79. А нумо знову віршовать
Василь Доманицький
Друга книжечка невільницької поезії починається віршом без №, немов заспівом: «А нумо знову віршовать»… Вписаний він в зшиточок, який зразу, як знати, мав номер 1 (як перший з р. 1848), але згодом Шевченко, коли складав до купи усі зшиточки, поставив «11» (рік 1847 скінчився на 10-му).
Вірш цей в автографі зразу був на одному боці написаний (на стр. 161, – 2-й у зошиткові, бо перша картка – обкладка), але потім другу половину його закреслено олівцем, і на задній стороні обкладки (на стр. 160) додано олівцем додаток на всю цю сторінку. В автографі Б. цей вірш переписано знов із змінами проти тексту, поправленого вже в автографі М.
Одміни.
33, 10 – 7:
Людей за те, щоб нас знали
Та нас шанували,
Долю за те, щоб не спала,
– в М. інакше
Долю за те, що не спала
Та нас доглядала,
Людей за те що вітали
Та нас поважали, –
а дальших 6 рядків (до краю сторінки) в М. немає (тілько в Б.), а за те в М. було одразу таке написано:
Як же його і не клясти!
і поезії не буде,
1 не буде солі,
Як то кажуть; А без неї
І борщ, мов помиї,
А вірші… вірші… та цур їм!
Цей уривок в М. закреслено олівцем, а замість нього зроблено велику вставку олівцем же:
А то й поезія завяне,
Як кривди не стане.
Заходімося ж ми знову
Святее поганить!
Ні не доладу, ні до складу,
І кому завадить
Моя кривда лукавая?
Нікому. А зрадить –
Самому зрадить на чужині.
І на далекій Україні
Старому віри не поймуть,
Старого дурнем назовуть:
«Нехай стара собака гине.
Коли не вміє цінувать
Людей та Бога пресвятого,
Не вміє правдоньки сказать,
То й цур йому! Нехай блукає,
Дурний свій розум проклинає,
На старість учиться брехать:
А ми не будемо читать
Його скаженої брехні»!…
Правда ваша, люде!
Брехнею бач, вийдеш всюди,
А не вийдеш в люди.
Так цур же їй! Нехай собі,
Кого знає, шиє
Брехня в дурні, а я собі, –
а далі знову п’ять рядків так, як було написано одразу:
Поки море виє
Та гризе високий берег, –
Чи не вдам я знову
Про що-небудь тихенького
Та благого слова.
Вважаю за потрібне зазначити деякі помилки в Празькому «Кобзарі», де тілько й подано цю початкову редакцію з автографа М. В автографі: заходімося, а не загодимося ж.
В автографі:
Самому зрадить на чужині.
І на далекій…,
– а в Празькому Кобзарі:
Самому зрадить.
На чужині»…
В автографі Б. нічого цього немає, – там зовсім інша редакція, – краще сказати, мало не заново написаний вірш, – такий як по всіх вид. «Кобзаря», між іншим і виданні Романчука.
Джерело: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». – К.: 1907 р., с. 224 – 226.