Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

43. Заповіт

В. Доманицький

Заповіт

(«Як умру, то поховайте»).

Вперше видруковано в збірничку «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», Лейпциг, 1859, 18 – 19, під заголовком «Думка» [Заголовок «Заповіт», очевидно, не Шевченко дав, – у Львівському 1867 стоїть: «Завіщаннє»]. Передруковано в «Меті», 1863, № 4. Варіанти маємо: з рукопису Л. Жемчужникова (ЗНТШ, т. 39), в Празькому Кобзарі т. II (варіанти по рукопису 1848 (!) року); крім того, в Київському музеї древностей и искусств є автограф Шевченка, а у д. В. П. Науменка – копія М. Максимовича.

Нарешті автограф маємо цього року з архіва Департамента поліції, – майже нічим не одмінний од тексту в виданні Романчука.

Таким чином маємо чималий матеріал, який і позволяв нам бачити історію цього вірша. Можна доглянути, що рукопис Празьких приміток найстаріший, потім Лейпцизький, текст (копія) Жемчужникова, копія Максимовича, Празький основний і найпізніший – автограф Київського музею древностей и искусств.

Дата 25/XII 1845, що стверджується, крім копії Жемчужникова, ще й копією Максимовича та рукописом Департамента поліції.

13, 3 зн.: як умру; то поховайте, – а в копії Жемчужникова: заховайте.

14, 1: на Вкраїні милій, – в Лейпцизькому: на Краіїні.

– 4: були видні, було чути, – в копії Максимовича: були видкі, було чути; більш-менш так і в Празькому Кобзарі основному: були видні, було чути, – звідки узяв і д. Романчук; одначе по всіх інших джерелах: Лейпцизькому, автографі Київського музею та рукописі Празьких приміток. було видно, було чути, – (так і в рукописі Департамента поліції): в примітках Празькому Кобзарі: було видно, було б чути.

14, 6 – 8:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу, –

так в автографі Київського музею, копії Максимовича, Львівському та Празькому основному, – тобто по всіх пізніших редакціях, а в Лейпцизькому так:

Як потече з України

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кров ворожа.

14, 10 – і полину, – такий варіант в рукописі Департамента поліції, в автографі Київського музею та Празькому основному, бо в Лейпцизькому, рукописі Празькій, Львівському 1867 і копії Максимовича: полечу.

– 12 – 13:

А до того –

Я не знаю Бога, –

так скрізь стоїть, крім Лейпцизького, та рукопису Празького, де після слів «а до того» – одразу: «поховайте та вставайте». За те в автографі Київського музею, який очевидно пізніший за всі редакції, навіть і Празьку основну, замість: А до того – стоїть: А поки що.

– 14: поховайте та вставайте, – скрізь так, крім автографа Київського музею, де: прокиньтеся ж, брати мої.

– 14 зн.: і вражою злою кровю, – так і скрізь, крім рукописного варіанта Празького, де: чаркой (очевидно: чорной) кровю…

– 11 зн.: в семї вольній, новій, – скрізь так, крім рукописного варіанта Празького, де: в самій вольній мові. Очевидно, редакція найраніша.

– 9 зн.: незлим тихим словом, – скрізь так, крім рукописного варіанта Празького: незлим добрим; в автографі Київського музею найпізніша редакція: тихим, добрим словом.

«Заповіт» – останній твір Шевченка, що увійшов в рукопис під заголовком «Три літа». Рукопис той забрали у нього під час арешту його 5 квітня року 1847. Досі відомо було (див. «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя», О. Кониського, т. 1, 235), що з власних творів взято було у Шевченка «Сон», поему «Осика», написану 7 березня 1847 р. у Седневі, кілька його віршів і зшиток його творів, злаштованих до цензури з передмовою, в якій слідчі зауважили, що він «бранит русских». Справді, цього року д. Е. Щоголев розшукав в архиві Департамента поліції аж три рукописи: – один чистіший, виготовлений до цензури, з передмовою [Передмову цю видруковано у О. Кониського в т. II, стр. 204 – 205, прим. 2 згаданої вгорі його праці; передруковано потім в «Громадській думці» (1906, ч. 162) і нарешті опубліковано в журналі «Былое» (1906, кн. 8, 1 – 3), додержуючи правопису оригінала. Найповніше подано її в новому повному виданні «Кобзаря», що друкується в Петербурзі], в який, увійшли лишень: Лілея, Русалка та Осика (вона ж і «Відьма» – пізніш); другий – увесь «Єретик» або «Іван Гус» і, нарешті, третій – немов би альбом, куди Шевченко позаводив усе те, що написав за три роки («Три літа»): рр. 1843 – 1845.

Про цей останній мені відомо трохи більше, як про ті два [Відомості подав мені Я. П. Забіла, за що складаю йому щиру подяку.]. В архиві Департамента поліції єсть великий зшиток, і на палітурах наліплено смужку білого паперу з надписом: «Стихотворения Шевченка есть дело 1 экспедиции 1847 года № 81 ч. 6». На першому аркуші олівцем намальовано: посередині, в рамці якась постать, – як знати, боса, в бороді, без шапки і без штанів, в довгій сорочці, підперезана; поверх накинуто одежину без рукавів; руки розставлені і в лівій руці ціпок.

Окремо, внизу, аж двічі, голова з довгим носом, потім голова з тулубом у вице-фраці і немов би в військовому мундирі з наплечниками обер-офіцера і одна постать з кирпатим носом.

На другому боці того ж таки аркуша знову постать з кирпатим носом, в двох поставах, одна в пальті та в ярмулці, немов би татарській або жидівській, а друга – неначе в халаті, без ярмулки, лиса; вгорі окремо голова тої самої постаті в ярмулці і без ярмулки, лиса, – знизу, над головами надпис: «на ще [=тще] серце».

На другому аркуші надпис чорнилом:

«Три літа»,

а внизу олівцем намальовано: дядько в кобеняці і в шапці з ціпком в руках і свиня. На третьому аркуші:

«Отцы наши согрѣшиша, и нѣсть ихъ,

Мы же беззаконія ихъ под[ъ]яхомъ.

Рабы обладаша нами, избавляющаго

Нѣсть отъ руку ихъ.

Князи въ рукахъ ихъ повѣшены быша,

Старѣшины не проглавишася

Избранніи плачъ под[ъ]яша, и юноши

въ кладѣ изнемогаша.

И старцы отъ вратъ оскудѣша, избранніи

отъ пѣсней своихъ умолкоша»

Молитва Іереміи пророка.

Далі, на другій сторінці, починаються вірші і йдуть вони так:

1) Чигрине, Чигрине… 19 февраля 1844. Москва;

2) Заворожи мені волфе – 13 декабря 1844. С.-Петербургъ;

3) У недилю не гуляла – 18 октября 1844. С.-Петербургъ;

4) Олівцем надписано Гоголю (За думою дума роєм вилітає) 30 декабря 1844. С.-Петербургъ;

5) Олівцем надписано Розрита могила (Світе тихий, краю милий, моя Україно) – 9 октября 1848 Березань;

6) Чого мыни тяжко – 13 ноября 1844. С. П: Б.:;

7) Не завидуй багатому – 4 октября 1845. Миргородъ;

8) Не женыся на багатій – 4 октября 1845. Миргородъ;

9) Сова – 6 мая 1844. С: П: Б.:;

10) Дивычіи ночи – 18 мая 1844 С: П: Б.:;

11) Наймычка – 13 ноября 1845 въ Переяслави;

12) маленькій Марьяни – 20 декабря 1845, Вьюнища;

13) Сонъ (комедія) – 8 іюля 1844 С. Петербурга

14) Слипый (поема) [= Невольник] – 16 октября 1845. С: Марьинское;

15) Кавказъ – искреннему моему Якову де Бальмену 18 ноября 1845 въ Переяславі;

16) Минають дни, мінають ночи – 21 декабря, 1845, Вьюнища;

17) Копають день, копають два [кінець «Великого Льоху»];

18) Стоить въ сели Суботови – 21 октября 1845 Марьинское

19) И мертвымъ и жывымъ – 14 декабря 1845, Вьюнища;

20) Великій льохъ (мистерія) – Епіграф: «Положилъ еси насъ сосѣдомъ нашимъ подражаніе и поруганіе сущимъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во языцѣхъ, по киванію главы въ людехъ». Псаломъ 43 ст. 14 и 15.

а) Три души

б) Три вороны

в) Три лирныки.

21) Холодный Яръ. Вьюныща, 17 декабря 1845;

22) Тры лита – 22 декабря 1845. Вьюныща;

23) Давидовы псалмы, 19 декабря 1845, Вьюнища;

24) Якъ умру, то поховайте – 25 декабря, 1845, въ Переяславі.

З усього цього, що тут подано, ясно, перш за все, що рукопис цей – не для цензури, а збірка поезій за три роки, власноручно списана про пам’ять (тут без усяких скорочень, наприклад Сон, Невольник, Кавказ), без хронологічного ладу, а так як що попало. Оскільки недбало вписувалися сюди вірші, знати найкраще з того, що наприклад, вписано спочатку кінець «Великого льоху», потім Суботів, і аж далі «Великий льох» спочатку. Очевидно, переписувалося туди машинально, – і як попався кінець поеми, за якою підряд ішов «Суботів», так і вписано їх туди. Вписавши, Шевченко зауважив свою помилку, і як над «Копають день», так і після «Три лірники» (у «Великому льоху») поставив значок *, який показує, що одне мусить йти зараз по другому. Через цю помилку ми як раз і не знаємо тепер докладно дати «Великого льоху», бо 21 октября 1845 – стоїть під «Суботовим». Дуже може бути, що й «Великий льох» має цю саму дату, – але певніших доказів на це не маємо…

Переходячи до року 1846-го мусимо спинитися попереду всього на віршові:


Джерело: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». – К.: 1907 р., с. 140 – 144.