Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

77. Москалева криниця

В. Доманицький

Москалева криниця

(Я. Кухаренку).

Стоїть в автографі М. за номером 19; під ним олівцем: Я. Кухаренку; в лівому ріжку, косо: Москалева криниця, згодом закреслене так злегка, що чорнило і рудий олівець стерлися, а заголовок проте ясно знати. Це не та Москалева криниця, яку Шевченка написав р. 1857 і послав Я. Кухаренкові, а драматичний ескіз на ту саму тему. Ні в якім разі не можна вважати її варіантом тої пізнішої поеми – це осібний зовсім твір, і дивно, що його ігнорують по всіх виданнях «Кобзаря» (єсть в одному лишень Празькому Кобзареві, т. 1).

В середині Шевченко закреслив більш як сторінку, од слів «Споминем трохи, поговорим» аж до «Одружились небожата».

Маючи на увазі, що поема ця мало відома, і в виданні д. Романчука її теж немає, то збираючи докупи увесь текстуальний матеріал, потрібний для повного і критичного видання «Кобзаря», подаю її з автографа (автографа М., бо а в Б. її немає), додержуючи правопису оригіналу.

В автографі М. п’єса ця, як і пізніша «Москалева криниця», має посвяту: Я. Кухаренку.

Невартъ ей богу жить на свити!..

– То йды топись! – а жинка! диты? –

Отожто бачышь не бреши! –

А сядь лышень та напиши

Оцю бувальщену… то може

Инако скажете небоже.

Пиши о такъ було

Село

Та шобъ не лизты на чужину

Пиши у насъ на Украини.

А в тимь сели вдова жила,

А у вдовы дочка була

И сынъ семилитокъ.

Добро, мавше дитокъ

У роскоши, – хвалышъ бога…

А вдови убогій,

Мабуть не до його

Бо залилы за шкуру сала,

Трохи не пропала,

Думала въ черныци.

Або йты топиця.

Такъ жаль маленькихъ дитокъ

стало.

Звичайна маты, що й казать!.

Та може снывся такий зять

Бо вже Катруся пидростала

Чи вжежъ [В Празькому Кобзарі немає ж. Хоч п’єсу цю видруковано з автографу М., про є в Празькому Кобзарі зроблено кілька помилок.] ій викъ продивувать:

Зносыти бривоньки ни за що?..

Ни, дивонька вона не та! [Зразу було «Ни вона дивонька не та».]

Такыжъ у тимъ сели, трудящій!

(Бо всюды сыроты ледащо.)

У наймахъ вырисъ сирота.

Ныначе батькова дитына!

То сякъ, то такъ

Придбавъ сирома грошинятъ,

Одежу справивъ, жупаныну,

Та ни видсиль и нивидтиль

На ту сыритьску копійчину,

Купивъ садочокъ и хатыну,

Но дякувавъ за хлибъ за силь

И за науку добримъ людямъ,

Та до вдовивцы на впростець

Шелесть за рушныками!

Не торгувалысь зъ старостами

(Якъ те буває межъ панами)

Не торгувавсь и панотець

Усимъ на дыво та на чудо!

За три копы звинчавъ у будень…

Просохлы очи у вдовы.

Отакъ то друже мій живы

То й весело на свити буде.

И буде вартъ на свити жить

Якъ матемишъ кого любить.

Хоть кажуть от ще що небоже,

Себе люби то й богъ поможе.

А доведеця умирать?

Здыхать надъ гришми? ни небоже!

Любовь Господня благодать!

Люби жъ мій друже, жинку, дитокъ;

Дилы зъ убогимъ заробитокь

То легше буде й зароблять [Зразу було «И легше буде зароблять».]. -

1.

Спочинемъ трохи поговоримъ. –

[одвідси й до слів «одружились небожата» – в автографі текст закреслене олівцем.].

Що ярина ще не зійшла?

2.

Та де та ярина взялась.

У мене ще на жито орють.

Отымъ-то й ба, шо живете

Видколы дядьку, а нечулы

А може й чулы та забулы,

Журналъ дрюкують…

1.

Те! те! те!

2.

Та що вы думаете, польскій,

Або хазяинъ той московскій?

Тета ловись! журналъ реву

Чите ламодѣ купивъ для паши

вторикъ въ Ромни…

1. Нышкомъ

Такъ отъ якъ наши!

Нечувъ, якъ на свити живу…

2.

У самому тому журнали

Моя пашета начитала,

Як нимци сіялы траву:

А потимъ вижалы серпами!…

И все напысано стихами

Та не такими якъ у насъ…

1.

Як-бы ты брате свыни пасъ…

За слово выбачай. –

2. Мовъ не чуе

– Гей хлопче!

Ходить посвистує а потимъ спиває.

Хлопче молодче

З карими очима

На що тоби жинка

Камень за плечима.

1.

Тагоди вже тоби спивать.

2.

Що може хочите кончать

А я призиаця думавъ теє…»

1.

А я такъ думаю инее,

Шо випьемо та поснемо,

А тамъ и ладу недамо;

Сидай лышъ та пиши небоже

Та кончемо, якъ богъ поможе

Одружились небожата

Дивувались люде

Якъ то вони ти сироты

Жить на свити будуть?

[Олівцем поправлено «На свити жить будуть».]

Минає рикъ, минувъ другій,

Знову дивувались,

Де в тихъ сыритъ безталанних

Добро теє бралось?

И є въ комори на двори

На току й на ниви,

И диточки якъ квиточки

Й сами чорнобрыви

У жупанахъ похожають

Старцивъ закликають

На обиды, а багати

То й такъ не минають.

Неминалы себелюби.

Та все жалкували,

Шо сироты такимъ добромъ

Старцивъ годували!

Колы гніе то спродалыбъ,

Аджежъ у ихъ диты!..

Ось слухайже що то роблять

Заздрощи на свити,

И нена тля голодная.

Ходилы, ходыли

Поки въ ночи жалкуючи

Хату запалилы! [Зразу було «сиритъ пидпалилы».]

Нехай бы вже булы не певни

Яки вельможи просвіщенни:

Той не жаль булобъ; чи такъ?

А то сирісинькій сирякъ

Отакъ лютуе. – Тяжко брате

Людей настаристь розпизнаты.

Аще гирше зъ за мо(ло)ду

Гадыну кохаты.

Очарує зміиними

Карими очима…

А пекъ тоби, забувъ дурню

Шо смерть за плечима.

До стебла все погорило,

И диты згорилы.

А сусиды, и багати

И вбоги радилы

Багатчіи бачъ радилы.

Що багаче сталы,

А вбогіи тому ради

Шо з ными зривнялись!

Посходылись жалкуваты,

Жалю завдавати.

«Шкода, шкода, якби знатьтя

Копійчинубъ дбаты,

Та все бъ таки воно не такъ…

[Поправлено олівцем: «То все-бъ таки не такъ воно» В Празькому Кобзарі: «воно не так»]

А що пакъ максиме!

(Бо його максымомъ звали)

Попродай скотыну,

Та ходи до мене внайми,

Шо буде те й буде

Будемъ зновъ чумакуваты

Поки выйдемъ въ люде –

А тамъ знову… подякувавъ

Максымъ за пораду.

Побачу ще якъ тамъ буде;

Колы не дамъ ладу

[Поправлено олівцем «Колы не дамъ рады».]

То тойди вже певне треба

Йты внайми знову…

Де то моя Катерина

Моя черноброва!…

Вона мене все радила

И теперъ порадыть!..

Та останняя ся рада

Навики завадить.

Волы твои и коровы

Разомъ поздихалы,

А Катруся зъ москалями

Десь помандрувала!

Теперъ отакъ пиши небоже.

Максым подумавъ, пожурився;

А потимъ богу помолывся;

Промовивъ двичи: Боже! Боже! –

Та и билшъ ничого.

Одъ царыци

Прыйшовъ указъ лобы голыты

«Не давъ вдовыци утопиця,

Не дам же й с торбою ходыть».

Сказавъ максымъ, и грунтъ покинувъ.

Бо вдовиного бачишъ сына

Въ прійомъ громада повезла.

Таки то темніи дила,

Творяця нышкомъ на симъ свити!

А васъ письменныхъ треба-бъ биты,

Шобъ не кричалы ахъ! аллахъ!

Невартъ, невартъ! на свити житы!

О чомъ пакъ темии? не кричать».

2.

Хибажъ живуть воны? й знають,

Якъ вы сказалы благодать

1.

Любовь що? що? недочуваю…

2.

Воны кажу вамъ прозябають.

Або по вашому ростуть

Якъ та капуста на городи

1.

Отакъ повашому! ну годижъ

Нехай соби и неживуть…

А все скажу таки як хочешъ

А вы имъ жить не даєте,

Бо вы для себе живете,

Заплющивше письменни очи.

2.

Отже якъ будемъ такъ писать,

То мы й до вечера не кончимъ.

Ну де той безталанный зять?

Вернувсь вдовиченко додому,

А зять пишовъ у москали.

Не жаль було його никому,

Та ще й сміялысь у сели!

Отже далеби незнаю

Чи вона верталась

Катерина до матери,

Чи такъ, и пропала?

Була чутка що стрижену

Въ Умани водили

По улыцяхъ – украла щось…

Потимъ утопилась.

Та все то те, – знаешъ люде

Втоплять и задушать!

А може то така правда

Якъ на верби груши.

Знаю тилько шо про ней

И писню проклалы.

Я чувъ тойди надосвиткахъ

Дивчата спивалы.

Шелесь, шелесь подубыни

Шапки хлопци погубилы

Тилько наймитъ незгубывъ

Удовивну полюбивъ…

Соромитна нехай ій лыхе!

Миналы лита тихо, тихо,

Отакъ пиши, и за грихи

Каралысь господомъ ляхи,

И пугавъ пугачъ надъ Уралом

Піиты въ одахъ выхвалялы

Войну й царыцю. – тилько мы

Сыдилы нышкомъ, слава богу.

Писля великої зимы,

Вернувся и максимъ безногій

Въ походи каже загубывъ.

Та срибный хрестыкъ заробивъ!

Чого винъ придибавъ? нема въ його хаты

Ни сестры, ни брата, никого нема

Чого жъ винъ приплентавъ [В Празькому Кобзарі: приплентавсь. ]? А хто його зна!

Чи чувъ ты шо кажуть легше умираты,

Хоть на пожарини въ сво[і]й сторони

Нижъ въ чужій въ палатахъ. чи чувъ ты? ба ни,

Эй дядечку швидче будемо писати:

Бо хочеця спаты и вамъ и мени.

Зажуривсь москаль калика

Де йому подитысь!

Вдовиченко въ пикинерахъ

Вдова на тимъ свити!

До когожъ винъ прихилыця?

Де перезимує?

Уже осинь, незабаромъ

Зима залютує.

Нема й[о]му въ свити доли,

Полынула въ поле [В Празькому Кобзарі: в полі…]

Попросывся зимуваты

До дяка у школу.

Бо таки й письма спасыби

Москали навчилы.

И въ коси бувъ, бо й москали

Тойди бачъ носилы

Сыви косы зъ кучирями

Уси до одного,

И борошномъ посыпалы

Богъ ихъ зна для чого?

Максымъ таки якъ письменный

Було помагає

И на клираси дякови

И псалтырь читає

Надъ покойными, й хавтуры

Зъ школярамы носыть,

А въ пилыпивку сирома

Христа рады просыть!

Ничого знай свое пиши.

Та передъ людьми не брыши.

Хочбы тоби лихе слово

Почувъ хто одъ його.

И таланъ, и безталання

Все каже одъ бога.

А ни охне ни заплаче

Ныначе дитына,

И собаки некусалы

Старого [Поправлено олівцем: «москаля».] Максима.

А въ недильлю або въ свято

Мовъ причыпуриця,

Шкандыбае : [Зразу було: «Пошкандиба».] на вдовину

Пустку подывиця.

Сяде соби у садочку –…

И вдову згадає [Зразу було: «Колышнѣ згадає»,]

И за іи гришну душу

Псалтырь прочитає.

Катерину о здравіи

Тыхенько помяне!

Утре слизы – все одъ бога –

Й веселенькій стане.

У въ петривку, и спасивку

Не спочине въ школи,

Бере заступъ и лопату

Шкандибає [Зразу було: «И рушає въ поле».] въ поле.

И край шляху при долыни –

Отже невгадаешъ?

Що калика виробляє? –

Криныцю копає!

Та й викопавъ на те лито

Криныцю святыли

На самого маковія,

И дубъ посадилы

На прикмету произжачимъ;

А на друге лито,

Москаля вже неживого

Найшлы въ бальци диты,

Коло самой криныци –

Выйшовъ подивиця

Останній разъ сиромаха

На свою криныцю.

Громадою при долыни

Його поховалы,

И долыну и крыныцю

Напамять назвали

Москалевою, на спаса,

Або маковія

И доси тамъ воду святять

И дубъ зеленіє.

Хто йде йде не минають

Зеленого дуба,

Въ холодочку посидають

Та тихо та любо

Пьючи воду погожую –

Згадують [В Празькому Кобзарі: Згадають] Максима…

Отакъ жывить недоуки

То й жить не остыне.


Джерело: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». – К.: 1907 р., с. 218 – 224.