобу, навіть і під час довгого плавання по бурхливому Аральському морі, і причиною його, як видко, дуже тяжкої хвороби була, мабуть, застуда. Жадний нових емоцій, хотів, мабуть, вчутися в переживання тих, хто мусять ставати віч-на-віч з морською стихією, і подовгу не сходив із чердака. Згадав, пливучи, далекі козацькі морські походи й тут тільки, серед розшалілої морської стихії, міг собі реально уявити, яку несамовиту відвагу мали його козацькі предки, щоб у негоду й бурю вступати в боротьбу з розбурханими хвилями-горами на своїх непевних чайках-байдаках, і яку незмордовану силу, щоб, перебувши цю боротьбу, вступати в нову, криваву – з сильнішим і ліпше озброєним ворогом… Море подиктувало йому «Гамалію», – в реві бурі, у громі й плюскоті хвиль, з космічних переживань повстав цей гімн людській волі й відвазі, і звідти – стихійна сила й вибагливобризькі ритми цієї феєрії-симфонії, де кольори і звуки потужних образів злилися в одну монументальну цілість [Пор. мою статтю про цю поему в II т. «Повного видання творів Т. Шевченка» Українського Наукового Інституту, написану ще тоді, коли цитований вище лист поета про морську подорож не був знайдений і опублікований].
Як довго хворів тоді поет, про це немає даних.
Ще в кінці січня 1843 року писав Грицькові Тарновському на Україну, що хотів би туди приїхати ще ранньою весною: «Ох, якби то мені можна було приїхать до солов’я, – весело б було». Але одночасно мав сумніви, чи пощастить йому це бажання виконати: «… спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручатися. Та вже як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до Вас, а потім уже дальше». Які то були труднощі, що виникли з відносин з якимись «проклятими кацапами», тяжко з певністю сказати, але, здається, не буде помилкою домислюватися, що мова йшла тут про продаж права власності на поетові твори. У цитованому вже листі до свого харківського приятеля Королева Шевченко писав, що «злидні» змусили його продати всі твори і друковані і недруковані, i що їх уже «з перших чисел декабря купець зачинає друкувать».
Чи то була писана, чи лише усна умова з якимсь видавцем, невідомо, але очевидно злидні у Шевченка були великі, бо продав усе, що лише до того часу написав, – і не надруковану ще Корсуном «Мар’яну черницю», і «Слепую». Але «випручатися» з цієї невигідної умови йому таки пощастило, бо 8 лютого 1843 р. він підписав умову з видавцем Лисенковим, продавши йому у вічну власність лише ті 8 поезій, що були в «Кобзарі» 1840 р., та поему «Гайдамаки». Решта поезій, надрукованих у «Ластівці» та в «Молодику», «Гамалія» тощо, залишилася його власністю, і він мав змогу сам видати другого «Кобзаря» або комусь ці твори продати. Від Лисенкова дістав він якусь дуже мізерну суму. Це потверджує пізніша згадка Шевченка про те, що за його твори йому «ніхто гроша не заплатив», та лист до Марка Вовчка з пересторогою не довірятися видавцям, бо вони «носом чують наші злидні». «Ані гроша» – це, звичайно, гіпербола, але вона свідчить про те, що гонорар був мізерний. Та й не міг він бути великий, бо 800 примірників першого видання «Гайдамаків» лежали невикуплені в друкарні, і Лисенков, використовуючи це, міг за них запропонувати авторові дуже малу суму, а за друге видання невеликого розміром «Кобзаря», на якого, щоправда, був попит, бо був уже розпроданий, багато не міг дати. Не міг не використати спритний землячок і повної життєвої непрактичності Шевченка, як і того, що поетові напевне дуже хотілося, щоб його твори були в продажі на книгарському ринку.
Невелика сума, одержана від Лисенкова, не могла значно поправити Шевченкових матеріальних обставин, але йому пощастило, мабуть, заробити десь грошей малярською працею, або принаймні блиснула на це надія, бо в лютому він уже написав Якову Кухаренкові, що в березні їде за кордон. Непоправний оптиміст-ентузіаст, він завжди перебільшував деякі сприятливі можливості. Отже не знаємо, що саме надихнуло тоді віру в можливість виконання цього заміру, який вже давно був його мрією, бо він, «коли ще ходив до гіпсового класу», тобто в 1838-39 рр., «мріяв про країну чудес, про світову столицю, увінчану банею Буонаротті», про Італію і Рим з їх «безсмертними чудесами». Там була колиска слави світових митців, там виконав свій архітвір і його великий учитель, там жив і працював його найщиріший приятель Віллі Штернберґ, туди вибирався другий приятель Аполон Мокрицький, звідти поверталися або писали повні захоплення листи й інші старші товариші.
Але виплеканий у мріях намір не здійснився. Шевченко поїхав таки на Україну, хоча, сповіщаючи Кухаренка про проект своєї подорожі за кордон, і писав: «а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую», і що на Україні «чортма людей, німці прокляті, більш нічого». Речення ці сам у листі підкреслив. Отже або проект подорожі до Італії не був реальний, або надії митця хтось ошукав, або сам він був винен у тому, що подорож ця не відбулася. Останню причину можна б було вважати за зовсім певну, якби ми знали, що наведені нижче слова поета безперечно відносяться до весни 1843 року. Комусь невідомому, здається, що тому ж самому Г. Тарновському, він писав: «Як здав екзамен, то наробив такого, що сором тепер і згадувати: опам’ятався тільки тоді, як минули два місяці». Результатом були борги, які поетові пощастило заплатити лише завдяки тому, що письменник Полевой замовив йому 12 портретів «російських вождів» до їхніх біографій.
Довелося таки їхати «до німців проклятих» – до зросійщених українських панів, що «вірою і правдою» служили цареві, як і його пруські генерали й міністри. Їхав у країну, де – як знав – «окрім плачу, нічого не почує», але де крім запроданих Москві «малороссийских господ» мусіли же бути й якісь «живі душі», були і «з святими горами Дніпро», і золотоверхий Київ, і «степ, як море», і сонця досхочу. Була й реальна можливість заробити там гроші малюванням портретів по поміщицьких садибах.