Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

79. А нумо знову віршовать

В. Доманицький

«А нумо знову віршувать…»

Друга книжечка невільницької поезії починається віршом без №, немов заспівом: «А нумо знову віршовать»… Вписаний він в зшиточок, який зразу, як знати, мав номер 1 (як перший з р. 1848), але згодом Шевченко, коли складав до купи усі зшиточки, поставив «11» (рік 1847 скінчився на 10-му).

Вірш цей в автографі зразу був на одному боці написаний (на стр. 161, – 2-й у зошиткові, бо перша картка – обкладка), але потім другу половину його закреслено олівцем, і на задній стороні обкладки (на стр. 160) додано олівцем додаток на всю цю сторінку. В автографі Б. цей вірш переписано знов із змінами проти тексту, поправленого вже в автографі М.

Одміни.

33, 10 – 7:

Людей за те, щоб нас знали

Та нас шанували,

Долю за те, щоб не спала,

– в М. інакше

Долю за те, що не спала

Та нас доглядала,

Людей за те що вітали

Та нас поважали, –

а дальших 6 рядків (до краю сторінки) в М. немає (тілько в Б.), а за те в М. було одразу таке написано:

Як же його і не клясти!

і поезії не буде,

1 не буде солі,

Як то кажуть; А без неї

І борщ, мов помиї,

А вірші… вірші… та цур їм!

Цей уривок в М. закреслено олівцем, а замість нього зроблено велику вставку олівцем же:

А то й поезія завяне,

Як кривди не стане.

Заходімося ж ми знову

Святее поганить!

Ні не доладу, ні до складу,

І кому завадить

Моя кривда лукавая?

Нікому. А зрадить –

Самому зрадить на чужині.

І на далекій Україні

Старому віри не поймуть,

Старого дурнем назовуть:

«Нехай стара собака гине.

Коли не вміє цінувать

Людей та Бога пресвятого,

Не вміє правдоньки сказать,

То й цур йому! Нехай блукає,

Дурний свій розум проклинає,

На старість учиться брехать:

А ми не будемо читать

Його скаженої брехні»!…

Правда ваша, люде!

Брехнею бач, вийдеш всюди,

А не вийдеш в люди.

Так цур же їй! Нехай собі,

Кого знає, шиє

Брехня в дурні, а я собі, –

а далі знову п’ять рядків так, як було написано одразу:

Поки море виє

Та гризе високий берег, –

Чи не вдам я знову

Про що-небудь тихенького

Та благого слова.

Вважаю за потрібне зазначити деякі помилки в Празькому «Кобзарі», де тілько й подано цю початкову редакцію з автографа М. В автографі: заходімося, а не загодимося ж.

В автографі:

Самому зрадить на чужині.

І на далекій…,

– а в Празькому Кобзарі:

Самому зрадить.

На чужині»…

В автографі Б. нічого цього немає, – там зовсім інша редакція, – краще сказати, мало не заново написаний вірш, – такий як по всіх вид. «Кобзаря», між іншим і виданні Романчука.


Джерело: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». – К.: 1907 р., с. 224 – 226.