12. Думи мої, думи мої
Василь Доманицький
Вперше видруковано в Кобзарі р. 1840 (стр. 5 – 11), потім в Чигиринському Кобзарі (5 – 10).
От в цьому віршові цензор Бекетов справді з олівцем до-ладу походив: більшу, центральну частину його, від слів: «За карії оченята» і кінчаючи «Хто ж сироті завидує, карай того Боже», він закреслив зовсім. І справді, в Кобзарі р. 1860 нічого цього ми не бачимо, і лишень в Кожанчиковському виданні через 7 літ «Думи мої» надруковано цілі.
Стор. 11, 14 зн.: з бунчуками – Шевченко уживає: з бунчугами… Взагалі у нього помітно змішування к з г, і одного разу у нього замість колега – стоїть (в автографі) голега…
Стор. 11, 2:
Засівала трупом поле,
Поки не ростило.
По всіх виданнях, російських і заграничних, стоїть; остило. Д. Романчук, згадуючи про свої записки, доповнення до видання Семеренка [1860] поправляє на: ростило. «Се, здается мені, дає ліпше, і навіть єдино добре значення», – каже він.
А нам воно зовсім не здається добре, а прямо таки неможливе. На се звернув увагу і д. М. Кр-ський, але він також, здається мені, помиляється, пояснюючи, що «остило» – узято Шевченком з російського і значить: захололо. Остило у Шевченка трапляється досить часто і значить тілько: надокучило, наїло:
«Нудно йому на чужині, І добро остило» [«Між скалами, неначе злодій»], «Хоч вам, знаю, і остило на кров та на сльози дивитися» [Гайдамаки 1 видання 1844 р. стр. 104], «Остило волочить кайдани» [Заступила чорна хмара], «Мені сидіть уже остило» [«Назар Стодоля»]. Так само і тут говориться про козацьку волю, що вона доти засівала трупом поле, поки їй не остило. А що б мало значити: поки не ростило – не можу зрозуміти, бо од рости – ростило не було б по українськи.
[Про ці записки д. Ю. Романчук, на мій запит до нього, в листі до мене од 24 – VII 1906 пише ось що: «Тут [в Галичині] були в 1860-х роках відписи недрукованих нецензурних поезій Шевченка, котрі поезії або частини їх друкувалися в літературнім тижневику «Вечерниці» [1862 і 1863] і в Львівськім виданні з р. 1867; де які відписи мав і я тай вписав їх до мого примірника Кобзаря з 1860 р. або до окремої книжечки; де який відпис і затратився у мене, але лишився в моїй пам’яті, і я подав його до «Правди» з 1873 р. [частина «Івана Гуса». В. Д.]. Се все використане мною в моїм виданні з 1902 р.; не використав я лише значно відмінного та цікавого [з дійсності мало інтересного, бо це одна з перших редакцій, – В. Д.] тексту «Неофітів», поданого в «Вечерницях» з 1863 р».]
Стор. 11, 5:
Лягла спочить [тобто та сама козацька воля],
[а тим часом] Виросла могила,
А над нею Орел чорний
Сторожем літає…
Шевченко в Чигиринському Кобзарі не поправив цього великого О в слові орел, і здається мені, не без причини… Мені здається, що цей орел з великої букви має тут символичне значення: що чи не мало воно часом значити: «двоголовий орел», що літає сторожем над колишнім козацьким полем, засіяним козацьким трупом.
Стор. 11, 13: сльози за Вкраїну, – в Чигиринському Кобзарі і в виданні Кожанчикова: за Украйну, а Львівське [р. 1867] уже має «Вкраїну».
Очевидно, це накручування з боку видавців, і цілком даремне, бо у Шевченка дуже часто доводиться стрічати форму: «За або на Украйну»…
Стор. 11, 18 зн.: а надто той… В Чигиринському Кобзарі: за то той, але Шевченко виправив на: надто. Цікаво, що в Кобзарі р. 1840 стоїть теж: надто.
Стор. 11, 4: краче. У Шевченка частіше в такім разі мягкий самозвук: кряче, грязь, рятуй, але зрідка уживає він і твердого а.
Стор. 12, 6:
Поки попи не засиплють
Чужим піском очі.
По всіх виданнях, навіть в Кобзарі р. 1840: попи, але В Чигиринському Кобзарі Шевченко поправив був попи на друге: поки, так що читається: поки, поки не засиплють…
Рік написання – 1839. Автографа не бачив.
Джерело: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». – К.: 1907 р., с. 24 – 26.