«Гайдамаки»
Павло Зайцев
Присвята ще невиданих у цілості «Гайдамаків» Григоровичу була для Шевченка добрим приводом, щоб ударити по ворогах – по всіх ворожих критиках і по Белінському зокрема. Написав її Шевченко, як видно, за одну ніч, під свіжим враженням може ще в шпальтах прочитаної «рецензії» Белінського.
Відповідний уступ розпочав з того, що змалював уявлене ставлення прийдешньої критики до свого нового твору:
Та й кинуть під лаву.
«Нехай – скажуть – спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани;
А то дурень розказує
Мертвими словами,
Та якогось там Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень, дурень!
Били, та не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високі могили –
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають,
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають!
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, –
От де слава! А то співа:
«Грає синє море»,
А сам плаче; за тобою
І твоя громада
У сіряках…»
Популярний репертуар сюжетів та мотивів, що приносять гроші і славу авторам, був тут дуже дошкульною сатирично-іронічною вихваткою проти Белінського: це ж він, критик-естет, не соромився вихваляти в своїх рецензіях російської патріотичної макулатури такого, напр., Полевого з його «Парашею Сибирячкою» та з усякими кавалерійськими героями. Протиставляючи цій «шляхетній» і «культурній тематиці свою «кобзарсько-мужицьку», Шевченко кинув у лице своїм московським критикам:
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки шкода –
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте! Кричіть собі,
Я слухать не буду!
Обвинувачення в тому, що він пише якоюсь штучною, неживою, небувалою мовою, були дикі, – писав тією мовою, «що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла», мовою, що її вживали мільйони його земляків, якою органічно виливалися всі його почуття і в яку втілювалися самі собою образи, що їх створювала його мистецька уява. Ще в «Кобзарі» казав:
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло.
І тому він у присвяті-заспіві до «Гайдамаків» збув іронією ці закиди критиків:
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова!
Але в цьому його оборонному виступі центр ваги лежав не в іронічно-сатиричному висміюванні українофобів-критиків, а в незрівнянно-мистецькому зображенні процесу творчості, спонтанної творчості генія, полоненого власною буйною уявою. Якими смішними здавалися українським читачам претензії й закиди критиків-пігмеїв і щодо «мужицької» мови, і щодо «мужицьких» сюжетів, коли Шевченко впроваджував цих читачів до «безкрайого степу» своєї фантазії:
У моїй хатині
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина!
Заспіваю – море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю – розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий крили;
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають… А пороги
Між очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
«Чого, батьки, сумуєте?»
– «Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…»
І я плачу. А тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани, – всі в золоті
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будували;
Як козаки на байдаках
Пороги минали;
Як гуляли по синьому,
Грілися в Скутарі,
Та як, люльки закуривши
В Польщі на пожарі,
В Україну верталися…
Ще перед цією картиною гомеричного козачого бенкету поет ширше розвинув мотив про неможливість закопувати в землею свої поетичні скарби:
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? – Гріх: душа жива!
а тут знову дав образ своїх некуплених багатств і своїх творчих зворушень при їх огляданні:
А я дивлюсь-поглядаю,
Сміюся сльозами, –
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю –
Я не одинокий, є з ким в світі жить!
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить,
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько «Гриця» дівчина співає –
Я не одинокий, є з ким в світі жить!
От де моє добро, гроші,
От де моя слава!
Цим описам його творчих процесів не довелося швидко побачити світ. Невідомо, коли саме подав він до цензури закінчені вже на початку квітня 1841 р. «Гайдамаки», але в кожному разі справа ця тягнулася довго, і клопотів з ними мав він багато: епопея селянського повстання лякала цензорів, боялися її пропустити. Про це сам Шевченко писав Григорію Тарновському: «Мав я з ними лихо, – насилу випустив цензурний комітет: «возмутительно» та й годі! Насилу якось я їх упевнив, що я не бунтівник. Тепер спішуся розіслати, щоб не схаменулись». Цензура дала дозвіл на вихід книжки аж 29 листопада 1841 року. Але клопоти й далі були: видавав Шевченко поему власним коштом, оголосив передплату й сам розсилав знайомим на Україні білети для «субскрибентів», але справа передплати йшла мляво, і тому Шевченко не мав за що викупити книжку з друкарні, хоч на початку грудня її вже видруковано. У Харкові, що був тоді центром українського літературного життя, розповсюджував білети сам Квітка-Основ’яненко, але вони не дуже «повзли», як і білети на «Ластівку»: петербурзькі видавці-спекулянти часто ошукували «субскрибентів», і люди воліли заплатити гроші за готову книжку. Про це з жалем повідомляв Тараса старий Квітка. Лише в кінці березня 1842 року пощастило Шевченкові викупити з друкарні чимало примірників і порозсилати їх до тих місцевостей, де він мав довірених осіб.