Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

61. Думи мої, думи мої, Ви мої єдині

В. Доманицький

«Думи мої, думи мої…»

Цим віршом, як прологом, починається перша книжечка невільницької поезії (автограф М.); їм же починається і автограф Б. – теж як прологом, без заголовка (немов би на вкладній картці).

Відміни такі:

20, 5: прилітайте сизокрилі, – спочатку в М. було: мої пташки.

– 10: Вони вже убогі, – це варіант Б., а в М.: і вони убогі.

– 13: мої любі, – в М. зразу було: мої квіти, але поправлено.

– 15: як діток, – в М.: як мати.

– 16: і заплачу, – в М.: і поплачу.

В «Кобзарях» Львівському 1867, Празькому та інших – так як в Кожанчиковському, а текст Кожанчикова – по автографу Б.

Дуже може бути, що вірш цей зовсім не найраніш усього іншого на засланні написаний, бо очевидно, що Шевченко не одразу завів книжечку, як приїхав на заслання. А тим часом у нього назбиралося дещо з нового написаного – дрібнішого, і така велика річ, як от «Княжна». Коли книжечку він зробив, то й заходився туди заводити не тільки те, що написав на засланні, але й те, що якимсь чином йому чи пощастило з собою довезти, чи може надіслали йому в Орську кріпость приятелі… У всякім разі – кілька поезій, навіть чималих (як «Відьма», «Русалка», «Лілея»), він вже готовими переписав в першу свою книжечку, але на початку поставив вірш: «Думи мої, думи мої», який мав бути за коротеньку передмову до змісту книжечки.

Але попереду скажу більше і про цю книжечку, і про обидва автографи (М. і Б.), щоб вже більше не вертатися до них, та поясню, що це за автографи.

Про обидва ці автографи в літературі була вже згадка двічі. Один раз про них говорив д. В. Науменко, у якого вони зберігаються, [«Киевская старина», 1892, 2, 314 – 319. К вопросу о научном издании «Кобзаря»] а вдруге – на підставі статті д. Науменка – небіжчик О. Кониський [ЗНТШ, т. 17. Проба улаштування хронології творів Шевченка, стр. 5 – 8].

Кониський не вірив в те, щоб хоч одна з тих книжечок (автографів) була захалявною, й вважав їх за якісь альбоми, куди Шевченко заводив і свої і чужі твори, – якщо якийсь вірш йому подобався (О. Кониський, очевидно, думав так, маючи доказ з «Дневником» Шевченка, куди він справді повписував чимало цікавих віршів українських і російських). Але заперечуючи «захалявність» автографів і не надаючи їм особливої ціни, небіжчик Кониський подає цінні звістки про ті автографи, не відаючи, що вони як раз і є увесь скарб поетичний Шевченка на засланні і мало не ввесь по повороті його звідти.

«На весні р. 1866, – каже О. Кониський, – з самого початку березня, вертаючись з-за кордону, я бачився в Петербурзі з Костомаровим; він в розмові хвалився, що усі українські твори Шевченка передано йому задля улаштування нового видання «Кобзаря», але роботу вибору Кобзарських творів взяв на себе Вашкевич. Від останнього знаємо [Киевская старина, 1895, Спомини Недоборовського], що літературною спадщиною, яку лишив Шевченко, була «маленька книжечка» та «переплетений в жовту папку зшиток з різнобарвного поштового паперу, завбільшки з поштовий аркуш, з написом «Поезії Т. Шевченка». В маленькій книжечці було оправлено все, написане поетом на засланні на аркушиках в пів звичайного великого аркушу поштового паперу.

Се була книжечка з тих зшитків, – каже Вашкевич. – що поет носив в халяві. З сієї книжечки поет переписував в жовту книжечку вже полагожені свої твори, а також і нові, написані їм після заслання. Значна частина тих творів була надрукована в «Основі», але не менш третини не було ще надруковано і гадали те надрукувати в «Кобзарі» Кожанчикова. Тоді ото трапився замах Каракозова на царя (4/IV 1866) і лютування Муравйова, так з обережності були спинені роботи по виданню «Кобзаря», а манускрипти доручили зберігати Кожанчикову. Перегодом, вже р. 1867 той «Кобзарь» з передмовою Костомарова вийшов таки. Здається, що книжки, про які повідав д. Вашкевич, і є ті самі, про які говорив д. Науменко. Мабуть книжечки, про які повідали д. Вашкевич і д. Науменко, і є ті самі Шевченкові автографи, якими орудували редактори «Кобзаря» р. 1876».

До цього можу лишень додати, що небіжчик Кониський не помилився: тими автографами дійсно орудували видавці Празького Кобзаря р. 1876 (2 томи), і це дійсно, ті самі – маленький і в жовтій папці зшитки, про які говорив Вашкевич, і що маленька книжечка – це та сама книжечка, про яку говорить і I. Тургенев в своїх «Споминках» [Празький Кобзар, т. 1]:

«он (Шевченко) мне показал крошечную книжечку, переплетенную в простой дегтярный товар, в которую он записал свои стихотворения и которую прятал в голенище сапога, так как ему запрещено было заниматься писанием» (V).

Справді, ця маленька книжечка – «крошечная» й оправлена вона в чорну шкуру, але чи були вже тоді в ній золоті боки [«золотой обрез»] і чи стояли збоку на палітурах випечатані літери: М. Л. (Михайло Лазаревський) – не відаю. Додам лишень, що після того, як видано було Кожанчиковський «Кобзарь», то й цю маленьку книжечку, і більшу, в жовтій папці, передано було у Київ, і вони тут і лишилися по сей час – на сховці зараз у редактора «Киевской старины» В. Науменка.

Але яким чином вони збереглися, коли нам відомо, що р. 1850 у Шевченка в Оренбурзі зроблено було трус і забрано його папери? Забрано було дійсно, але тільки те, що Шевченко не захотів оддати Лазаревському [Федорові] та Герну, які попередили Шевченка про те, що має бути у нього трус. Усі цінні папери, а разом з тим і ті захалявні книжечки, яких було аж чотири («і четверту починаю книжечку в неволі мережати»), забрав до себе Ф. Лазаревський.

Згодом, коли Шевченко був уже в Нижньому Новгороді, вертаючись у Петербург, то йому було прислано усі його папери. Хто їх йому доставив і звідки – поки що не знаємо. Це міг зробити або Круликевич (засланець), що вертався з Сир-Дар’ї і в січні р. 1858 був уже в Н.-Новгороді (через нього міг передати Герн папери), або – і це мені здається певніше – їх переслав з Петербургу в Н.-Новгород Лазаревський через Шрейдера, який саме в лютому їздив у Петербург і повернувся звідти 19 лютого, а на другий день Шевченко вже береться «переписувати для друку свої вірші, писані р. 1847 – 1858». У всякім разі, в лютому Шевченка вже мав папери, а головне – свою маленьку книжечку, з якої і заходивсь ото переписувати невільницьку поезію в зшиток в жовтій оправі. Цей другий зшиток – просто гарний оправлений в жовтий сап’ян альбом з синього поштового паперу великого формату, в якому 328 нумерованих сторін і мало не третя частина альбома не нумерованих. Заголовок на другій сторінці (перша порожня):

Поезія

Тараса Шевченка

1847 г.

– і все, що вписано з поезії під цим роком, а власне: Думи мої, думи, Княжна, Відьма, Лілея, Русалка. Хустина, Іржавець, Чернець, Один у одного питаєм, Самому чудно, Ой стрічечка, Козачковському, цикл поезій в казематі. («Моїм соузникам») – переписано дуже чітко і чистенько; так само ще без поправок переписано все і з року 1848 (стор. 83 – 113), під яким стоять: А нумо знову віршувать, Варнак, Ой гляну я, подивлюся, Та не дай Господи нікому, Старенька сестро Аполлона («Царі». Заголовку немає, – просто – 5 розділів, які згодом під цей заголовок стягнуто, лічучи сюди і «Бодай кати їх постинали»), На батька бісового, І досі сниться, Огні горять, І станом гнучим, І золотої й дорогої, Ми в купочці, Ми восени такі похожі.

Рік 1849 (стр. 119 – 163) теж чисто переписаний, – поправки дуже дрібні, і то пізніші, червоним олівцем. Сюди увійшло: Неначе степом чумаки, За сонцем хмаронька пливе, Не до-дому в-ночі йдучи, Як маю я журитися, Нащо мені женитися, Ой крикнули сірі гуси, Як би тобі довелося, Зацвіла в долині, У нашім раї на землі, На Великдень на соломі, Мов за подушне, П. С. (Не жаль на злого), Г. З. Немає гірше, як в неволі, Як би зострілися, Неначе праведних дітей, І небо невмите, Не для людей – тієї слави, Коло гаю в чистім полі, Як би мені черевики, І багата я, Полюбилася я, Породила мене мати, По улиці вітер віє, Закувала зозуленька, Ой сяду я під хатою, Із-за гаю сонце сходить, Ой люлі, люлі, Туман, туман долиною, І широкую долину, На вгороді коло броду, Як би мені мамо, намисто, Утоптала стежечку, Не вернувся із походу, Ой умер старий батько, Швачка, Ой чого ти почорніло.

Далі р. 1850 обнімає усього стр. 165 – 178 і тут переписано тілько: Лічу в неволі, Не молилася за мене, Петрусь; ще далі (стр. 189 – 224) – р. 1857, а в ньому: В неволі, в самоті немає, Москалева криниця (не драматична), Неофіти, – тут уже більше поправок; далі ще, під окремим заголовком р. 1858 (од стр. 225). але поезії переписано тут не так чисто, як з попередніх років, а де-які то й не рукою Шевченка писані, але усі з датами.

Тут ми маємо: з р. 1858 – Доля, Муза, Слава, Сон, Я не здужаю нівроку; з р. 1859: Подражаніє 11 псалму, Марку Вовчку, Ісаія глава 35, N. N. Така як ти колись лілея, Ой на горі роман цвіте [чужою рукою], Ой маю я оченята, Сестрі, Колись дурною головою, Як би ти Богдане, Во Іудеї во дні они, Марія (чужою рукою), Подражаніє Е. Сові, Подражаніє Ієзекіїлю, Осії глава XIV (чужою рукою); з р. 1860. Дівча любе, Ой діброво – темний гаю, Подражаніє сербському, Молитви, Колись то ще во время оно, Плач Ярославни, Умре муж велій, Гимн чернечій. Над дніпровою сагою, Росли у-купочці, Світе ясний, З передсвіта до вечора, Ликері (чужою рукою), Н. Макарову, І Архимед, Поставлю хату, Не нарікаю я на Бога, Саул, Минули літа молодиї, Титарівна-Немерівна, Хоча лежачого й не бьють, І тут і всюди, О люде, люде! Як би з ким сісти, І день іде, Тече вода з під явора, Якось то йду я у-ночі (чужою рукою), Бували войни (чужий рукопис), N. T., Зійшлись, побрались.

Для р. 1861 тільки зроблено надпис рукою Шевченка: «1861», але останньої поезії своєї вже не довелося йому вписати сюди. Таким чином, в цьому чистішому зшиткові ми маємо все, що написав Шевченко, крім або дрібниць, яким він не надавав ніякої ваги (наприклад «Та головонька моя бідна» р. 1859, –див. «Нова громада», 1906, кн. 8), або ж поезій не викінчених, та через те не вписаних сюди, – наприклад «Юродивий» (ЗНТШ, т. 39). Що ж до поезій з р.р. 1847 – 1850, то переписано в цей альбом (або автограф Б. – більший, як ми його звемо скрізь) далеко не все, і хронологія поезій часто-густо зовсім неправдива, бо Шевченко переписуючи наприклад «Княжну» з р. 1847, ставив під нею: «Н.-Новгород, 1858». Хоча переписані сюди з маленької книжечки поезії мають кращий, звичайно, текст, але для історій тексту і для слідкування за поступом творчості Шевченка на засланні значно більшу ціну має «Маленька книжечка» (автограф М.), де поезії вписано підряд, в міру того, як вони творилися, запізнюючися хіба на місяць – два після того, як їх складено було (наприклад «На Різдво» Лазаревському – з’явилося 4-ом №-ом другого року).

Перейдемо тепер до маленької книжечки, чи автографа М.

Які в ній поезії містяться – того зараз не буду подавати, – вони подаватимуться далі, з одмінами, в тому порядку, в якому стоять як раз в «маленькій книжечці» (автографі М.), – скажу лишень кілька слів про її склад, бо це має велику вагу для розв’язання питання про хронологію багатьох віршів з р. 1847 – 1850. Книжечка в чорній шкуратяній оправі має 430 сторінок із 16° поштового аркушу і, за виїмком кількох порожніх сторінок, уся списана дуже густо дрібним письмом. В тому виді, в якому вона зараз, вона розуміється не могла бути захалявною; та вона й не була такою у Шевченка: оправлено її в шкуру та позолочено боки згодом, мабуть в Петербурзі.

У Шевченка ж в руках це була не одна книжечка, а 4 книжечки – зшитки, на кожен рік по одному: на р. 1847, 1848, 1849 і 1850. І справді, 1 книжечка (зшиток) на 1 сторінці нічим не записана, лишень зроблено немов рамка (вся книжечка на кожній записаній сторінці має рамку), а в лівому ріжку у самій горі чорнилом проставлено «1847»: на другій картці стоїть «Думи мої, думи мої, ви мої єдині». Друга книжечка (зшиток) – на першій картці (обкладинці) не має рамок; вгорі так само стоїть чорнилом «1848», а посередині олівцем «1848», і під ним «2», – рукою Шевченка, але очевидно колись пізніше (як уже усі чотири книжечки були разом оправлені в одній книзі). Починається друга книжечка: «А нумо знову віршовать». В третій книжечці – перша картка без рамок; вгорі чорнилом «1849», нижче – «1849» червоним олівцем, рукою Шевченка, а посередині «3» чорним олівцем, рукою Шевченка Починається книжечка (зшиток)» віршом «Неначе степом чумаки», в якому говориться:

«А я байдуже…

Книжечки

Мережаю та начиняю

Таки віршами»

. . . . . . . –

і далі:

«Уже два годи промережав

І третій годъ оце почну».

Нарешті 4 книжечка (без рамки на обкладинці) немає вже вгорі року (а може палітурщик одрізав, як що дуже високо було написано); посередині, чорним олівцем, стоїть «1850», а трохи нижче «4» – червоним олівцем, обидва надписи рукою Шевченка. Починається книжечка віршом «Лічу в неволі дні і ночі», в якому далі:

«І четвертий рік минає

Тихенько по волі –

І четверту начинаю

Книжечку в неволі.

Таким чином, перед нами ті автентичні 4 Шевченкових книжечки (зшитки), які «мережав» та «віршами начиняв» Шевченко на засланні до трусу в р. 1850 в Оренбурзі. Але на цьому не край. Кожна з цих 4 книжечок складалася теж з окремих невеличких зшитків, об’ємом – на один аркуш поштового паперу, зігнутого в восьмеро (16 сторінок), і кожен з них має свою окрему нумерацію. Ці дрібні зшитки, очевидно не були зшиті одразу підряд, які до якого року належать, а кожен був окремо…

І от коли їх забрав Лазаревський з Герном перед трусом, то мабуть тоді Шевченко понумерував їх усі підряд (усіх маленьких зшиточків назбиралося 27), і мабуть тоді ото і наробив помилок з ними. Річ в тім, що раніше він нумерував зшиточки кожного року спочатку (од №1 і до 5 чи 10, чи там скільки приходилося), але склавши їх хронологічно і давши усім нову нумерацію від 1 до 27, він не доглядів, як до зошита з р. 1848 притулив зошит з р. 1850 і навпаки, до р. 1849 – з р. 1848 і т. п.

Понумерувавши зошити унизу, Шевченко понумерував тоді в цілій уже книжечці усі сторінки підряд, як є (431 сторінка), – але після відомої нам помилки, сторінкам цим ніякої ваги не можна давати.

Навмисне простежимо склад тих книжечок. По тій лічбі сторін, що вгорі, в 1 книжечці 158 сторінок, але стр. 42 – 43, 96, 126 і 147 – білі, не записані. Ці 158 сторінок складаються з 10 зшиточків: 1 – од стр. 1 до 14, 2: од 15 до 30, 3: – 31-46, 4: 47 – 62, 5: 63 – 78, 6: 79 – 94, 7: 95 – 110, 8: 111 – 126, 9: 127 – 142, 10: 143 – 158. Вся перша книжечка, як бачимо, складається з 10 зшиточків, і з ними не сталося ніякої плутанини, – ото тільки хиба, викликає де-яку непевність, що на стр. 109 – 110, між № 11 (на стр. 108) та № 12 (на стр. 111) уміщено вірш («Ще як були ми козаками») без нумерації і зовсім не таким економним письмом, як усі сторінки попереду і далі потім. Хіба може це можна пояснити тим, що стр. 109 – 110 – була останньою карткою маленького зшитка і Шевченко вже на ній економії і з місцем не робив?

Перейдемо до другої книжечки (р. 1848). Тут вже побачимо не те. Усього вона обнімає сторін од 159 і до 222 (од 218 до 222 білі); початкові зошити – з іншого, кращого паперу, як книжечки р. 1847, і йдуть так 11: 159 – 174; 12: 175 – 190, а далі… перше, що кидається у вічі – інший, зовсім поганий папір і те, що після № 11 поезії (кожен вірш у Шевченка має, на щастя, окремий свій номер) – іде (на стр. 141 – 194) поезія без №, а на стр. 195 – з номером 8 (!). Ясно, що зошит із стор. 195 – не з року 1848. А з якого? Розглянувши цілу книжечку, можна знайти і відповідь: цей зошит належить до р. 1850 (стр. 191 – 200), а продовження віршів з р. 1848 (№ 12 та далі), треба шукати на стр. 207 і дальших.

Поглянемо на третю книжечку. Обнімає вона стр. 223 – 366 (білі 254 і 334). Починається вона з зошитка 15-го од сторінки 223 і до 238; 16-ий: 239 – 254; далі – стр. 255 – 270 (внизу число зошита перемарано:), – усі ці три зошити – одна цілість. Дивимось далі: стр. 271 – 366, а також 415 – 424 – теж одна цілість (аж 60 віршів підряд), але чи дійсно це вірші р. 1849? Ніяким чином, бо на стр. 271 стоїть № 14 поезії, а на попередній сторінці – № 12, та й папір не той і чорнило не те, і навіть письмо інакшого складу. Звідкіля ж вони? Придивляючися до всієї книжки, бачимо, що на стр. 399 – 414 (стоять під р. 1850) як раз є такий папір і письмо, і поезії там за №№ 12 і 13, а стр. 271 – або – їх продовження. Тепер питания: до якого ж року належать ті №№ 12 – 13 на стор. 399 і дальших? Чи до р. 1850? Ніяким чином, бо попередня перед № 12 сторінка мае поезію за № 7! А початок в 11-тої аж на стр. 159 – 190 (в зшиткові 11-му), тобто в першому зшиткові р. 1848. Отже врешті поезії з року 1848 треба шукати по таких сторінках автографа М.: 159 – 190, 399 – 414, 271 – 366 і 415 – 424.

Що ж тоді лишається на долю р. 1849? Лишається: стр. 223 – 270 (№№ 1 – 12 поезій), але це не все, бо стр. 207 – 222, як показує і нумерація віршів (№ 13), і письмо, і папір – є продовженням віршів на стр. 270. Таким чином р. 1849 має ще і стр. 207 – 222, а всього – 18 віршів.

Заглянемо і до четвертої книжечки – до р. 1850. Тут стр. 368 – 398 (№№ 1 – 7) – одна цілість і безперечно належать до р. 1850; далі йдуть стр. 399 – 414, які одішли до р. 1848. так само як і стр. 415 – 424, але за те до р. 1850 належать стр. 191 – 206. І тут між іншим виявляється, що вірш «Буває в неволі иногді згадаю» починається на стр. 395 – 398 (за № 7-им), а кінець його ото і є («Не знаю, як тепер ляхи живуть) на стр. 191 і дальших. Варто тільки прочитати ці два вірші підряд, і кожен упевниться, що правда на моєму боці. Таким чином, рік 1849 має усього 18 віршів, а рік 1850 має 12, і шукати ці останні треба на стр. 367 – 398 і 191 – 206.

Тепер, після того, як встановлено вже порядок віршів, а значить і зовсім інакшу, ніж досі була, хронологію їх, можна доглянути, що поплутав зшиточки сам Шевченко, бо його рукою поперемазувано число на їх. А попереправляв він їх, – ще раз кажу, – аж тоді, як склав зшиточки усі докупи, і маючи їх цілих 27 – він і наробив помилок, прикладаючи до № 6 вірша № 7-ий, до № 12 – № 13-ий, не дивлячися добре, якого саме року той № 7 чи № 13-ий. А коли їх склав, то так вони і оправлені були, і в такому порядку він і понумерував в книжечці сторінки підряд, а потім, переписуючи поезії з цієї книжечки до більшої (автографа Б.), наробив через це багато помилок в хронології, які до сього часу оставалися невиправленими.


Джерело: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». – К.: 1907 р., с. 180 – 187.